Леся Українка і Київ: місто її сили та пам’яті

25 лютого минає 155 років від дня народження Лесі Українки — поетеси, драматургині, перекладачки, публіцистки, однієї з найяскравіших постатей української та європейської культури кінця ХІХ — початку ХХ століття.

Її життєвий шлях тісно пов’язаний із Києвом, де вона навчалася, творила, зустрічалася з однодумцями й переживала особисті випробування. Сьогодні у столиці збереглося близько десятка адрес, що нагадують про життя видатної письменниці.

На честь Лесі Українки у Києві назвали однойменну площу, бульвар, театр і бібліотеку, відкрили літературно‑меморіальний музей, а також встановили пам’ятники та меморіальні дошки, що увічнюють її постать у просторі столиці.

У день пам’яті видатної поетеси, «Вечірній Київ» пропонує поглянути на мапу міста крізь призму її життя та розповість про найвідоміші об’єкти, що зберігають пам’ять про неї.

ПЕРША АДРЕСА- БУДИНОК МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА

За свідченням біографів та дослідників родини Косачів, свій перший візит до Києва маленька Леся здійснила взимку 1876 року. Тоді її мати, Олена Пчілка, приїхала разом із дітьми до свого брата Михайла Драгоманова, який мешкав на Кузнечній вулиці (нині Антоновича), у будинку № 36. Це був особливий момент — Драгоманов готувався до еміграції, і наприкінці січня відбувся його прощальний вечір, на якому були присутні й Косачі. Для маленької Лесі ця зустріч стала першим дотиком до великої історії та атмосфери інтелектуального життя Києва.

Сьогодні на місці цього будинку — проїзд до сучасного житлового комплексу Royal Tower (Саксаганського, 37к). Таким чином, історична адреса, пов’язана з важливим епізодом у житті Драгоманова та родини Косачів, втрачена, але пам’ять про неї зберігається у біографічних свідченнях і київських дослідженнях.

БУДИНОК СОЛОНІНИХ НА СТРІЛЕЦЬКІЙ, 26

Ще однією втраченою київською адресою Лесі Українки був будинок на Стрілецькій, 26. У цьому помешканні родина Косачів провела дві зими — 1881–1882 та 1882–1883 років. Саме тут Леся жила з матір’ю, братом Михайлом і сестрою Ольгою, займалася з приватними вчителями та студентами‑репетиторами, здобуваючи перші системні знання.

Олена Пчілкау своїх спогадах згадувала: «Переїхали сюди — я з дітьми; чоловік лишався на службі в Ковелі. Жили ми тоді в Києві дві зими, на літо виїжджали до Колодяжного. У Києві ми оселилися на тихій Стрілецькій вулиці. До нас ходили вчителі, запрошені для науки до дітей, репетитори-студенти».

Попри значення цієї адреси для дослідження дитячих років письменниці, будинок не зберігся — його знесли ще у радянський час, і нині на місці пам’ятної споруди залишилося лише порожнє місце.

Проте на вулиці Стрілецькій зберігся інший будинок, пов’язаний із життєвим шляхом Лесі Українки. Це будинок у Стрілецькому провулку, 9 (сучасна адреса — Стрілецька, 15), споруджений у 1878 році й відомий як власність родини Григоровичів‑Барських. Саме тут Леся мешкала у 1893–1894 роках, коли вперше оселилася у власній окремій квартирі.

У цьому домі вона прожила близько півроку, багато працювала й написала низку поезій. Київська дата стоїть і під віршем «До Музи» (13 січня 1894 р.), який став символом її творчої зрілості. Будинок зберігся донині, має мезонін, а на фронтоні й досі видно напис «1878».

ПЕРЕЇЗД РОДИНИ КОСАЧІВ ДО КИЄВА

У 1895 році батько Лесі Українки, Петро Антонович Косач, одержав посаду в Києві, і родина переїхала з ним.

Саме тоді поетеса активно входить у коло революційно налаштованої молоді. Вона бере участь у засіданнях літературного гуртка «Плеяда», які найчастіше відбувалися у відомих київських родинах: у Старицьких (вул. Гетьмана Павла Скоропадського, 35), у Лисенків (вул. Рейтарська, 19), у Судовщикових (вул. Лабораторна, 11), а іноді й у квартирі самої Лесі на Стрілецькій, 15.

