У час війни та страждань треба робити для людей те, що може бути цілющим: інтерв’ю з Наталією Заболотною

У розмові з «Вечірнім Києвом» відома культурна діячка, мистецтвознавиця, екс-очільниця Мистецького Арсеналу Наталія Заболотна поділилась думками про те, що дає сучасне мистецтво суспільству, яке відстоює право на життя у найважчій війні за всю свою історію, про те, як психологічно впливають справжні твори талановитих майстрів на людей, а також про сміливість діяти, силу культури та мистецтво як «важку культурну артилерію». Розмова відбулась у оновленому просторі галереї ART UKRAINE GALLERY на схилах Дніпра у історичному серці столиці.

«ЯКЩО ПРОСТІР МЕНЕ НАДИХАЄ — МОЖУ ТВОРИТИ ДИВА!»

— Ви довго шукали місце для нової галереї. Яким був цей шлях?

Я більше року шукала новий простір для Art Ukraine Gallery. І принципово хотіла, щоб це був історичний центр Києва. Але для мене важливим було також інше: простір має надихати. Якщо він надихає мене — я можу творити з ним чудеса.

І рівно через рік я знайшла це місце. Це колишній ресторан. І фактично за місяць я ресторан перетворила в галерею.

Цієї зими було багато похмурих днів, з відсутністю світла і тепла. Але я вже відчувала, що людям у цьому оновленому мистецькому просторі буде добре і він стане цілющим — як все істинне й непідробно красиве.

— Після відкриття минуло 10 днів, ми розмовляємо з вами і якраз зайшла одна молода пані, ходить, знімає на телефон скульптури, види з вікон Києва і усміхається…

— Вже було багато відвідувачів за ці дні, як тільки ми відкрилися. І всі приходять і хочуть купувати квитки, тому що вони вважають, що це музей… а у нас кюар-код і донати на благодійність — хлопці, адміністратори пропонують зробити донат на користь поранених дітей, яких лікують у Охматдиті.

— Відкривати галерею під час війни — це виклик. Чи були у вас сумніви?

— Це — час нашого життя, іншого не буде. Тому треба робити те, що вмієш і можеш, й саме тоді, коли найважче. У час війни та страждань — намагатись робити для людей те, що може бути цілющим.

Я переконана, що сьогодні для України арсенал культури не менш важливий, аніж арсенал зброї.

Мистецтво зцілює. Воно працює з ментальністю, з внутрішнім станом людини. І це не менш стратегічно, ніж будь-яка інша боротьба.

«ЕДЕМ — ЦЕ НЕ ВИСТАВКА, ЦЕ СТАН…»

— Чому ви відкрили простір саме з проєктом Олександра Сухоліта «Мій Едем»?

— Коли я побачила цей простір — з цією неймовірною панорамою Дніпра з висоти Печерських пагорбів, вигляд на Лаврські бані та дзвіниці, цією енергетикою — я відразу відчула: це Едем.

І Олександр Сухоліт — його мистецький сакральний світ, майстерня, скульптурний сад — це теж Едем.

Великі скульптурні форми живуть серед дерев, дощу та сонця. Вони набувають в цьому природному середовищі природної патини. Це жива матерія, яку відчуває чутливий глядач.

Ми не створювали класичну експозицію. Тут немає академічної лінійності. Але відчувається енергія, не хаос, а космос навколо кожної роботи.

Всі ці скульптури — незалежно від форми, з певним сакральним посилом самого автора, оскільки Олександр Сухоліт — людина віруюча, він увесь час практично перебуває в аскезі, живе доволі усамітнено, і навіть без телефону. І останні півтора десятиліття Майстер створює свої скульптурні форми, принаймні жіночі образи без натури.

Він каже: «Я їх ліплю по пам’яті. Я не можу зараз переступити себе і не бажаю поранити душу дівчини, яка позує, навіть поглядом на її оголене тіло, щоб її не образити».

