Артилерист Олександр Шенькарук пише вірші і служить у війську
«Ось і центр Европи. Тут вирва народного болю у безлюдних світах в бліндажах на блакитній планеті…» — уривок з одного з віршів Олександра Шенькарука, написаного під час перерви у боях, особистий погляд на світ і водночас терапія душі — це те, чим є поезія артилериста, який пройшов крізь найважчі компанії нинішньої війни.
Олександр Шенькарук, родом з Хмельницького, він здобув освіту у Хмельницькому національному університеті ХНУ за спеціальністю «менеджер».
Працював за фахом в Одесі та Хмельницькому. У 45 років, на початку широкомасштабного вторгнення пішов на фронт добровольцем.
Олександр стояв у витоків формування 67 ОМБр ДУК Правий сектор та служить у цієї бригади досі.
Артилерист.
Але крім всього, він — автор поетичних збірок «Птах і аритмія ночі» та «Повернення птахів».
Їх тексти були написані під час Бахмутської компанії, та боїв за Часів Яр, Серебрянський ліс, річки Оскіл та Сіверський Донець в 2023-2025 роках.
Про що пише чоловік, який чотири роки на фронті, у артилерії? Все, що побачив та пережив, він переплавляє у образи та слова. І так відчути війну він дає змогу всім.
Історію війни писатимуть дослідники, військові і поети. Колись за їх віршами, як живими свідоцтвами дізнаватимуться про те, що відбувалось на поляї боїв і вдушаї людей. А поки що — солдати пишуть вірші….
БОГИ ВІЙНИ
Заливає очі сіль брудного поту,
просмердівся наскрізь пороховим димом…
Але я обожнюю свою роботу:
убивати москаля
— мов класти рими
до мелодії артилерійських співів.
Гнів війни тримає міцно у полоні,
зберігаючи гармонію постійно
у важких тональностях, що б’ються в скронях!
І коли гармата сплюнула всі гільзи,
та нових снарядів серія готова,
штурм відбитий і москаль уже не лізе, -
відчуваєш ти тоді приємну втому.
В бліндажі свої закони: кави кружка
із цигаркою — це нагорода праці.
А можливо пів години до подушки
і поспати дасть тобі мовчання рацій.
Побратими згадують дружин колишніх.
Нафта впала у ціні, просіли біржі.
І куди при цьому дивиться Всевишній?
Далі буде, — кажуть, — тільки веселіше!
Далі буде…
Підвезуть іще снаряди.
У артилерійських треках ми — поети…
Зберігається тут світовий порядок:
на богах війни тримається планета!
***
Така панорама тут й туга така, -
тече у тумані похмура ріка.
Проміння у тій перспективі нема,
і викрала сонце підступна зима.
Скидай риболовні гачки ти зі скелі
і душі, що тягне ріка, назбирай,
мій Боже всевладний,
мій Бог ти пекельний.
Ця річка впадає у Стікс,
а не в Рай!
Кубло кулеметне
у мороці зони
фантомних вітрів, що тебе загубили.
Гніздо мінометне
того гарнізону
з-за пагорба в сіті свої заманило.
Птахи відлетіли у теплі краї.
Ріка простягається змієм у Вічність!
Ідуть інтенсивні запеклі бої
із боку туманом укритої річки.
Скидай риболовні гачки ти в ріку
зі скелі молитв і намолених прощень.
Скидай із душі цю кольчугу важку.
Пливи ти рікою у край найдорожчих!
У край неосяжний пливи крізь віки,
навіки своє проклинаючи тіло.
З душі камінь скинь і у водах ріки
залиш у минулому все, що боліло.
НА СТІНІ ДЕ ПИСАЛИ ПРОРОКИ
На стіні, де писали пророки, намітилась тріщина,
піраміди мовчання — космічної лабораторії.
Я не знаю, якими ми істинами захищені,
покладаючись тільки на власне свої території.
Україна пройшла світових дві, і третю проходить,
хоч війною назвати її не наважились навіть.
В європейських народів вона викликає лиш подив,
або страх, дикий жах неухильно вона навіває.
Ось і центр Европи. Тут вирва народного болю
у безлюдних світах в бліндажах на блакитній планеті…
Закодоване слово тризуба — святе слово Воля,
і тризуб — він спроможний колоти, якщо хто не вгледів.
У трипільського сонця трипалого леза орбіта,
і стражденний Донбас ще нагострить сарматську косу.
Дух народний спроможний пройти по підвалах до світла,
Україна привітна — та палець до рота не сунь.
Україна — це край, де суміжні усі наративи,
у ментальному коді в народі ті думи сумісні.
І у центрі Європи нариви — це шрами і вирви,
це розірвана плоть, і розстріляні мрії — це дійсність.
Україна — це наш ренесанс, це країна бароко,
це духовної величі сонця голки золоті.
Цей загублений край, породив він поетів й пророків,
їх глибокі слова розкололи багато тих стін.
Чи можливо не сад, це не сад вже, а склеп в павутинні?
Ти — якщо не закінчиш, твій син проведе в боротьбі!
Бо коли ти живеш, ти належиш собі й Україні.
Ці сади соковиті належать одвіку тобі.
Читайте також:
- «Премія за креативність: родина поетеси Тамари Коломієць хоче відзначати за особливі досягнення».
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»