Розмова з актором Андрієм Волошиним про театр під час війни

«Місто», написане у модерністській стилістиці й опубліковане майже 100 років тому (у 1928-ому), стало виставою, яка по-новому відкрила для глядача актора Андрія Волошина. Чотири години на сцені, у головній ролі, переживаючи історію молодого чоловіка, який переїхав з сільської місцевості в мегаполіс, він веде через особисті переживання, через історичні зміни, через поліфонію самого Києва.

З перших хвилин ви потрапляєте у багатоголосий світ, який відкривають і актори, і чорно-біла хроніка, що постійно демонструє Київ у різні пори року. І люди, яких глядач бачить в історичній перспективі — дуже нагадують чимось нас сьогоднішніх.

Як стає містянином молодий українець Степан Радченко, якого грає Андрій Волошин, багатьох занурює в особисте й спогади. Століття минають, а людська природа майже незмінна.

Саме «Місто» Валер’яна Підмогильного вважають першим урбаністичним романом в українській літературі. А нині він став для багатьох відкриттям того самого, особливого Києва, за яким ностальгують і який шукають у родинних альбомах, на авторських екскурсіях, або в томах авторів, де йдеться про велике європейське і водночас тепле та рідне місто.

Розмова журналістки «Вечірнього Києва» з актором відбувалась у холодний дощовий четвер, характерний для квітня 2026 року. Країна оговтувалась після чергової комбінованої атаки росії на кілька українських центрів. Під ударом були Одеса й Київ, а як виявилось, Андрій Волошин народився і виріс в Одесі, а акторську освіту здобував у столиці, театральне життя також розвиває у Києві.

Відтак, у нашому спілкуванні все переплелося: думки про театр, про Україну, про те, які ролі хотів би втілити актор.

«ЗАРАЗ У МЕНЕ ДВА УЛЮБЛЕНІ МІСТА — КИЇВ І ОДЕСА»

— Андрію, ваше знайомство з Києвом після Одеси — яким воно було?

— Я пам’ятаю, ми вперше приїхали з батьками до Києва, коли я був ще маленький. І от Софійська площа, пам’ятник Богдану Хмельницькому — для мене це був такий величний центр! Я й досі, коли приходжу на цю площу, мене охоплює те саме відчуття: «Оце — Київ!».

Місто настільки різнохарактерне — навіть на цій локації. Наприклад, територія Софійського собору — там ніби інший простір. Тиша, спокій, які відокремлюють тебе від усього, що вирує навколо…. Я дуже люблю там бувати.

— У Києві майже кожен має свої особливі місця, куди тягне, у вас є такі?

— Андріївський узвіз. Коли я вчився, намагався хоча б раз на тиждень приїжджати і просто ходити — вгору-вниз. Не знаю чому, але це мені давало сили.

— Коли дивишся виставу «Місто», то на початку є дуже сильне відчуття, що ти — в Одесі. Хоч насправді — Степан Радченко оселився на Подолі…

— Так, Поділ часто називають маленькою Одесою. Великий Дніпро і набережна, вулички, ринок, особливий гомін… І, можливо, через це у виставі є це відчуття південного міста — з неформальністю, з особливою манерою спілкування. Для мене це — дуже рідне, знайоме, своє. У мене два улюблених міста — Одеса і Київ.

«Я ВІДЧУВАВ, ЩО МАЮ БУТИ НА МАЙДАНІ…»

— У вас дуже природна українська мова, це здобуток навчання у КНУТКіТ імені Івана Карпенка-Карого?

— Моя мама — вчителька української мови й літератури розповідала, що перші свої слова я сказав українською. І тому свідомий перехід на українську мову став природним поверненням до себе справжнього.

У мене були дуже хороші вчителі в школі. Вони прищепили любов до української історії, культури. Я пам’ятаю, як мене захоплювали історії про УПА, про Романа Шухевича.

— В Одесі не всіх такі історії захоплювали…

— Я пам’ятаю, був конкурс читців, я читав Вступ до поеми «Мазепи» Володимира Сосюри. І мені хтось з організаторів сказав: «Може, не треба, це ж Одеса».

Але для мене було важливо, щоб це прозвучало. І зараз, коли аналізуєш ті роки, ти просто пригадуєш, як замовчувалася якоюсь мірою правда про українську культуру.

Перевага завжди надавалась російській літературі. І це знову ж таки була цілеспрямована політика кремля задля знищення української ідентичності.

І це вже були часи Незалежності.

— Вам зараз 30 років, ви з покоління, чия юність припала і на Майдан, і на початок війни. Як це формувало вас?

— Після школи у 17 років я рік провчився в Одесі в університеті на факультеті журналістики. Коли у Києві був Майдан — ми з друзями зібралися вчотирьох і поїхали до Києва.

Стояли на Майдані, ми потрапили на легендарний концерт Вакарчука 15 грудня 2013-го року. У нас було дуже сильне відчуття, що маємо там бути.

Потім самооборона Майдану в Одесі, де теж було багато знакових подій.

