Патріарх Філарет: цікаві факти про людину, яка змінила історію української церкви
Його життя — від шахтарського Донбасу до духовного лідерства, від анафеми з боку російської церкви до визнання Вселенським престолом — стало символом боротьби за незалежність, віри в перемогу та незламності духу.
20 березня 2026 року завершився земний шлях Почесного Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета (1929-2026), який впродовж понад семи десятиліть служіння залишався одним із найпослідовніших і найвпливовіших духовних лідерів України.
«Вечірній Київ» згадує найцікавіші факти з життєвого шляху та служіння Патріарха Філарета, які назавжди залишили слід в історії України.
1. Почесний Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (у миру — Михайло Антонович Денисенко) народився 23 січня 1929 року в селі Благодатне, Амвросіївського району на Донеччині у родині шахтаря. Окрім найстаршого Михайла у родині ще зростало троє синів: Микола, Іван і Володимир.
У численних своїх інтерв’ю, Владика Філарет завжди наголошував, що Донбас є українською землею. Він говорив:
«Донецька земля — українська. Якщо ви хочете дізнатися про Донбас, потрібно проїхатися не містами чи шахтами, а селами — і ви почуєте українську мову».
2. У дитинстві маленького Михайлика до церкви водила бабуся, але радянська школа наклала на нього «печать невір’я». Переломним моментом стала війна: у 1943 році загинув його батько. Саме тоді, у 14 років, майбутній Патріарх поставив собі питання про існування душі й дійшов власного висновку:
«Коли почалась війна, і батько загинув на фронті під Запоріжжям, у мене виникло питання: існує батько чи він перетворився у небуття? … Якщо батька не існує, а я люблю його, то що я люблю, пусте місце? Чи можна любити пусте, неіснуюче? Ні! Ось так у 14 років я дійшов висновку: батько існує, тому що я його люблю».
За словами Філарета, ця рання втрата залишила незгладимий слід у його житті й стала одним із чинників, що визначили його шлях до духовного служіння.
Також відомо, що мати, Меланія, прожила довге життя — 95 років, ставши для сина прикладом витривалості та внутрішньої сили. Саме поєднання болю втрати й материнської підтримки сформувало його глибоку віру та прагнення присвятити себе Церкві.
3. У 1950 році, навчаючись у Московській духовній академії, Михайло Денисенко прийняв чернечий постриг і отримав ім’я Філарет. За його спогадами, після першого курсу він стояв перед вибором: обрати шлях одруженого священника чи монастир. Усвідомлюючи небезпеку арештів і обмеження свободи, він вирішив обрати чернечий шлях.
Навчання в академії він називав найкращим періодом життя: три роки жив у монастирі, не виходячи за його стіни, повністю відданий служінню й слухняності. Листи дозволялося писати лише матері — двічі на рік. Саме ця сувора школа сформувала його внутрішню свободу, спокій і духовну силу.
4. Філарет (Денисенко) став одним із наймолодших архієреїв свого часу: у 39 років він уже мав титул митрополита Київського і Галицького. Завдяки блискучій освіті та дипломатичному хисту він швидко здобув авторитет у церковній ієрархії. Очолював місії в Австрії, а також керував Київською духовною семінарією, поєднуючи духовну мудрість із здібностями керівника.
5. Патріарх Філарет став одним із перших архієреїв, хто публічно визнав факт співпраці церковних діячів із радянськими спецслужбами. Він відверто говорив, що у ті часи призначення архієреїв було неможливим без узгодження з КДБ. Сам мав агентурне псевдо «Антонов», однак наголошував: його участь обмежувалася погодженням кадрових рішень. Він принципово не доносив на побратимів і ніколи не порушував таємницю сповіді.
6. У 1990 році, після смерті патріарха Московського Пімена (Ізвєкова), Філарет тимчасово виконував обов’язки глави Російської православної церкви й мав реальні шанси стати її очільником.