Сухоліт — це вже історія українського мистецтва. Але водночас він абсолютно сучасний. Його авторський стиль в скульптурі мистецтвознавці тлумачать як нео-архаїка, але це значно більше — це глибинна культурної ідентичності.

— Ви багато років говорите про важливість культурної політики. Чому це критично?

— Бо культура — це фундамент. Якщо держава не інвестує культурний розвиток власних людей, у її культуру інвестує інша держава.

Ви знаєте, мені дуже подобається вислів Голди Меїр, киянки, яка у свій час сказала досить жорсткі, але правильні слова: «Я не знаю, чого хоче мій народ, але я знаю, що йому необхідно». Інколи влада, бізнес, а також люди, які мають важелі управління, недооцінюють силу культури, силу мистецтва та його вплив на вплив на формування ментально здорового й свідомого суспільство.

І ми вже бачили наслідки такого нігілізму.

Сепаратизм не виникає з повітря — це результат довготривалого впливу культурної атрофації. Краще робити превентивні кроки через культуру, ніж потім застосовувати реальну «важку артилерію». Мистецтво й культура мають працювати на випередження.

«МИ МАЄМО ЖИТИ, ІНШОГО ЧАСУ — НЕ БУДЕ…»

— Ви завжди дивували масштабними проєктами. Пригадую виставку скульптур Архипенка в Українському домі. А потім був Мистецький Арсенал, який ще треба було зробити тим, чим він є, а також проводити там мистецькі події, які збирали десятки тисяч людей. А Перше Київське Бієнале у Мистецькому Арсеналі… Що вами рухає?

— Мною рухає небайдужість. Найбільший гріх — це байдужість. Коли тобі держава ввіряє такі інституції, як Український дім чи Мистецький Арсенал, ти маєш віддати максимум. Викласти весь свій потенціал. Я люблю масштаб. Люблю створювати події, які змінюють місто, країну, людей.

Art Kyiv Contemporary, Великий скульптурний салон, перша Київська бієнале — це були не просто масштабні проекти. Це були спроби інтегрувати Україну у світовий культурний контекст.

— Ідея Київської Бієнале — це теж частина стратегії повернення Києва до світового культурного простору?

— Так, у 2012 році я була ініціатором, організатором і комісаром першої Київської бієнале сучасного мистецтва Арсенале- 2012, яка представила 100 знакових митців із 30 країн світу.

Вперше Арсенал був відкритий на двох поверхах. Це було 50 000 м² світового мистецтва, із яких — українські художники становили 15% — за канонами світових бієнале. І це була колосальна праця.

— 15 років тому ви започаткували й Книжковий Арсенал. Пригадую ті черги, які стояли, щоб купити нові видання. Ви рахували скільки людей відвідували ці книжкові Едеми?

— Я пишаюся тим, що ми поставили книгу на п’єдестал. Такий найактуальніший «гаджет» сучасності, який може конкурувати з телефоном і айпадом. Це був справжній тріумф книги, стимул для письменників і комерційний зиск для видавців. Сподіваюся, залишається ним і до сьогодні. За ті 5 років, що я очолювала Мистецький Арсенал, його відвідало лише за квитками близько трьох з половиною мільйонів людей. Я вважаю, що Арсенал української культури, Арсенал мистецтва саме сьогодні — в наших військових реаліях — має бути надпотужним як ніколи.

Зараз бачу, що багато музейників так трошки розслабилися під час війни, бо твори в фондах, у якому вони стані — також ми не знаємо — особливо після жахливих зимових блекаутів, відключень. Деякі твори евакуйовані… Але я закликаю всіх оптимізуватися. Нехай ця весна буде переможною і хай мистецтво й культура торує також цей шлях до перемоги, тому що вибороти людські душі, зцілювати ментальність людей, дарувати радість від зустрічі з мистецтвом — це і є ключове завдання культурних мистецьких інституцій.