Але головне, що Одеса тоді вистояла і показала, що це дійсно Українське місто.

— Давно були в Одесі?

— Щодня на зв’язку. Там «шахедами» росія руйнує і вбиває, як і тут. А у березні цьогоріч ми з Театром на Печерську приїхали до Одеси на гастролі і грали там виставу «Salida Cruzada — 8 кроків танго».

Ми виступали на сцені Одеського академічного українського музично-драматичного театру імені Степана Василька.

Зала — переповнена! Була тривога посеред вистави. Уявіть собі, в такі важкі часи люди йдуть до театру.

І це дивовижно. І дуже зворушливо.

«ЛЮДЯМ НЕ ВИСТАЧАЄ ЖИВОГО СЕРЦЯ…»

— Я відзначила, що чотиригодинна вистава «Місто», де ви у головній ролі граєте, й у залі були люди з дітьми. Хтось з маленькими, хтось — із підлітками. І всі вони дивились до кінця, а потім аплодували акторам. Чому люди йдуть у театри, у прифронтових містах також — театри працюють?

— Так, справді, театральний «бум» серед війни. Я думаю, що людям не вистачає живого серця. Крім страхів і втрат сьогодні все переходить у цифру, в технології.

А театр — це живе. Це і є те саме серце, якого шукають люди. Театр — це боротьба за нього.

— Андрію, я прочитала відгук своєї колеги, журналістки Ольги Мусафірової, яка побувала на виставі у розпал нинішньої київської зими. Коли у глядачів йшла пара з рота, але ніхто не розходився. Так вийшло, що для неї вистава ТЮГу «Місто» — стала «містом сили». Так вона й написала. Я дозволю собі процитувати уривок з публікації. Читачі відчують емоції, пережиті іншими. Й, до слова — це також оцінка роботи усіх ваших колег на сцені.

«Актори знають напам’ять великі фрагменти оригінального тексту, включаючи авторські описи. Блаженство стилістики Підмогильного. Глядачі ідеальні, начебто змовилися: жодного «чиху», ні кашлю, ні телефонного дзвінка, ані перешіптування. В антракті кавоварка в буфеті працює як божевільна, а світло у фойє здається з незвички надлишковим.

Генератори і тут слабші за людей. В останній дії на допомогу невидимій техніці, яка підтягує декорації за лаштунки, кілька разів виходять робочі сцени. Згинаються в три смерті, щоб стати невидимими у своїх зимових куртках поруч із актрисами у коротких сукнях та з оголеними руками. Саме епізод «Літо».

Тільки величезне колесо з лопатями продовжує крутитися. Пароплав, що привіз із села до столиці честолюбного юнака; карусель, де солодко йому, студенту, кружляти з коханою у київському парку; ротаційна машина, що друкує перші книги літератора, поки колесо не заливає червоним».

— Отака атмосфера під час вистави. Так енергія і спільне пережите акторами й глядачами, створює щось більше — дає сили жити далі. Що ви відчуваєте, коли граєте на сцені?

— В цей час набагато більше відповідальності. Та ціна, яка платиться за те, щоб люди могли робити буденні речі, просто ходити в театр і в кіно, займатися улюбленою професією — за все це нині платиться надто висока ця ціна.

І я не маю право грати погано. Я не маю право випускати погані вистави…

— Ви граєте Степана Радченка, він впродовж вистави зраджує тих, хто його кохав, його дівчина Зоська навіть отруїлася на смерть, не в силах пережити зраду Степана. Це така його трансформація — від селянина до столичного жителя, викладача, функціонера?

— Ви знаєте, мені все пояснив Валер’ян Підмогильний. Варто лише прочитати перший епіграф до роману «Місто» про те, що людина трьома прикметами схожа на янгола, а трьома — на тварину.

Людина — увесь час між цими полюсами. Сьогодні ти один, завтра — інший.

Нині ти можеш бути янголом, а завтра ти можеш перетворитись на тварину… Своїм вчинком, своїм якимось проявом.

Це — дантівська історія про те, що людина, то падає в пекло, то за мить вона може піднестись до раю й побачити свою Беатріче… І це все про людину, про її діапазон вчинків та характеру, це — про кожного з нас.

— Ви не засуджуєте свого героя?

— Ні. Він просто жив, як міг. Він не був святим. Він — звичайна грішна людина. Комусь робив добро, а комусь — ні. І часто це було ненавмисно.

Знову ж таки, у Валер’яна Підмогильного є прекрасні слова: «Дайте вічного життя і ми станемо нові, величні, повноцінні. А поки ми смертні, ми смішні і нікчемні».

— Режисером-постановником вистави «Місто» за романом Валер’яна Підмогильного у Київському академічному театрі юного глядача (ТЮГ) на Липках є Артур Артіменьєв. Вистава, що занурює в атмосферу Києва 1920-х років, уперше була поставлена у 2017 році та стала знаковою для театру. Відомо, що «Місто» відновлювали, як це відбувалось?

— Наш режисер був на фронті. Ми репетирували по відеозв’язку.

— Серйозно?