На цих зустрічах читали власні художні твори, переклади з іноземних мов, а також філософські та соціально‑політичні реферати. Це середовище стало для Лесі важливим простором інтелектуального зростання й формування її громадянської позиції.

З жовтня 1895 року до кінця травня 1896‑го Леся жила й працювала у будинку на вулиці Назарівській, 21. Саме тут вона продовжувала творчу діяльність і підтримувала контакти з київською інтелігенцією.

А вже з 1896 року родина оселилася у будинку князя Мещерського на Рогнединській, 1/13, де мешкала до 1901 року. Ця адреса стала новим осередком життя й творчості поетеси у Києві.

ГОЛОВНА КИЇВСЬКА АДРЕСА ЛЕСІ УКРАЇНКИ

У серпні 1898 року Леся Українка знову приїхала до Києва й оселилася у будинку на нинішній вулиці Саксаганського, 97. Тут вона мешкала від серпня до грудня 1898 року, а з червня 1899‑го повернулася й залишалася до лютого 1900 року. Саме ця квартира стала для неї головною київською адресою кінця ХІХ століття.

У період з 1899 по 1909 рік у цьому домі жили сама Леся, її мати Олена Пчілка та брат Микола Косач. Збереглися кімнати кожного з них, а також їдальня й вітальня. Відомо, що Леся перебувала тут періодично: через стан здоров’я вона змушена була проводити холодні місяці на півдні.

За свідченням дослідників, проживаючи у цьому будинку поетеса активно працювала й брала участь у культурному житті столиці.

17 серпня 1899 року трупа Марка Кропивницького поставила її драму «Блакитна троянда» — перший публічний виступ Лесі як драматургині, що засвідчив новий етап її творчої зрілості.

Будинок на Саксаганського, 97 зберігся й нині.

Наразі тут діє Літературно‑меморіальний музей Лесі Українки, який став важливим осередком культурної пам’яті Києва. В експозиції можна побачити особисті речі письменниці, документи, фотографії, матеріали про її родину та коло спілкування. Це місце дозволяє відчути атмосферу життя й творчості Лесі Українки та зануритися в культурний контекст кінця ХІХ — початку ХХ століття.

ВОЗНЕСЕНСЬКА ЦЕРКВА НА ДЕМІЇВЦІ

25 липня 1907 року у церкві Вознесіння Господнього на Деміївці відбулося вінчання Лесі Українки (Лариси Косач) з етнографом і фольклористом Климентом Квіткою. Цей день вона описала у листі до матері, Олени Пчілки, де повідомляла:

«Люба мамочко! Справа скінчена — ми звінчались сьогодні, в 1-й годині дня… Ми не запрошували нікого, крім конечних свідків… Поки що він почувається нічого собі, хоча, звісно, втомлений попередньою турботою та й самою відправою (ми в далекій церкві вінчались)…»
(Твоя Леся)

Варто зазначити, що на початку ХХ століття Вознесенська церква на Деміївці була важливим духовним осередком для місцевих мешканців. Тоді сама Деміївка ще зберігала статус передмістя Києва й мала атмосферу старого міста — із власними традиціями, спільнотою та особливим ритмом життя.

Сьогодні ця місцевість інтегрована у міську тканину столиці, а проспект Голосіївський перетворився на одну з головних транспортних артерій, що поєднує центр Києва з південними районами. Попри зміни, пам’ять про Вознесенську церкву та подію, яка тут відбулася — вінчання Лесі Українки з Климентом Квіткою 25 липня 1907 року — залишилася в історії як одна з ключових сторінок її особистого життя.

Цей факт має особливе значення не лише для особистої біографії письменниці, а й для самого храму. У часи радянського войовничого атеїзму саме згадка про вінчання Лесі Українки неодноразово рятувала Вознесенську церкву від закриття чи знищення.

Сьогодні церква Вознесіння Господнього на Деміївці належить Українській православній церкві (Московського патріархату). Вона продовжує діяти як парафіяльний храм і водночас залишається пам’яткою історії та архітектури.

