З кабіни машиніста Київського метро в TikTok: як мрія дитинства Дмитра Роди стала справою життя і блогом

Тисячі людей щодня спускаються у київську підземку іноді не замислюючись, хто сидить у кабіні попереду поїзда.

У щоденній метушні для більшості машиніст стає непомітним, але чи замислювалися пасажири, як виглядає його робота зсередини.

Для Дмитра Роди метро давно стало не просто роботою, а місцем, про яке хочеться розповідати. Його блог у соцмережах відкрив пасажирам інший бік підземки — той, де є не лише графіки руху й сигнали, а жива людина зі своєю історією, мрією та любов’ю до справи.

У своїх відео Дмитро показує те, що зазвичай лишається «по той бік»: система керування, інформатори, темрява тунелів і будні професії, яка на перший погляд здається монотонною.

Насправді ж це історія про мрію з дитинства, що перетворилася на справу життя.

«Вечірній Київ» поспілкувався з машиністом «синьої» гілки Київського метрополітену Дмитром Родою.

Власний шлях чоловік розпочав ще на межі двотисячних років. Першим місцем дотичним до сфери стала робота на Київській дитячій залізниці.

Згодом вступ до училища, практика в депо, спроби на великій залізниці й зрештою — метро, де працювали й батьки Дмитра. Мама була старшим диспетчером, тож підземка для хлопця ще з ранніх років не здавалася чимось чужим.

А навпаки стала родинним простором, у який він хотів повернутися вже як фахівець.

«Моєю мрією з дитинства була робота на залізниці, бо ще з юних років крутився біля потягів. Я працював на дитячій залізниці, вступив у залізничне училище, проходив практику, але зрозумів: метро для мене рідніше. Тут працювали мої батьки, і я бачив цю систему зсередини. Зараз я в метро вже 18 років, з них 15 — машиніст», — ділиться Дмитро.

Свою лінію він знає до дрібниць: Оболонсько-Теремківська — «синя» гілка. Тут немає відкритих ділянок, як на інших, і вся робота відбувається при штучному освітленні.

Колись це давалося важко: фари були слабкі, очі втомлювалися. Сьогодні умови змінилися, і Дмитро каже, що після довгої зміни вже не відчуває тієї виснажливої темряви, яка супроводжувала машиністів раніше.

А ось про блог між буденними справами він і не думав, допоки не потрапив на зйомки телепроєкту.

Дмитро пригадує, що саме там хтось із команди сказав: «У вас така харизма, чому не знімаєте самі?»

Спершу ідея здавалася ризикованою: метро — об’єкт критичної інфраструктури, де є значна кількість обмежень.

Але запропонувавши ідею та обговоривши всі деталі з керівництвом, користувачі соцмереж побачили перші відео блогера-машиніста.

«Я зробив перший проморолик і запропонував: покажімо людям, що таке метро зсередини. Перші два відео були так собі, а з третього-четвертого почало „залітати“. Особливо ролик про інформатор, він набрав майже півмільйона переглядів. Люди думали, що машиніст щоразу сам говорить назву станції, проте це автоматика», — пригадує початок своєї медійної діяльності машиніст.

Відео почали множитися, як і коментарі. Запитання сипалися одне за одним: про лампи на станціях, сигнали, про швидкість і гальмування.

Дмитро швидко зрозумів — секрет не в розповідях про технічні деталі, а в подачі. Говорити просто про складне, так, щоб було цікаво не лише фанатам підземки.

«Якщо почати дуже технічно розповідати про метро, це стане нудно. Я намагаюся розказувати так, щоб було доступно кожному. І згодом зрозумів головне: не так важливо, про що конкретно ти говориш, а як ти це подаєш», — ділиться спостереженнями Дмитро.

Монтаж машиніст теж робить сам. Виявилося, це навичка з минулого життя та мандрівок.

Колись Дмитро знімав свої поїздки Європою й Туреччиною, робив відеощоденники для YouTube. Тепер ці вміння стали в пригоді вже у київській підземці.

Раз на тиждень у Tik Tok та Instagram Дмитра виходить новий ролик. Він каже, що так працюють алгоритми соцмереж та людське очікування.

Сьогодні у нього майже 19 тисяч підписників у TikTok, та близько 17 тисяч в Instagram і кілька тисяч на YouTube.

Блог став достатньо впізнаваним, а іноді самі пасажири приходять на платформу спеціально, лише щоб дочекатися «того самого машиніста з відео», сфотографувати або записати, як він під’їжджає на платформу.

«Люди мені пишуть у приватні повідомлення або спеціально приїжджають на лінію, щоб мене побачити. Знімають відео, роблять фото. А коли я вже завершую роботу, можуть «зловити» на платформі.

Якось мене родичі попросили привітати хлопчика на день народження, і я записав ролик для нього. Пізніше я отримав відео, як він це дивиться зі сльозами на очах. Відчуття таке, ніби я не машиніст, а якась кінозірка», — з посмішкою каже Дмитро.

Творчу діяльність машиніста всі сприймають по-різному. Хтось з колег підтримує, хтось байдуже знизує плечима, а хтось іронізує.

Але навіть ті, хто працює в метро десятки років, зізнаються: дивляться на знайомі речі інакше, коли їх показують «з боку».

Для Дмитра це і є сенс — показати буденне під новим кутом.

Блог вплинув не лише на впізнаваність. Після його відео люди почали цікавитися курсами машиністів, питати, як потрапити на навчання. Дехто вже подав заявки.

«Пишуть: дякуємо, ми не знали, що так працює метро. Дехто вже звернувся, пройшов співбесіду. Мені приємно думати, що кілька людей завдяки моєму блогу захотіли стати частиною нашої залізничної родини», — зізнається машиніст.

За 18 років у підземці Дмитро каже, що йому не набридло. Бо це була мрія, яка постійно трансформується разом із часом.

Колись її наповнювали нові станції та поїзди, тепер — соцмережі й діалог із пасажирами.

«Я не приходжу на роботу, бо треба. Я приходжу, бо мені це подобається. А блог просто урізноманітнює мою монотонність і дає можливість творчо подивитися на звичайні речі», — розмірковує Дмитро.

І поки поїзди курсують за розкладом, а пасажири чекають на платформах, історія Дмитра доводить: навіть у чітко налагодженій системі завжди є місце для мрії, діалогу та творчості.

Читайте також:

«Я сама себе покликала у Київ»: інтерв’ю з авторкою блогу про столицю — Луїзою Аляб’євою.

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ». Фото: Олексій САМСОНОВ. Відео: Даша ГРИШИНА