«Хочу говорити з людьми музикою». Історія 23-річної Вероніки, яка пережила падіння з 9-го поверху під час атаки на Київ

Ми з Веронікою Осінцевою познайомилися на одному зі столичних заходів. Тоді вона була просто талановитою молодою співачкою, яка говорила про музику, творчість і свої плани. За кілька місяців її ім’я дізнався весь Київ — уже після ночі, яка забрала в неї дім і батьків, але не забрала життя.

У ніч на 31 липня 2025 року Росія завдала комбінованого удару по столиці. У Києві загинули 32 людини, ще 159 зазнали поранень, серед них — 16 дітей. Один із під’їздів, куди влучила ракета, був домом 23-річної Вероніки.

Під час вибуху дівчину викинуло з квартири на дев’ятому поверсі. Вона впала з висоти й вижила. Лікарі в один голос називали це дивом.

Після тієї ночі Вероніка втратила батьків і дім, але не втратила бажання жити наповнено й говорити зі світом. Тепер вона робить це через музику: пише, співає, виступає і каже, що хоче говорити з людьми по душах.

— Я радий тебе бачити. Це наша перша зустріч після тієї страшної ночі. Минуло вже майже 10 місяців. Хто був поруч із тобою весь цей час? Хто підтримував найбільше?

— Поруч були мої близькі люди, друзі, а також друзі моїх батьків. Я відчувала, що не залишилася сама.

— Тебе дуже підтримували українці, зокрема кияни. Як допомагали люди і що найбільше тримало тебе в той період?

— Люди приходили до лікарні, приносили речі, підтримували мене. Мої подруги відкрили збір, поширили його, і завдяки цьому вдалося зібрати суму, яка справді допомогла мені стати на ноги.

Спершу я майже не мала зв’язку із зовнішнім світом. Не могла зайти у свої соцмережі, не читала новини — мені радили берегтися від цього, бо хвилювалися, що після пережитого може бути ПТСР. Але в мене не було ні ПТСР, ні струсу мозку, ні баротравми.

Люди підтримували так, як могли й вважали за потрібне. І саме тоді я побачила, як багато довкола небайдужих. Для мене це було дуже важливо.

Я думаю, що зараз усім нам треба більше відчувати одне одного. Не можна просто чекати, що все якось вирішиться саме. Це наше майбутнє і майбутнє наших дітей.

Якщо десь у світі відбувається насильство чи несправедливість, не можна думати, що це ніколи не торкнеться тебе. Воно може прийти до кожного. Тому важливо не втрачати людяність і робити щось добре одне для одного.

— А що тоді казали лікарі? Твій випадок називали унікальним. Як вони пояснювали, що після падіння з дев’ятого поверху ти вижила і відбулася переломом ноги?

— Ніхто не може пояснити це з погляду фізики. Це звучить дивно, але саме так мені й казали. Після такого падіння наслідки мали би бути зовсім іншими, значно важчими. А в мене не було ні струсу мозку, ні баротравми, ні травм, які зазвичай очікують у таких випадках. Тому це справді важко пояснити раціонально.

— Після того, що сталося, твоє життя фактично розділилося на «до» і «після». Як змінилися твої погляди?

— Думаю, насправді вони не змінилися. Я й до цієї трагедії розуміла, що війна — це зло і що вона ніколи не приводить ні до чого доброго. Після пережитого я не стала думати інакше — просто тепер це знання стало особистим досвідом.

Раніше мені здавалося, що я наче не маю права говорити про війну так прямо. А тепер, коли я втратила батьків і дім, я знаю, що означає втрачати. І тому маю намір говорити про це. Бо війна — це завжди про зруйновані життя, про людей, яких більше не повернути, про дім, якого більше немає.

Для мене музика і творчість — це спосіб говорити. Це моя мова спілкування. Ми можемо спілкуватися словами, жестами, поглядом, а я спілкуюся музикою. Через неї я можу сказати те, що іноді важко сформулювати звичайними словами.

Мені хочеться говорити з великою кількістю людей. Не кричати, не переконувати, а саме говорити — по-людськи, по душах. Музика дає мені таку можливість, бо люди її слухають і відчувають.

— Твій псевдонім — Алєтея, якщо я правильно вимовляю. Що він означає і як ти його вигадала?

— Я вигадувала його дуже довго. Це трохи схоже на вибір ніка для персонажа в грі: багато імен уже зайняті, а тобі потрібно знайти щось своє, не випадкове.

Алєтея — це від давньогрецького слова «правда». Я взяла корінь «алєт» і додала «ера» — як ера правди. Для мене це дуже важливий сенс, бо я хочу говорити чесно. Не обов’язково гучно, але чесно.