Він згадував:
«Я міг очолити РПЦ, бо, по-перше, був місцеблюстителем, по-друге, мав підтримку з боку Ради у справах релігій, а вона керувалась Президією ЦК. Вони робили ставку на мене, але я пішов на один крок: підписав звернення до Михайла Горбачова разом із членами Синоду, щоб усунули голову Ради у справах релігій…».
Цей крок став переломним: Костянтин Харчев, який підтримував його кандидатуру, сприйняв це як зраду. Філарет пояснив, що діяв із принципових міркувань — захищав церковні канони від втручання держави. Водночас альтернативним кандидатом від КДБ був Митрополит Алексій (Рідігер), який і випередив його на виборах, ставши у 1990-му році Московським патріархом.
7. Після проголошення Незалежності України у 1991 році Філарет став ініціатором повного відокремлення української церкви від Москви. Його позиція спричинила жорсткий конфлікт із Російською православною церквою, яка створила в Україні підконтрольну собі структуру — Українську православну церкву Московського патріархату.
«Після проголошення незалежності я розумів, що Україна повинна мати свою незалежну церкву. Тоді мене і позбавили єпископського сану… Лежав у лікарні й роздумував, що робити у цьому безвихідному становищі. І тільки-но я вирішив об’єднатися з автокефальною церквою, як мені подзвонили з Адміністрації президента Кравчука з тією ж пропозицією. Я і в цьому побачив голос Божий», — згадував священнослужитель.
Так була створена Українська православна церква Київського патріархату — спершу маленька і непомітна спільнота, що за чверть століття перетворилася на найбільшу церкву України.
Філарет наголошував: хоч парафій у Київського патріархату менше, ніж у Московського, віруючих у ньому — удвічі більше. Для нього це стало підтвердженням: шлях незалежної української церкви був і залишається правильним.
8. У 1997 році Російська православна церква офіційно відлучила Філарета від церкви, наклавши на нього анафему за «розкольницьку діяльність». Це рішення стало кульмінацією конфлікту між ним та Москвою, але його не визнавали прихильники УПЦ Київського патріархату.
Через два десятиліття, у 2018 році, Вселенський патріарх Варфоломій зняв анафему, визнавши її недійсною. Цей крок став важливим етапом у процесі утвердження незалежності українського православ’я та наблизив створення єдиної помісної церкви.
9. Упродовж десятиліть Патріарх Філарет послідовно відстоював незалежність української церкви та держави. Його позиція була жорсткою й безкомпромісною: він відкрито говорив про небезпеку впливу Москви, про роль церкви у формуванні національної свідомості та про духовну силу українського народу.
Особливо у часи війни він наголошував, що перемога України неминуча, адже вона ґрунтується на правді та вірі:
«Правда з нами. А там, де правда, там Бог. А де Бог, там перемога».
10. Попри політичну прогресивність у питанні незалежності України, у сфері моралі Патріарх Філарет завжди залишався суворим консерватором. Він відкрито виступав проти абортів, вбачаючи в них загрозу існуванню нації та духовному здоров’ю суспільства. Для нього кожне ненароджене життя було втраченою частиною майбутнього України.
Не менш категорично він висловлювався щодо легалізації одностатевих шлюбів, називаючи їх гріхом і відхиленням від Божого закону. На його переконання, суспільство, яке нехтує моральними принципами, ризикує втратити духовну основу й силу.
Патріарх Філарет наголошував: моральні засади є не менш важливими, ніж політична свобода. Саме на їхньому дотриманні тримається духовна стійкість народу та майбутнє держави.
Його слова стали підсумком усіх переконань:
«Добро непереможне, тому що непереможний Бог. Зло може здобути тимчасову перемогу, але кінцева перемога належить добру».
До теми: «Прийде час звільнять і Крим, і Донбас»: Патріарх Філарет у свій 95-ий день народження зустрівся з родинами захисників і полонених.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»