«Я сама себе покликала у Київ»: інтерв’ю з авторкою блогу про столицю — Луїзою Аляб’євою

Досвід Луїзи Аляб’євої став прикладом того, як особистий вибір і внутрішня потреба у змінах можуть привести до великого міста і великої справи. Без запрошень, лише з бажанням знайти себе та простір для розвитку.

Саме столиця поступово сформувала її інакше бачення світу, інтерес до архітектури, історії та міського середовища. Зі щоденних прогулянок, спостережень і досліджень виник блог TheKyivLover — спершу як експеримент та спроба створити щось власне, а згодом як авторський проєкт про багатошаровий Київ.

В інтерв’ю для «Вечірнього Києва» Луїза розповідає про свій шлях до міста, про народження блогу, любов до старої забудови та про те, чому знання історії змінює не лише сприйняття архітектури, а й саме життя в місті.

«МІСТО ФОРМУЄ ЛЮДИНУ»

— Як власне розпочалася ваша історія у столиці? Ви киянка чи переїхали з іншого міста?

— Я сама не з Києва, а з Мелітополя Запорізької області. На жаль, на сьогодні місто окуповане. У моїй історії немає особливої романтики, але давайте трішки розкажу, як це взагалі все починалося.

Я народилась у Мелітополі й прожила там усе життя до переїзду. Тамтешній сценарій був дуже прогнозованим: навчання, шлюб, дитина, робота — найчастіше або в б’юті-сфері, або домогосподаркою. У відпустку ти їздиш на море, зазвичай це Кирилівка або Бердянськ.

Зараз я згадую ці місця з великим темплом, дуже сумую. І це абсолютно нормальний шлях, якщо людині в ньому комфортно. Але я постійно відчувала, що мені тісно в рамках цього міста, я хочу більшого.

У Києві до того я була кілька разів: вперше з батьком, а вдруге з товаришем. Місто вразило масштабом. Повернувшись, я пробувала різні професії, вчилась, працювала, але внутрішній дискомфорт не зникав. Всередині розуміла, що потрібно щось міняти.

До Києва я приїхала 19 березня 2017 року. Тоді працювала копірайтеркою, писала SEO-тексти і майже рік збирала гроші на переїзд. Назбирала близько 14 тисяч гривень, на той час для мене це була відчутна сума. Прекрасно пам’ятаю всі цифри: кімнату в оренду можна було знайти за 2,5 тисячі, проїзд на метро — 4 гривні, кава — 20–30 гривень.

Мене ніхто не кликав і не чекав — я вважай сама себе «покликала». Купила квиток, зібрала речі та й поїхала. Спочатку жила в хостелі, потім знайшла кімнату на Березняках. Тато тоді дуже підтримав і з переїздом, і з першою роботою також допоміг. Згодом я стала офіс-менеджеркою.

Офіс у нас був на Воздвиженці, і дорога щоранку проходила через Андріївський узвіз. Я ходила або через Золоті ворота й Софійську площу, або від Контрактової.

І саме тоді почалось моє захоплення містом: я багато дивилась, запам’ятовувала, читала — і буквально за кілька місяців відчула, що тут мені по-справжньому добре. Ніби нарешті опинилась «на своєму місці».

Звісно, було б простіше, якби в Києві була якась тітка чи бабуся, хто міг би запросити мене. Але в моєму випадку все було інакше: сама вирішила, сама підготувалась і сама зробила цей крок.

— Чи було раніше бажання ділитися своїми враженнями та баченням через соцмережі?

— Я вважаю, що місто формує людину: її смаки, стиль життя, і навіть те, як вона сприймає навколишній світ. У Мелітополі майже немає історичної забудови, лише незначна кількість. Я жила в типовому районі з п’ятиповерхівками, де все однакове. Цікавитися архітектурою там можна було лише теоретично, через книжки або інтернет.