Є ще один сенс, але поки мені здається недоречним його пояснювати. Тому зараз можу сказати так: для мене це ім’я має два значення, одне з яких пов’язане з правдою.

— Хто або що підтримує й надихає тебе зараз у музиці та творчості?

— Мене надихає все навколо. Усе, що відбувається, всі люди, розмови, відчуття, події. Я ніби збираю це всередині себе.

Потім, коли починаю рефлексувати, воно виходить у текст, музику або мелодію. Це не завжди відбувається одразу. Іноді треба час, щоб зрозуміти, що саме ти відчуваєш і як це можна передати.

Творчість для мене — це не окрема частина життя. Це спосіб проживати те, що відбувається, і перетворювати досвід на щось, що може відгукнутися іншим.

— Тобто якогось музичного кумира чи гурту, який би ти особливо виділяла, немає?

— У таких випадках я кажу, що я сама собі кумир.

Це не про самозакоханість, а радше про внутрішню опору. Я не хочу копіювати когось або намагатися бути схожою на іншого артиста. Мені важливо залишатися собою, чути себе і розуміти, що саме я хочу сказати через музику.

— Можеш розповісти, як тебе підтримували батьки? Як вони вірили в тебе і допомогли тобі стати тією, ким ти є зараз?

— Батьки дуже любили, коли я співаю. І коли я сказала, що хочу вчитися на вокалістку, мені ніхто не відповів: «Це не професія» або «Знайди собі нормальну роботу». Такого не було. Я просто сказала — і пішла вчитися.

Мама підтримувала мене ще з дитинства. Коли мені було три роки, я сказала, що хочу грати на фортепіано, і вона відвела мене до музичної школи. Спочатку я була ще замала, але згодом, коли трохи подорослішала, змогла там навчатися.

Мене завжди підтримували в тому, як я проявляюся. Батьки не ламали мої бажання, не знецінювали їх, не казали, що це щось несерйозне. Навпаки — вони давали мені простір бути собою.

Я виросла в дуже тихому й безпечному середовищі. У мене був час думати, розуміти себе, спостерігати за тим, де я є і що відбувається навколо. Не було постійних тригерів чи тиску, які збивали б мене з себе.

І за це я їм дуже вдячна. Бо саме завдяки цьому я змогла почути себе й зрозуміти, що творчість — це справді мій шлях.

— Чому ти обрала саме вокал?

— Мені здається, це не стільки вибір, скільки відчуття, що так має бути. Я завжди знала, що моя дорога пов’язана з музикою.

Я відчуваю, що мені природно бути в цьому — співати, створювати, передавати щось через звук. Тому це не було рішенням у класичному сенсі. Це швидше про внутрішнє розуміння: я музикантка, вокалістка, творча людина.

— Чим ти займаєшся поза музикою? Чи є в тебе інші інтереси або заняття, які наповнюють тебе?

— Насправді творчість займає більшу частину мого життя. Але якщо говорити про щось конкретніше, то я продовжую справу мами — її магазин для творчості «Акварелька».

Також разом із моєю найкращою подругою ми відкрили ще один магазин. Ми робили його повністю самі — від ідеї до реалізації. Кожну деталь, кожну позицію, декор, дизайн — усе обирали й створювали власноруч.

Для мене це теж частина творчості, просто в іншій формі. Це про створення простору, в якому інші люди можуть творити.

— Якщо не секрет, що це за другий бізнес?

— Це теж «Акварелька» — магазин для творчості. Він пов’язаний із фарбами, матеріалами, усім, що допомагає людям створювати.

Для мене це дуже природно. Коли ти живеш творчістю, вона проявляється не лише в музиці. Ти постійно щось створюєш: простір, атмосферу, речі, сенси. І цей магазин — теж частина такого життя.

— Ти виступала на різних подіях, зокрема на Justice Conference. Як ти туди потрапила і чим для тебе став цей виступ?

— Для мене це була перша така велика й відповідальна подія, на яку мене запросили.

Я виконала пісню англійською мовою. Її для мене написав Олександр Чемеров. Це пісня-звернення — до людей, до наших партнерів, до тих, хто вже допомагає Україні або може допомагати в майбутньому.

Мені хотілося, щоб вони знову звернули увагу. Бо іноді складається відчуття, що всі ніби знають про війну в Україні, але це знання поступово стирається. Люди звикають, віддаляються, не хочуть до кінця усвідомлювати, наскільки це страшна реальність.

