Від 150 тисяч боргу до мільйонів переглядів: історія вуличного фотографа з Києва

Вуличний фотограф Михайло Рибко відверто розповів про випадковий старт у професії, складний період азартних ігор, зйомки військових, перші зіркові кадри, монетизацію блогу та амбіції вийти на світовий рівень. А ще — про те, що він бачить у людині за перші три секунди.

ВІД КУЛІНАРІЇ ДО КАМЕРИ: ПОШУК СЕБЕ

— Михайло, з чого взагалі стартувала Ваша історія з фотографією?

— У школі я вчився, чесно кажучи, не дуже (усміхається). Вступив на агроінженерію — туди, де було бюджетне місце і, як казав батько, «є гроші». Але швидко зрозумів: це зовсім не моє. Забрав документи.

Фотографією захоплювалася моя дівчина, трохи знімала сестра. Якось я взяв у неї фотоапарат — і почав фотографувати все підряд. Дні народження друзів, Новий рік, будь-які зустрічі. Мені завжди подобалося ловити живі, щирі моменти. Тоді це було просто для задоволення.

У 2019 році я остаточно пішов з університету й почав працювати кухарем — люблю готувати. Пробував ще себе офіціантом, кур’єром, рієлтором. Шукав своє. На початку 2020-го працював кухарем, але мене, на жаль, кинули на зарплату. І я зрозумів: потрібно щось змінювати.

— Як з’явилася перша серйозна робота з камерою?

— Випадково. У Telegram знайшов вакансію на теплоходах. Прийшов — і виявилося, що потрібно постійно спілкуватися з людьми. А я тоді був закритий. У школі й університеті мав одного-двох близьких друзів, і все. Я чесно зізнався керівнику, що не комунікабельний.

Робота полягала в тому, щоб фотографувати людей на причалі, пропонувати їм фотографії, магніти, а коли теплохід повертався — продавати ці знімки.

І от саме це почало змінювати моє життя. Я зрозумів, що мені подобається не лише фотографувати, а й працювати з людьми. Плюс я отримував класний фідбек — людям подобалися мої фото. Це дуже мотивувало.

— Ви більше не поверталися до кухні?

— Повертався. Робота на теплоходах була сезонною — у 2020-му та 2021-му я працював там, а взимку шукав щось інше.

Після цього періоду я вже точно знав: хочу працювати з людьми. Спробував себе у страхуванні життя — запрошував друзів, пояснював, чому це важливо. Нічого не продав, але отримав цінний досвід. Там були сильні, амбітні люди — я свідомо намагався бути в такому середовищі, щоб рости.

АЗАРТНІ ІГРИ — УРОК НА ВСЕ ЖИТТЯ

— Михайло, я знаю, що у Вашій історії був складний період, пов’язаний з азартними іграми. Ви готові про це говорити?

— Так, думаю, це важливо. Можливо, комусь мій досвід допоможе.

У той час я розійшовся з дівчиною. Було дуже важко, чесно — я був у депресії. Працював кухарем, паралельно дивився кіберспортивні матчі з Counter-Strike, іноді робив невеликі ставки — просто для цікавості.

Після розставання почав ставити більше. Спочатку навіть виграв — із кількох тисяч зробив близько 70. Але потім почалися проблеми з виведенням коштів, затягування з верифікацією. За місяць я все програв. Почав брати кредити, закладати речі в ломбард.

Загалом втратив приблизно 100–150 тисяч гривень. Можливо, у масштабах світу це не так багато, але для мене тоді — величезні гроші.

Мене дуже підтримали батьки й сестра. І цей досвід навчив мене фінансової дисципліни на все життя. Я більше не беру кредитів, не позичаю грошей і не граю в азартні ігри. Вважаю, що це був болісний, але важливий урок.

ВІЙНА І СКЛЯНИЙ МІСТ: ЯК ВУЛИЧНА ФОТОГРАФІЯ СТАЛА ОСНОВОЮ

— Попри все, ви зрештою обрали фотографію. Скільки часу ви займаєтеся нею професійно?

— Якщо казати саме про заробіток з фотосесій та роботу на себе, то понад два роки, а так набагато більше.

— Це вже під час повномасштабної війни ви почали активно знімати людей на вулиці?

— Так. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхав до родичів в Івано-Франківську область. І чомусь навіть не взяв із собою фотоапарат — найцінніше залишив у Києві.

Звідти поїхав у Буковель шукати будь-яку роботу. Вакансій майже не було — я просто ходив по готелях і ресторанах, питав, чи потрібен кухар або офіціант. В одному готелі мене взяли кухарем. Пропрацював два тижні, потім у квітні 2022-го ненадовго поїхав у Київ. Коли повернувся назад — сказали, що кухар уже не потрібен, роботи стало менше.

Я залишився в Києві. Шукав будь-яку можливість заробити. І одного разу побачив, як на Скляному мосту продають сувенірну київську газету з фото. Підійшов, розповів про досвід роботи на теплоходах — і мене взяли.

Завдяки попередньому досвіду все швидко пішло. Я працював у спеку +30 і під дощем, але мені це подобалося.

— У той період із Києва виїхало багато людей. Хто був вашими героями?

— Насправді більшість — переселенці. Люди з Дніпра, Харкова, Одеси, Донецька, Луганська. У кожного — своя історія, свій біль, але водночас неймовірна сила.

— У Вашій історії пошуку себе було ще й казино. Як ви там опинилися?

— Так, це був кінець 2021-го і початок 2022 року. Я влаштувався в онлайн-казино ведучим. Але всередині компанії шукали фотографа.

Якщо чесно, зараз я дуже дивуюся, що обрали саме мене. Коли дивлюся на ті свої роботи — не розумію, чому саме я. Фото були, скажімо так, не рівня великої європейської компанії. Але мене взяли.

І саме там я вперше почав регулярно отримувати гроші за фотографію. Оце був момент, коли я реально усвідомив: на цьому можна заробляти.

Я бачив, що людям подобаються мої знімки. Почав пропонувати індивідуальні зйомки — спочатку за символічну оплату, потім поставив мінімальний прайс. Потроху все почало рухатися.

— Коли ви відчули, що ставитеся до фотографії вже як до справи?

— Влітку 2023-го, коли працював із «київською газетою» на Скляному мосту. Тоді зрозумів, що мій фотоапарат — йому років 15–20 — уже просто не тягне.

Я поставив собі конкретну ціль: заробити 100 тисяч гривень за кілька місяців, щоб частину відкласти на нову камеру. Навіть записав це в нотатках. Кожного дня фіксував, скільки заробив.

І вже у вересні–жовтні 2023 року назбирав потрібну суму і купив новий фотоапарат — це був дуже важливий момент для мене. Я відчув, що це вже серйозно.

ПЕРЕЛОМНА ЗИМА: НОВА КАМЕРА І СТАВКА НА СЕБЕ

— Але зима — складний сезон для вуличного фотографа. Що було далі?

— Так, почалася зима, стало холодно, і я зрозумів: потрібно шукати щось ще. Але саме ця зима стала переломною.

Бо все, що я робив, було пов’язане тільки з фотографією. Я принципово не шукав роботу поза цією сферою. Писав усім, кого знав, відгукувався на будь-які вакансії.

Наприклад, я сфотографував людину на Скляному мосту — через неї отримав можливість знімати баскетбол і футбол. Потім знайшов замовлення на предметну зйомку. Знімав для фотостоків. Працював адміністратором у фотостудії. Робив магніти в боулінгу. Тобто я хапався за все, що було пов’язане з камерою.

І тоді я зрозумів: наступний рік буде переломним.

— І що стало тим самим переломним моментом?

— У лютому 2024 року до Києва приїхав фотограф з Одеси — Влад Сімаченко. Я вирішив купити в нього навчання. Мені було важливо поспілкуватися з людиною, яка вже досягла результату в тій сфері, куди я рухаюся.

На той момент у нього було близько 600 тисяч підписників в Instagram. Ми кілька днів знімали разом у Києві. Він поділився досвідом — як правильно знімати, як працювати з форматом відео.

Ми зняли перші рілси для моєї сторінки, плюс виклали спільний пост. І вже за перший місяць у мене з 1200 підписників стало 5 тисяч. За другий — 15 тисяч. І це були саме ті відео з вуличними героями, які я знімаю й зараз. Концепція залишилася тією самою — просто я почав робити це більш усвідомлено й системно.

ЦЯ ЛЮДИНА ПО-СВОЄМУ КРАСИВА

— Михайле, що ви бачите в людині за перші три секунди? Як розумієте, що це «ваш» герой?

— Це внутрішнє відчуття. Іноді це може бути цікавий одяг, іноді — типаж чи обличчя. Це зовсім не обов’язково модельна зовнішність. Це може бути двірник, кур’єр, будь-хто.

Я просто дивлюся і розумію: ця людина по-своєму красива. У ній є щось живе, справжнє. І мені хочеться це зафіксувати.

— Чи був момент, коли ви не наважилися підійти?

— Такі моменти трапляються й зараз. Але причина вже інша. Раніше це був страх, а сьогодні — швидше стратегія.

Я думаю не тільки про сам кадр, а й про те, як це відео спрацює: чи буде воно цікавим аудиторії, чи набере перегляди. Іноді дивлюся на людину й вагаюся — підходити чи ні. Буває, що пропускаю.

А от якщо бачу відому людину і розумію, що це може дати поштовх — нові перегляди, впізнаваність, цікаве знайомство — я не думаю. Просто підходжу. Бо знаю, що це можливість, яку треба використати.

— Як ви зчитуєте: людина буде відкрита до фото чи краще її не турбувати?

— Найголовніше — не підходити до тих, хто явно зайнятий. Якщо людина в напруженій розмові, дуже зосереджена або видно, що вона роздратована — краще не чіпати.

Зазвичай усе читається по обличчю. Якщо людина хоча б трохи усміхається або виглядає відкритою — шанс на позитивну реакцію значно більший.

— Чи змінюється ваша манера спілкування, коли перед вами зірка, а не звичайний перехожий?

— Насправді ні. Я спілкуюся однаково.

Більше того — до зірок іноді навіть легше підходити. Вони розуміють, що таке контент, що таке камера. Часто їм це теж може бути корисно. Тому більшість реагує позитивно.

— А як було на початку, коли аудиторія була невеликою? Пам’ятаєте перших зірок?

— Так, пам’ятаю. Одна з перших — Надя Матвєєва. Вона дуже тепло відреагувала.

І саме через такі перші позитивні досвіди страх почав зникати. Бо перші підходи до відомих людей, якщо чесно руки тремтіли. Але з практикою це проходить. Чим більше підходиш — тим спокійніше це сприймаєш.

«ТРИ „НІ“ ЗА ДЕНЬ»: ПРО КРИТИКУ, ХЕЙТ, ВІДМОВИ

— Яка найемоційніша або найнесподіваніша реакція була від перехожих?

— Відмови — це частина роботи. Наприклад, нещодавно був день, коли отримав одразу три.

Підійшов до жінки-кур’єра, хотів зробити фото, можливо, навіть підняти їй настрій, пригостити кавою. Вона просто сказала: «Ви не бачите, я зайнята» — і пішла далі.

Інша дівчина чекала хлопця — одразу відповіла: «Ні, не треба». Потім її хлопець підійшов і так грубо: «Що хотів?». Я пояснив, що веду блог про Київ і фотографую людей.

Ще одна дівчина на світлофорі навіть не дослухала — теж відмовила.

Найнеприємніше — це не сама відмова. А коли людина навіть не хоче тебе почути. Але є й інші історії. Бували випадки, коли люди писали мені згодом: «Михайле, ми колись вам відмовили, а тепер бачимо ваші відео в Instagram і шкодуємо». І це теж частина шляху.

— Чи були фото або відео, які ви свідомо не опублікували, хоча вони були дуже сильні?

— Свідомо — ні. Але в мене є багато матеріалу, який просто чекає своєї черги. Наприклад, досі лежать відео ще з літа минулого року.

Я дуже багато знімаю — камера завжди зі мною. Можу просто вийти в кав’ярню і за день зняти чотири нові історії. Це вже контент на чотири дні. І так воно накопичується.

Розумію, що дехто може думати: якщо відео не вийшло, значить із ним щось не так. Але причина проста — великий обсяг роботи. Я фізично не встигаю викладати все.

— Чи стикалися з критикою? І як реагуєте на фрази на кшталт: «Ти використовуєш людей заради контенту»?

— У соцмережах критика буде завжди. Це нормально.

Якщо чесно, зараз я навіть не встигаю читати всі коментарі. Коли викладаєш відео щодня, їх дуже багато. Пам’ятаю, як опублікував ролик про своє житло — там було тисяча чи дві коментарів. Я витратив пів дня, щоб усе перечитати й відповісти.

Тепер читаю вибірково. Якщо бачу щось негативне — не зациклююсь. Я бачу результат, бачу підтримку аудиторії. Якщо комусь не подобається — це окей. Неможливо подобатися всім.

ІСТОРІЇ, ЯКІ ЗМІНЮЮТЬ ЖИТТЯ

— Є у вас улюблений кадр або людина, з якою ви познайомилися завдяки блогу?

— Завдяки блогу я нещодавно познайомився з Женею Таллером. Він запросив мене на прем’єру фільму «Ну мам». Для мене це приємне знайомство — він дуже щира людина.

Але найбільше запам’ятовуються саме прості люди.

Наприклад, Герард — чоловік, який прибирав листя біля Золотих воріт. Він із Горлівки. Дуже талановитий музикант, прекрасно грає на гітарі. Мене зачепила його зовнішність і доброта в очах.

Я сфотографував його, побажав гарного дня. Він у відповідь сказав: «Гарних вам людей». І це так відгукнулося аудиторії, що люди самі почали йому допомагати. Одна дівчина захотіла подарувати нові навушники — старі в нього були перемотані ізолентою. Потім зібрали гроші на гітару, чохол, купили куртку. Він плакав. І це був дуже сильний момент.

Ще одна історія — Микола Каламбай із Краматорська. Він збирав гроші на вулиці. Я виклав відео, але не знав, як правильно вчинити — в коментарях писали різне. Проте інтуїтивно я відчув, що він щирий.

Він сказав, що мріє заробляти на фото й відео. Показав свій Instagram — знімав місто на iPhone. Я позначив його під відео, і за кілька днів на нього підписалися близько 5 тисяч людей. Він купив камеру й тепер не просто просить гроші, а фотографує і пропонує людям віддячити, якщо сподобалося. Уже навіть має замовлення.

І ще одна важлива людина — Данило Щербаков. Він нещодавно отримав президентську відзнаку «Золоте серце» і очолює волонтерську організацію Helper Ukraine. Ми разом організовували день для сотні дітей із Запоріжжя, які втратили батьків. Було багато емоцій — і тривоги, і укриття, але потім McDonald’s, кіно, парк розваг. Ми просто хотіли зробити для них день трохи світлішим.

Також дуже світла історія, як я у 2025 році, завдяки своїм відео, познайомився з талановитим піаністом Михайлом Качуром. Він розповів, що у нього є друг Артем Олексієнко, який проводить музичні світанки на Володимирській гірці. І на один з таких світанків я вирішив прийти — у перший день літа. Там було близько десяти людей. Я їх пофотографував, з усіма таким чином познайомився, в тому числі з Артемом. В результаті він став для мене близьким другом.

Артем розповів, що такі музичні світанки проводить щотижня і мені ця ідея дуже сподобалася. Я з ним приходив о 5 ранку на ці світанки, розповідав про це у себе в історіях. І до нас щоразу приходило все більше і більше людей. Також я запрошував туди відомих особистостей, вони теж приєднувалися. І таким чином ми почали розкручувати свій Телеграм-канал, який в результаті зібрав спільноту — понад три тисячі людей. В останній день літа Артем вже зібрав музичний квартет і до нас прийшло десь 600 людей. Цього року ми обов’язково продовжимо цю історію.

ЗЙОМКИ ВІЙСЬКОВИХ: МІЖ ПОВАГОЮ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ

— Як ви почали фотографувати військових?

— Спочатку було некомфортно. Я не знав, чи доречно це, чи можна викладати такі відео.

Був випадок: я кілька разів перепитав військових, чи можна публікувати. Виклав — відео почало стрімко набирати перегляди. А потім вони написали, що краще видалити, бо їм радять «не світитися». І я переживав, що так буде постійно: витрачаєш час на зйомку, монтаж — а потім доводиться видаляти.

Переломним став військовий на ім’я Гліб із протезованою ногою. Дуже позитивна людина. Відео набрало близько 2 мільйонів переглядів в Instagram. У коментарях люди писали слова вдячності. Тоді я зрозумів: це потрібно показувати.

— Чи просять зірки «випадково» зустрітися з вами для контенту?

— Іноді буває. Але імен не називатиму.

Якщо це комерційна історія — тоді це формат реклами, зі своїм прайсом. Якщо людина цікава мені як герой — можемо зробити й постановочну історію. Але більшість відео все ж реальні: випадкові зустрічі на вулиці або на прем’єрах.

— Ви берете гроші з усіх?

— Ні, звісно. Якщо це, умовно, комунальниця, яка сипала сіль — мені просто сподобалася її енергетика. Але після відео зі мною зв’язалася компанія, де вона працює, і надіслала невеликий подарунок. Було приємно.

ПРО ЦІНУ ВУЛИЧНИХ ФОТОГРАФІЙ ТА АМБІЦІЇ — СВІТОВИЙ РІВЕНЬ

— Чого вас навчила вулична фотографія?

— Того, що всі люди дуже різні. І кожен може бути цікавим.

— Чи були зіркові кадри, зняті виключно заради охоплень?

— Якщо чесно, будь-яке відео насамперед заради переглядів. Це моя робота. Завдяки переглядам я заробляю і можу продовжувати знімати.

Це не про цинізм — це про професію. Якщо я хочу робити це щодня й системно, це має приносити дохід.

— Що приносить більше грошей: блог чи комерційні зйомки?

— Реклама — це частина блогу, і саме вона приносить більше. Іноді бувають персональні замовлення, але це рідко.

Є ще монетизація Facebook і TikTok — вона менша, але це теж частина доходу. У середньому — до 1000 доларів на місяць із монетизаційних платформ.

— Чого прагнете в професії?

— Стати найкращим у своєму форматі з найбільшою аудиторією.

Розумію, що це складно зробити лише на українському ринку. Тому хочу вийти на міжнародний рівень: подорожувати, знімати в різних країнах і жити завдяки своєму контенту.

— Чи можна комфортно жити лише з вуличної фотографії?

— Так. Я зараз живу комфортно саме завдяки цьому.

Навіть раніше, коли працював із «київською газетою», це була вулична фотографія в іншому форматі — і вона приносила хороший дохід. Якщо вибудувати систему, це реально.

— Кого мрієте сфотографувати?

— В одному з відео я казав, що хотів би сфотографувати президента — просто тому, що це президент. Але я не фанатію від конкретних людей.

Мені так само цікаво знімати простих людей. А в майбутньому — хотілося б працювати зі світовими зірками. Тими, кого знають не лише в Україні, а в усьому світі.

Щиро дякуємо книгарні «Сенс» за теплу атмосферу, чудову локацію та гостинність.

***У матеріалі використані фотографії з архіву Михайла Рибка.

Також читайте:

• Змії, вовки та випробування на знімальному майданчику: Текучев про зйомки «Вічника» за 2 млн євро.

Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»