У Києві ж з’явився живий інтерес. Мені хотілося розуміти: хто збудував цей будинок, що це за вулиця, який архітектурний стиль, чому саме так вона називається тощо. Я читала й вивчала місто просто з внутрішньої цікавості.

Середовище дуже сильно впливає на тебе. Змінюється не тільки ритм життя, а навіть те, як ти одягаєшся. У Львові, наприклад, мені хочеться бути ошатнішою — там якась така святкова атмосфера, архітектура міста, зокрема сецесійні будинки задають тон. У Києва ж інша енергія — більш динамічна, але не менш глибока.

— Як виникла сама ідея створити блог про Київ? З чого вона розпочалась?

— Це був 2019 рік. Я вже працювала SMM-спеціалісткою й хотіла запустити власний проєкт, щоб перевірити власні навички: чи вийде створити щось своє чи ні.

Я тоді активно читала про історію київських будинків, слідкувала за блогами, але їх було небагато.

Думала в напрямку Telegram-каналу, адже дійсно цікавих, як на мене, не було. Тобто здебільшого це були інформаційні канали або «куди піти» зі схожим контентом, бо канали копіпастили один одного. Це були не авторські проєкти.

Довго вагалася. А потім почався ковід. Місто спорожніло, і я ловила себе на думці: ну ось, зараз ми всі помремо від невідомого вірусу, а я навіть не створила власний блог, хоча назву вже придумала.

Я тоді багато гуляла. Ходила пішки з Оболоні знімати світанки, фотографувала Майдан без людей, Андріївський узвіз, Липки. І в якийсь момент зрозуміла: зараз або ніколи.

У мене був невеликий бюджет на просування каналу, приблизно 300–400 доларів за тодішнім курсом. Тож у березні 2020 року я створила свій канал і почала наповнювати його унікальним контентом: місто без людей, порожні вулиці, квітучі сакури, локації, які раптом відкрились по-новому.

Завдяки рекламі та матеріалам канал дуже швидко почав рости, а перша тисяча підписників з’явилася приблизно за місяць.

— Як відбувся перехід від Telegram-каналу до Instagram? Наскільки відрізнявся принцип ведення блогу на обох платформах?

— Telegram — це про трафік: ти не можеш просто «створити і вести», як інколи буває в Instagram із його органікою. Там аудиторія не приходить сама по собі, її потрібно приводити.

Я робила цей проєкт насамперед для себе, бо такого контенту, який хотіла бачити, не існувало. Я не конкурувала ні з ким, просто робила так, як відчувала. Але паралельно був страх: чи вистачить мені на це часу й ресурсу. Канал вже забирав багато сил, плюс робота, стосунки, побут — і цим всім треба якось жонглювати.

Зараз, особливо після початку повномасштабної війни, інтерес до локального туризму, українських міст і їхньої історії став значно посилився.

Цей ринок почав розвиватися, але й з цим зʼявилося багато поверхневого контенту. Одразу видно, коли інформацію беруть умовно з Вікіпедії. Тому важливо збирати власну бібліотеку, поглиблювати знання.

У певному сенсі цей проєкт став і моєю особистою точкою опори: платформою, де я доводжу собі, що можу зробити все самостійно — і створити, і розвивати, і монетизувати. Але його головна мета незмінна: показувати, що Київ красивий, глибокий, багатошаровий.

Це набагато більше, ніж «прогулятися Хрещатиком або біля Софії». Є ще стільки цікавих вулиць, які мало хто знає, а вони не менш цікаві.

— Чи буває відчуття, ніби ви вже побачили все у Києві? Як і де знаходите натхнення показувати місто далі?

— Буває. Останнім часом дуже навіть часто. Але я експериментую, вигадую собі маленькі завдання: якого оглядового майданчика я ще не знімала, з якого готелю, в яку пору року, з яким світлом. Торік я активно знімала з дахів і терас: InterContinental, Hyatt, готель «Україна», Eleven Mirrors, Panorama Club у готелі «Дніпро». Також рятують світанки й заходи сонця — вони ніколи не повторюються.