— Так. Ми поновлювали цю виставу, бо вона після початку повномасштабного вторгнення рік чи навіть два роки не гралась. Й на такий об’єм потрібен режисер, який би все зібрав заново. Вдихнув життя.

А наш режисер Артур Артіменьєв був на фронті. І у нас репетиції були по відеозв’язку. Уявіть — з фронту до театру у Києві.

Він там робив прямі включення. Навіть, пригадую, залазив на дерево, щоб зловити через Старлінк сигнал, аби мати зв’язок.

Оце така у людини відданість театру, така відданість цій виставі. І, ну, слава Богу, що вистава відбулася і поновлення відбулося. Люди, які в залі, вони не знають цих подробиць. Але вони нікуди не діваються, ці подробиці. Вони енергетично працюють…

— Які з ваших ролей на вас впливають найбільше?

— Найбільше на сьогодні — Дон Жуан і Степан Радченко. Взагалі всі ролі змінюють тебе.

Бо ти працюєш з темами, ти їх розробляєш. І від цієї роботи вони починають сильніше звучати у твоєму житті. Серед моїх ролей був і Перелесник, був і Петро із «Наталки Полтавки», багато було ролей, але із знакових — я б виділив ці дві.

— Якого актора потребують сьогодні в Україні? На кого йде глядач?

— Зараз глядач, приходить не для того, щоб подивитися Гамлета, а він приходить на актора, який грає Гамлета, який порушує теми, про які писав Шекспір. Глядач приходить на людину, яка здатна говорити про важливе.

Насамперед ти маєш бути думаючим актором, особистістю. А це щоденна праця.

«УКРАЇНЦІ ЗДАТНІ НА БЕЗОГЛЯДНУ ДОБРОТУ…»

— Андрію, пригадала, як у Сандормосі, у місці, де меморіал розстріляним українцям, серед яких і Підмогильний, на дереві побачила його світлину. Хтось просто прикріпив — серед інших страчених — це було звісно до початку широкомасштабного вторгнення. Але попри таку страшну долю, роман «Місто» воскрес кілька разів — і перевидають зараз, і читають і вистави ставлять. Все-таки якась містична справедливість у цьому є?

— Наша вистава закінчується тим, що всі герої потрапляють під невблаганний прес системи, під тоталітарне колесо, яке знищує все живе.

Для мене, напевно найрадісніший момент вистави, коли в кінці я дивлюся на портрет Валер’яна Підмогильного.

І ніби відбувається сакральна зустріч. Я не можу описати ту міру вдячності, яку я відчуваю в цей момент.

Зазвичай це ж матеріал обирає актора. І я дуже вдячний, що він мене обрав і що ця зустріч може відбуватися.

І вона відбувається у Києві, у «вічному місті». Настільки тут велика концентрація і історична, і культурна. Це захоплює, і це надихає.

— Яку б роль ви хотіли зіграти?

— Я дуже хотів би зіграти в історичному фільмі.

— Що б ви хотіли сказати українцям зараз?

— Вірте. І допомагайте Збройним силам. Бо це єдина сила, яка приведе нас до Перемоги.

Українці здатні на безоглядну доброту. І за це я їх дуже люблю.

Від автора.

Спілкуючись з актором Андрієм Волошиним, я згадала відгук на його роль у виставі «Місто», яку режисер назвав «ілюстрації до роману» Підмогильного.

«У головній ролі справжній маестро. Вражає, коли актори промовляють монологи на декілька сторінок, але цього разу було враження, що актор вивчив цілу книгу, ще й не просто читає, а живе кожним рядком цієї книги, її героєм. Андрій Волошин — найпереконливіша акторська робота, яку я бачив цьогоріч у Києві».

Так Ярослав Дякун відзначив і актора і виставу серед 10 найкращих на столичних сценах.

Щоб відчути атмосферу, яка панує під час цієї непересічної постановки, раджу просто піти й подивитись. До слова, 3 травня вистава знову на сцені ТЮГу.

Довідково:

Андрій Волошин, актор театру і кіно, народився 3 грудня 1995 року в Одесі. Закінчив КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого (майстерня Замятіна О. С.).
Працює в театрі на Печерську та театрі на Липках.
Вибрані ролі в театрі:
«Місто», реж. А. Артіменьєв (Степан Радченко), театр на Липках;
«Твій Хтось», реж. Олена Лазович (Дон Жуан, Сергій Мержинський, Лукаш), театр на Печерську;
«Наталка Полтавка», реж. Олена Лазович (Петро), театр на Печерську;
«Гамлет», реж. О. Ларіна та Д. Мартинов (Лаерт), театр на Печерську;
«Salida Cruzada — 8 кроків танго», реж. Олена Лазович (Валєра), театр на Печерську;
«Кураж», реж. О. Скляренко, театр на Липках.

Читайте також:

• “У час війни та страждань треба робити для людей те, що може бути цілющим: інтерв’ю з Наталією Заболотною».

Ольга СКОТНІКОВА, Олексій САМСОНОВ, «Вечірній Київ»