— Що ви відкрили для себе в українському мистецтві за ці роки?

— Я відкрила для себе, що наша культура неосяжно велика й по-справжньому велична.

Проєкт «Велике і величне» показав скарби з 45 музеїв. Третина — з Криму та Донбасу, багато експонатів були з музеїв Луганщини. Сьогодні багато з цього втрачено або недоступно.

Але тоді ми показали людям, хто ми є. І це було надзвичайно важливо.

Я зростала разом із цими проєктами. І кожен наступний був сильнішим за попередній.

«ДАРУВАТИ РАДІСТЬ — ЦЕ ТЕЖ СТРАТЕГІЯ…»

— Якою ви бачите роль мистецтва сьогодні?

— Дарувати радість. Це звучить просто, але це надважливо. Сьогодні люди потребують світла. Вони приходять у галерею і не хочуть іти. І це для мене найцінніше.

Культурний туризм на земній кулі становить від загального туризму 40%. Люди мігрують світом, щоб відвідати нові мистецькі локації, побувати на виставках сучасного мистецтва. Завжди була переконана, що й Київ, як одна з найбільших столиць світу, повинна привертати увагу масштабними культурними подіями.

От я і створила в 2005 перший Art Kyiv Contemporary по образу таких світових арт-ярмарок.

Мені завжди подобалася скульптура, її тривимірність і фактурність. І я дуже щаслива, що Великий Скульптурний салон у 2006-ому році поклав початок ренесансу української скульптури, дав великий поштовх українським скульпторам, а українські колекціонери розгледіли в цьому цікавість і цінність.

— «Мій Едем» — це висока планка, якою ви одразу заявили про рівень проєктів, які тут будуть, у оновленій галереї. А що буде наступним?

— Добре, Вам першим скажу, яким буде один із наступних проектів у галереї. Це Олександр Архипенко і його школа.

Ви раніше згадували про одного з найвідоміших у світі скульпторів, киянина Олександра Архипенка. Його скульптури коштують зараз десятки мільйонів доларів на світових аукціонах, фактично весь спадок Архипенко залишився у Штатах.

А нещодавно вийшла книга спогадів його вдови, яка спочатку була юною ученицею Архипенка, коли той переїхав до Америки. Це неймовірно цікаві оповіді, що демонструють простий побут, яким був оточений нині один із найдорожчих скульпторів світу, його титанічну працездатність та прагнення подолати жорстокий спрут тодішніх арт-дилерів, а також спогади про Київ, юність та перші кроки зі становлення митця.

Тож хочеться продемонструвати мистецьку тяглість і те, який відбиток наклав Олександр Архипенко на розвиток української скульптури з 70-х років і до сьогодення.

Також буде презентація книги спогадів про Олександра Архипенко та фільм про нього. Це буде такий живий класний мистецький проект для Києва, для киян, для гостей столиці, який продемонструє важливий зріз з історії українського авангарду і пост-авангарду.

Я теж творець. Я створюю простори, які надихають. Повертають почуття поваги, оптимізм і віру. І якщо люди виходять із моєї галереї натхненні, із відчуттям світла — це означає, все було недаремно.

Від автора:

У просторі оновленої галереї ART UKRAINE GALLERY особлива атмосфера. Трохи забуте за роки війни відчуття внутрішнього спокою тут повертається.

Напевно так впливає гармонійне поєднання того світу, який видно через великі панорамні вікна зовні — і того витонченого світу скульптур, який панує всередині.
Наталія Заболотна не просто відкрила галерею у час війни.

Так вона формує свій внесок у підсилення духу людей. Там, де інші бачать ризики, вона бачить сенси. І нагадує: перемога — це не лише про території. Це про свідомість, ідентичність і здатність відчувати красу навіть у найтемніші часи.

Ольга СКОТНІКОВА, Олексій САМСОНОВ, «Вечірній Київ»