Насправді я часто роблю все по колу. Це нормально. Наприклад, Ботанічний сад Гришка під час цвітіння бузку: я люблю повертатися туди щороку й знімати те саме. Людям це подобається, аудиторія росте, а старі дописи мало хто переглядає, для багатьох це все одно відкриття.

Іноді допомагає поїздка в область або в інше місто, щоб змінити картинку. Взагалі я дуже чекаю, коли знову відкриються Липки, зараз там обмежений прохід. Скучила за Шоколадним будиночком, за Лютеранською, за закритою частиною Маріїнського парку, колись ми навіть робили там пікніки.

Ще одне моє відносно нове дозвілля — бувати в друзів і знайомих, які живуть або мають офіси в дореволюційних квартирах зі збереженою ліпниною, пічками, деталями. Згодом мене почали запрошувати й підписники, тобто люди, яких я майже не знаю. Це насправді така довіра, адже не кожен хоче, щоб його квартиру фотографували, викладали потім у соцмережі. Тому я дуже ціную людей, які мене так просто кличуть.

«Ці будинки були до нас — і, можливо, будуть після»

— Власне і ви відносно нещодавно стали мешканкою старого фонду. У чому особисто для вас цінність таких будинків та сприйняття життя там?

— Я живу в історичному будинку, якому понад 120 років. У мене навіть є фотографії родини, яка колись володіла цим будинком. Вони жили в тій самій квартирі, де зараз живу я, це були великі родинні апартаменти.

Я в цьому плані трохи фантазерка, мені дуже подобається уявляти минуле: як усе могло виглядати, якою була ліпнина, які деталі збереглися. На жаль, багато що тут вже втрачено — підчищено, спрощено, знищено ремонтом.

Стара забудова формує не лише стиль життя мешканців — вона формує обличчя міста. І мені боляче, що в нас це майже не контролюється: балкони засклюють як завгодно, фасади псують різними кольоровими рішеннями та надбудовами.

Навіть на моїй вулиці є три покинуті будинки з історичною цінністю, які здається нікому не потрібні.

Я мрію, щоб колись, як у Відні чи Парижі, старий фонд був відреставрований. Але прекрасно розумію й наш контекст: повномасштабну війну та обмежені ресурси. Зараз не до цього.

Навіть той самий Хрещатик, до того як його підірвали у 1941 році був неймовірно гарним та мав свої унікальні архітектурні памʼятки.

Коли я дивлюся на старі фото, думаю: от би існувала машина часу, я б дуже хотіла повернутися туди хоча б на один день. Просто пройтися вулицею із сучасним телефоном і зумом, розглядати всі деталі. Але так щоб мене ніхто не бачив, інкогніто.

Зрештою, якщо говорити про пам’ятки, частина з них або більшість має бути під охороною держави. Щоб це дійсно працювало. Тобто ти не можеш прийти і робити що хочеш із фасадом або з вхідною групою. Я сподіваюся, що колись це зміниться: з’являться спеціальні міські програми, демонтаж цар-балконів з історичних фасадів, реставрації.

Те саме стосується вхідних дверей у будинки, оригінальних та історично цінних у Києві залишилося не так багато. Для мене це особистий біль. Ці будинки пережили надто багато — вони були до нас і, можливо, будуть після.

— Чи помічаєте ви, що ваш блог змінює ставлення людей до старої забудови?

— У мене така аудиторія, яка в цілому розуміє та поділяє мої цінності. Знаю, що дехто після моїх дописів починає мріяти про квартиру в старому фонді або навіть шукати її, щоб відчути цю атмосферу. На сторінці The Kyiv Lover часто пишуть щось приємне, зазвичай про місто, про те, що я відкрила щось нове або допомогла подивитися інакше на буденні речі.

А про старий фонд більше пишуть на мою особисту сторінку, там я частіше траслюю свій побут та стиль життя. Для мене важливо, щоб усе було щиро: наприклад, на своєму балконі я власноруч реставрувала ковані ґрати, хотіла доглядати місце, де живу.

Іноді люди самі надсилають фотографії деталей зі своїх будинків і квартир. І це такі скарби. Є відчуття такого негласного клубу: ті, хто живе в старому фонді й любить його, часто діляться тим, що збереглося, порівнюють, обмінюються знахідками.

— Як ви взаємодієте з міськими, громадськими просторами та чи активно співпрацює бізнес з локальними блогами?

— З міськими ініціативами офіційно я не співпрацюю. Але мене запрошують музеї, зокрема Український Дім, Музей на Кудрявці, Київська картинна галерея, Музей історії Києва.

Я підтримую їх безкоштовно, бо хочу, щоб люди цікавилися, дивилися та відкривали для себе щось нове.

З бізнесом також бувають співпраці: бартерні або комерційні. Але, за моїми спостереженнями, багато хто досі не розуміє як можна інтегруватися у блог про місто.

Хоча можливостей багато: можна розкрити історію через вулицю, будівлю, район, зробити маршрут, чек-лист, гайд — так, щоб це було органічно й цікаво. Натомість частіше хочуть швидкий зрозумілий формат, якийсь TikTok-огляд, влог, умовне амбасадорство.

— Ви створювали гайд містом з не дуже популярними, але не менш гарними та цікавими локаціями. Плануєте продовжувати?

— Це взагалі стандартна практика. Я слідкую за блогами не лише про Київ чи українські міста, а й за кордоном: Париж, Відень, Лондон.

Гайди — це такий більш класичний шлях монетизації, адже рекламні інтеграції бувають не завжди. Мені важливо не брати в блог те, що «не лягає», якщо відчуваю, що це суперечить моїм принципам, я не співпрацюю. Навіть за великі гонорари.

Щодо гайду. В мене був такий досвід, і невдовзі я хочу створити новий. Виношую цю ідею вже другий рік поспіль. Тому поки це на етапі ідеї, нічого конкретного не скажу, але сподіваюсь зробити його найближчим часом.

— Якщо підсумувати ваш досвід, чи достатньо поверхневих знань в архітектурі, історії тощо, щоб вести блог про місто?

— Залежить від того, що саме ти хочеш робити. Якщо це TikTok-акаунт з оглядами закладів, то глибокі знання можуть бути не обов’язковими. Але якщо говориш про історію, то потрібна база. Наприклад, коли стоїш навпроти будинку, то бачиш не тільки його фасад, а й те, що за ним стоїть: хто там жив, що відбувалося довкола, який контекст.

Мій шлях не про швидкий успіх і монетизацію. Звісно що зараз створюються блоги, які можуть монетизуватися вже на третьому місяці. І видно, що це цілеспрямовано.

Але я починала з того, що було в інтернеті, робила помилки — і поступово зрозуміла: потрібно спиратися на більш грунтовні книжки києвознавців, архітекторів, музейних працівників, а не на статті, де дані різняться від слова к слову.

Я збираю свою бібліотеку вже чотири роки: книжки про Київ, Львів, Чернівці, Париж, Відень, Будапешт та Прагу.

Деякі книги знаходила через авторів і навіть ходила в департамент охорони культурної спадщини, де працює одна авторка, щоб придбати в неї книжку яку ніде не купиш.

Такої інформації в інтернеті часто просто немає. Для більш глибокого контенту потрібні нормальні джерела та час.

Не скажу, що я зараз багато пишу про історію, адже це займає багато ресурсу. Буває, що один допис можна готувати та верстати 2 тижні, а його потім швидко прогортають у стрічці та все. Тому дивлюсь по своїх можливостях.

У мене є плани й ідеї на цей рік. Часто пишуть з пропозиціями створювати такий контент й про інші міста, але я розумію, що Київ став для мене не лише улюбленою справою — він став стилем життя і повноцінною зайнятістю.

Читайте також:

Як мозаїки Києва стали культурним кодом міста: інтерв’ю з дослідницею Оленою Борисовою.

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»