Але якщо зараз заплющувати очі на те, що відбувається в Україні, це не зникне. Диктатор прийшов і щодня вбиває людей — руками інших людей, своїх громадян, які також постійно гинуть. Це неправильно. І про це треба говорити знову і знову.

— Як ти вважаєш, тоді вдалося достукатися до аудиторії? Ти відчула відгук після виступу?

— Так, це було дуже відчутно. Під час виступу я дивилася людям в очі й бачила, що вони не просто слухають — вони справді відчувають і розуміють, про що ця пісня.

А після виступу вони аплодували стоячи. Для мене це був важливий момент, бо я зрозуміла: мій меседж дійшов.

— Ти також виступала на врученні Шевченківської премії. Це теж дуже символічна подія. Розкажи, що саме ти виконувала?

— Я взяла рядки з Давидових псалмів — 93-й псалом у переспіві Шевченка — і створила на ці слова пісню.

Я написала вокальну мелодію, а Пет, гітарист, з яким ми граємо разом, зробив гітарну партію. У результаті вийшла дуже сильна для мене робота.

Ми виконали її на події, і все пройшло добре. Це був важливий досвід — працювати з текстом Шевченка не як із чимось музейним, а як із живим словом, яке й сьогодні звучить дуже точно.

— Ти там зустрілася з Джамалою та іншими виконавцями?

— З Джамалою я познайомилася ще на Justice Conference, бо вона теж там виступала.

— Хто ще підтримує тебе в цих творчих і публічних виступах?

— Мене постійно підтримують «Культурні сили». Для мене це дуже важлива спільнота — люди, з якими я можу творити, говорити про важливе і відчувати, що я не сама в цьому шляху.

— Ти разом із «Культурними силами», як я розумію, долучилася до альбому Awake?

— Це не мій альбом, а альбом «Культурних сил». Вони запросили 12 музикантів, і кожен мав створити свою веснянку — переосмислити цю традицію в сучасному звучанні.

Я вирішила написати авторську веснянку. Моя пісня називається «Квіти в полоні». Вона про дівчину, яка чекає свого коханого з фронту.

Для мене це пісня-заклик і водночас пісня-молитва. Наче спроба привернути у реальність щось світле, добре, живе. Щоб любов, надія і повернення були сильнішими за страх.

— Розкажи детальніше про «Культурні сили». Чим для тебе стала ця спільнота?

— Я є резиденткою «Культурних сил». Приходжу сюди, створюю музику, спілкуюся з людьми. І маю відчуття, що я нарешті на своєму місці.

«Культурні сили» — це платформа для митців і військовослужбовців. Її головна ідея в тому, що військові — такі самі люди, яким потрібні культура, творчість, мистецтво, спілкування. Вони переживають величезний стрес, борються за нашу країну і наших людей, але водночас також хочуть бути частиною суспільних процесів.

Це дуже важливо. Бо культура — не щось окреме від війни чи життя. Вона допомагає триматися, говорити, проживати досвід і знаходити сили.

Тут збираються люди, які хочуть створювати щось разом: щось красиве, чесне, світле. Те, що може надихнути когось боротися за своє майбутнє, відстоювати себе, любити й не втрачати внутрішнього світла.

Для мене головні цінності «Культурних сил» — це стійкість і сміливість. Навіть під час війни вони популяризують мистецтво серед військовослужбовців і цивільних. І це дуже потрібна робота.

— Це для тебе зараз головна місія?

— Моя головна місія — робити щось, щоб щось змінювалося. Мені подобається те, чим я займаюся: я створюю, пишу, співаю, проживаю це через творчість.

Як я вже казала, я нарешті відчуваю, що я на своєму місці. У мене немає однієї конкретної мети, яку можна сформулювати дуже чітко. Радше є внутрішня потреба — діяти, творити і хоча б трохи змінювати реальність навколо себе.

— Ти думала про те, що робитимеш після закінчення війни? Чи хотіла б і далі працювати в цьому напрямі разом із «Культурними силами»?

— Для мене це дуже далека перспектива. Я зараз не думаю настільки далеко вперед — більше зосереджуюся на теперішньому.

Ніхто з нас не знає, яким буде майбутнє. Тому для мене важливо робити те, що я можу робити зараз: створювати, говорити, підтримувати людей через музику і бути там, де я відчуваю себе потрібною.

Після розмови Вероніка Осінцева заспівала для «Вечірнього Києва» кілька своїх пісень — так, як вона говорить зі світом.

Бажаємо Вероніці Осінцевій успіху в творчості.

Читайте також: Розмова з актором Андрієм Волошиним про театр під час війни.

Владислав МОШКІВСЬКИЙ, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ»