Повернулася з Польщі, щоб рятувати українських дітей: історія патронатної виховательки з Київщини

Тетяна Остренко — професійна кухарка, а за покликом серця — патронатна вихователька. Вона приймає на тимчасове виховання дітей, поки їхні батьки долають складні життєві обставини або дітям шукають нову постійну родину. Щоб знайти своє справжнє покликання, їй знадобився час. Але сьогодні Тетяна займається тією справою, яка не лише подобається їй, а й приносить користь сім’ям у громаді.

Її шлях патронатної виховательки розпочався восени 2024-го року. І трохи більше ніж за рік Тетяна вже допомогла вісьмом дітям віком від 3,5 місяців до 9 років. Це два хлопчики і шість дівчаток. І на цьому вона не планує зупинятися.

Про шлях Тетяни розповідаємо у нашому матеріалі.

«Я ЗАВЖДИ МРІЯЛА ПРАЦЮВАТИ З ДІТЬМИ»

Десь у 2020 році я вперше задумалася про патронат. Тоді мені часто траплялися відео на YouTube про цю послугу. Хоч я й не навчалася на вихователя або вчителя, але завжди мріяла працювати з дітьми. Подумала, що патронат — це саме те: працюєш вдома, приносиш користь. Але не склалося. У мене не було помічника — чоловіка або іншого повнолітнього родича, який проживав би разом зі мною. А на той момент це була обовʼязкова умова.

На початку повномасштабного вторгнення я влаштувалася працювати в дитсадок помічником вихователя на декретне місце, а згодом поїхала за кордон. Та думка про патронат не полишала. У 2024 році вона матеріалізувалася.

У липні я повернулася з Польщі й побачила оголошення, що в нашій громаді шукають патронатного вихователя. Я звернулася до Служби у справах дітей й пішла на навчання. Правила щодо помічника вже змінилися — тепер не обов’язково жити під одним дахом і це може бути й не родич взагалі. А з пошуком помічника може допомогти сама Служба.

Мені допомагає моя невістка, дружина брата. Наші будинки поруч. Підтримує й моя біологічна 18-річна донька, коли приїздить на канікули. І я завжди можу звернутися з будь-яким питанням до Служби у справах дітей.

Патронат — це робота. Від держави я отримую оплату своєї праці, нараховується стаж. А на потреби дітей є окрема щомісячна виплата.

«ЗАБРАЛА Б УСІХ, КОМУ ПОТРІБНО, ЯКБИ ЦЕ БУЛО МОЖЛИВО…»

Першою моєю підопічною стала восьмирічна дівчинка, мама якої опинилася у складних життєвих обставинах. Коли ситуація стабілізувалася, дитина повернулася додому. Завдяки патронату у мами був час за підтримки соцслужб розв’язати проблеми, а дитина в цей час жила в теплі і турботі, а не інтернаті.

Майже відразу після цього я забрала з будинку дитини хлопчика Сашка (ред. — імена дітей змінені з міркувань безпеки). Дитині тоді було лише пів року.

На відміну від інших дітей під патронатом, варіанту возз’єднатися з рідними у нього не було. Зараз його вже всиновили, з родиною ми підтримуємо зв’язок: я була на хрестинах, вони до нас у гості приходять. Його нинішні батьки жартують: «Раніше ми думали, що лелека приносить дітей, а ні — виявляється, Таня».

Потім були двоє дівчаток-сестричок — трьох і чотирьох років, які згодом повернулися додому. І ще трирічна дівчинка, яку родичі забрали під опіку.

Зараз маю трьох дітей під патронатом: однорічний хлопчик і дворічна дівчинка — брат і сестричка, яких вже от-от мають усиновити (ред. — поки готувався матеріал, дітей вже забрали їхні нові батьки). Вони були у мене найдовше — 8,5 місяців, бо тривав процес усиновлення. Також нещодавно прийняла 9-річну дівчинку.

«МИ РАЗОМ ВІДЗНАЧАЄМО СВЯТА І ДНІ НАРОДЖЕННЯ»

Намагаюся робити для дітей трохи більше, ніж просто догляд. Вони такі маленькі, а вже стільки випробувань випало на їхню долю. Старших вчу того, що люблю сама: готувати і вишивати. Ми разом робимо «горішки»: я печу, а вони начиняють їх згущеним молоком. Влаштовуємо також свята й відзначаємо дні народження, якщо вони припадають на час патронату.

У 2025 році, на Новий рік, ми відзначали перший день народження хлопчика Сашка. Потім — триріччя дівчинки, яку нещодавно забрали опікуни. Останніми святкували дні народження брата із сестричкою — вони в них підряд, 14 і 15 січня. Хлопчику виповнився рік, дівчинці — два. Святкували в один день: замовили торт, надули кульки, а моя донька разом із подружкою організували розваги для малечі.

«ЦЕ — РОБОТА, Є ЩЕ БАГАТО ДІТЕЙ, ЯКИМ ТРЕБА ДОПОМОГТИ…»

Памперси — біда: не встигла одному поміняти, як іншому треба. Втім, дворічна сестричка вже сама проситься на горщик. Вона ще не завжди розуміє, чого хоче, але кричить: «Ой, Таня, пішли, пішли».

Коли діти лягають спати, дивлюся на них — і мені їх стає дуже шкода. Такі маленькі, а вже стільки пережили. А потім розумію, що для цього я і працюю — щоб їм було тепло і добре.

Триматися мені допомагає мій найбільший і найкращий психолог — вишивання. Увечері сяду вишивати, відпочину, а зранку вже як живчик. Дуже люблю вишивати бісером чи нитками. Для себе чомусь виключно котів, а для рідних — рушники і серветки.

Діти мене називають «тьотя Таня», менші — просто на імʼя, бо так зручніше. Звичайно, є прив’язаність, але я себе налаштувала, що це робота. Діти прив’язуються більше.

Хлопчику, якому зараз рік, було 3,5 місяця, коли він потрапив до мене, і тепер він ходить за мною: «Мама, мама». Я кажу йому, що я — не мама, а він без мене нікуди. Та він маленький і в новій сімʼї швидко адаптується.

Із старшими на початку складніше. Вони закриті, але я ніколи не розпитую. Дівчинка, яка була в мене першою, вже коли минуло три місяці, якось сиділа за столом — я вчила її вишивати, і вона сама почала розповідати. Зараз ми продовжуємо спілкуватися і з нею, і мамою.

«ДО САМОЇ СТАРОСТІ ЗАЙМАТИМУСЬ ПАТРОНАТОМ»

Мені зараз 46, і я точно знаю, що більше не хочу їхати за кордон на заробітки. Тепер до самої старості, скільки подужаю, буду займатися патронатом.

Моїм шляхом надихнулася знайома і теж уже стала патронатною вихователькою. Зараз в неї троє дітей з однієї сім’ї. Вона стала прикладом для ще однієї — так у нас вийшла своєрідна ланцюгова реакція.

Загалом зараз у нашому Таращанському районі вже чотири патронатні сім’ї: три — в місті і ще одна — в селі. Усі вони створені нещодавно і майже одночасно. Ми спілкуємось, допомагаємо один одному одягом й іншими речами. Впевнена, що далі наше коло розширюватиметься, щоб діти навіть тимчасово не потрапляли до інституцій.

Цей текст написано в межах проєкту, який реалізується Фундацією Катерини Осадчої спільно з Дитячим фондом ООН (UNICEF Ukraine) та Координаційним центром з розвитку сімейного виховання та догляду дітей «Родина для кожної дитини» за фінансової підтримки Європейського Союзу та Федерального міністерства економічного співробітництва і розвитку Німеччини (BMZ) через державний банк розвитку KfW.

Читайте також про досвід патронатної родини з Києва.

Марина ЛЯПИЦЬКА для «Вечірнього Києва»