ОСТАННІ АДРЕСИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

У 1910, 1911 та 1913 роках Леся Українка зупинялася у кількох будинках Києва:

• на вулиці Саксаганського, № 115 і № 101,
• у будинку № 6 на Овруцькій вулиці, де тимчасово мешкала її мати Олена Пчілка.

Від 28 квітня до 12 травня 1913 року поетеса востаннє перебувала в Києві. Тоді вона жила на нинішній вулиці Саксаганського, № 101. Саме в цей час київська громадськість організувала вечір на її честь, де Леся Українка особисто читала свої твори, зокрема знамениту поезію «Досвітні вогні».

У Києві вона підтримувала контакти з відомими діячами свого часу — Л. Хецковелі, П. Туганським, С. Мержинським, Г. Магтетом. Ці зустрічі й спілкування свідчать про її активну участь у культурному та інтелектуальному житті міста навіть у роки, коли стан здоров’я змушував її часто виїжджати за межі України.

Таким чином, останні київські адреси Лесі Українки стали не лише місцями її проживання, а й осередками творчої діяльності та культурних контактів, що залишили глибокий слід у літературній історії столиці.

БАЙКОВИЙ ЦВИНТАР

Леся Українка пішла з життя 1 серпня 1913 року, між першою та другою годиною ночі, у грузинському містечку Сурамі. Це стало завершенням її багаторічної боротьби з тяжкою хворобою, яка супроводжувала поетесу майже все життя.

Звістку про смерть доньки Олена Пчілка одразу ж телеграфувала до Києва, повідомивши українську громадськість про втрату. Вже 7 серпня домовину з тілом Лесі Українки привезли до Києва, а наступного дня відбулася траурна процесія, що пройшла вулицями міста й завершилася на Байковому кладовищі.

Похорон став подією загальнонаціонального масштабу: за труною йшли тисячі людей, серед них — делегації з різних куточків України. Труну несли виключно жінки‑подруги, що символізувало величезний вплив Лесі Українки на українське жіноцтво. Попри заборону промов і співів з боку царської влади, похорон перетворився на мовчазний протест, який засвідчив єдність народу у вшануванні пам’яті поетеси.

Її могила на Байковому кладовищі стала місцем пам’яті та пошани, а згодом — національною святинею, де й сьогодні віддають шану одній із найвидатніших постатей української культури.

ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ В КИЄВІ

У столиці ім’я поетеси закарбоване не лише в літературній спадщині, а й у міському просторі. На її честь названо площу Лесі Українки та однойменний бульвар, які стали важливими транспортними артеріями та символічними місцями Києва.

У 1970 році, до 100‑річчя від дня народження, на площі відкрили пам’ятник Лесі Українці, що став знаковим місцем культурної пам’яті. Крім того, ще один пам’ятник поетесі встановлено в Маріїнському парку, де він органічно вписався у простір історичного центру міста.

Ім’я Лесі Українки носить також Національний академічний драматичний театр, один із провідних культурних закладів столиці. Таким чином, у топоніміці та культурному ландшафті Києва постать поетеси присутня повсюдно — від вулиць і площ до пам’ятників і театру, що підкреслює її значення як символу української культури та духовної сили.

Цікаво, що у сучасному Києві пам’ять про Лесю Українку вшановують не лише через топоніміку та пам’ятники, а й у формі стріт-арту. 14 липня 2015 року австралійський художник Гвідо ван Гелтен створив на фасаді будинку мурал «Конвалія».

За словами митця, коли він дізнався про Лесю Українку як про «сильну жінку і сильну особистість», то вирішив, що саме вона варта бути зображеною. В основі роботи — її поезія «Конвалія», яка надихнула художника на поєднання образу квітки з постаттю дівчини у вишиванці.

Мурал став знаковим прикладом того, як постать Лесі Українки інтегрується у сучасний міський простір. Він поєднав традиційні українські символи з мовою сучасного мистецтва, зробивши образ поетеси ближчим і зрозумілішим для молодого покоління.

Нагадаємо про 150 імен Лесі Українки: що показують на проєкті у Києві.

До теми: невідомий чоловік найвідомішої жінки: у столиці з’явилася вулиця Климента Квітки.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»