Дитині важливо не загубити відчуття сім’ї: інтерв’ю з патронатним вихователем Романом Лановим

Насамперед слід зазначити, що інститут патронату в Україні закріплений на законодавчому рівні з першого січня 2004 року із прийняттям нового Сімейного кодексу України.

У багатьох розвинених країнах патронат давно став звичним способом підтримки дітей, які опинилися в складних життєвих обставинах. Саме завдяки йому там майже не існує дитячих будинків.

Патронат — це тимчасовий догляд, виховання та реабілітація дитини у родині патронатного вихователя. Така форма передбачає, що дитина перебуватиме в безпечному сімейному середовищі доти, доки її батьки або інші законні представники не подолають кризу.

Мета патронату — захистити дитину, яка через обставини не може жити з рідними. На цей період ключову роль відіграє патронатний вихователь — особа, яка разом із членами своєї сім’ї надає дитині підтримку, турботу та сприяє її відновленню (ч. 3 ст. 252 Сімейного кодексу України).

Цей механізм в Україні набирає обертів, і за кожною історією патронату — унікальний досвід родини, яка вирішила на певний час прийняти дитину у своє життя.

Журналістка «Вечірнього Києва» поспілкувалася з Романом Лановим, мешканцем Бортничів, інженером-механіком і фінансистом за фахом, батьком двох синів. Його дружина — стоматолог. А нещодавно Роман став патронатним вихователем.

Він поділився особистою історією, розповів про перший досвід і показав фотографії їхньої родини з трирічною Діною (ім’я змінене, — ред.) — дівчинкою, яка тимчасово живе в їхньому домі.

На фото — усміхнена, життєрадісна дитина. І не скажеш, що ця маленька українка вже встигла пройти через непрості випробування.

 — Чому ви вирішили стати патронатним вихователем?
— Я сам із Вінниці. Колись був молодіжним активістом, часто відвідував дитячі будинки та інтернати — бачив, як там живуть діти. Це залишило глибокий слід. А зараз — війна, і вона, звісно, «тригернула» старі переживання. Дивився репортажі про знедолених дітей і зрозумів: хочу діяти, хочу підтримати тих, хто залишився без опори.

Патронат дає можливість допомогти дітям з родин у складних обставинах (наприклад, хтось тяжко захворів і не може приділяти дитині належну увагу). Ця допомога надається дітям момент, коли вони перебувають у так званому «безстатусному стані». Так склалися наші сімейні плани, і ми вирішили, що можемо цим поділитися — своїм домом, увагою, часом.

— Як на це відреагувала ваша родина?
— У нас дуже підтримувальна, згуртована сім’я. До того ж я бачу, що патронат поступово стає в Україні новою практикою — можливістю перемістити тимчасово дитину з родини в родину, а не у інтернатний заклад.

— Як саме вас звела доля з вашою підопічною?

— Ми з дружиною пройшли курси патронатних вихователів, оформили всі документи, отримали дозволи. Минуло буквально кілька тижнів — і нам зателефонували. Сказали, що є дитина. Вона перебуває в лікарні на вулиці Богатирській. Але, мовляв, є важливий нюанс — у дівчинки цукровий діабет…

— Якою була ваша перша реакція?

— Чесно? Я був у шоці. Хоча моя дружина — лікар, я сам панічно боюся уколів. А діабет — це щоденні ін’єкції, постійний контроль. Відчув сум’яття, тривогу. Але трохи оговтався і вирішив дізнатися більше. Подзвонив у лікарню й запитав, чи можу побачити дитину.

Мене не відмовили. Я написав заяву, надіслав її до Служби у справах дітей — і отримав дозвіл на знайомство. Наступного дня ми з Наталею поїхали в лікарню. Там нас познайомили з Діною — їй три з половиною роки. Дуже світла, комунікабельна дитина. Нам вона одразу сподобалась. Але…

— Але щось вас зупиняло?
— Так. У Діни був вже другий випадок діабетичної коми. Служба розповіла страшну історію: батьки її не доглядали, дитина була в повному занедбанні, цукор «зашкалював» — майже до 30 ммоль/л!

— При нормі 3,3 — 5,5 ммоль/л для дітей…

— От саме. І лікарі сказали: третю кому вона може не пережити. Я був буквально розгублений. До того ж після обстрілу «Охматдиту» багатьох дітей перевели на Богатирську. Там немає спеціалізованого ендокринологічного відділення, лише загальне. Персоналу катастрофічно не вистачає, індивідуальний догляд — лише за участі волонтерів.

При тому до Діни у лікарні ставилися добре — і лікарі, і медсестри, і санітарки дуже турбувалися. Але вони самі зібрали консиліум і вирішили: дівчинці потрібна родина. Потрібна постійна турбота. І тоді подзвонили нам.

— Як ви входили в курс справ як патронатний вихователь?

— Я провів у лікарні з Діною днів п’ять. Ночував поруч, сам підколював інсулін, і вдень, і вночі. Цукор треба міряти постійно. Дай Боже здоров’я волонтерам — вони купили їй «Лібру», це спеціальний сенсор, який вимірює рівень глюкози цілодобово. Мене навчили користуватися глюкометрами, розповіли про типи інсулінів — їх декілька, і кожен має свої особливості.

Я пройшов це. Спершу було страшно — очі боялись, але руки робили. На п’ятий день я сказав: готовий забирати Діну. Написав заяву. Приїхали фахівці зі Служби у справах дітей, дали дозвіл — і ми змогли забрати її додому.

— Важко було спочатку?

— Нас на курсах попереджали, що перші 3–4 дні можуть бути періодом «перевірки» з боку дитини. Але головне — зараз вона щаслива. Живе в родині, де її люблять. У мене двоє старших синів, і вона живе, як у звичайній сім’ї. До нас вона пів року була в лікарні.

— Батьки дівчинки якось проявляються?

— Наскільки мені відомо, ні.

— Як ви зараз допомагаєте Діні?

— Постійно контролюємо рівень цукру, стежимо за здоров’ям. Вона ходить у садочок — і їй це дуже подобається. Як би добре не було вдома, дитині потрібна соціалізація, спілкування, навчання. Ми вирішили, що хай відвідує заняття в першій половині дня. Я завжди на зв’язку з вихователями, стежимо разом за показниками. Вона ще маленька, але вже вміє розпізнати, коли «просідає» цукор.

— Що кажуть вихователі в садочку?

— Дуже її хвалять. Це той самий садочок «Зернятко», куди колись ходили мої сини.

— Як держава підтримує патронатних вихователів?

— Наскільки знаю, я перший патронатний вихователь у Дарницькому районі. Працюють дві служби — з Дарницького й Подільського районів. Подільська служба займається оформленням соцвиплат. А от Служба у справах дітей постійно моніторить ситуацію. Вони цікавляться не тільки документами, а й самим процесом виховання. Я був приємно здивований, що бюрократії мінімум — усе чітко й оперативно.

— Що саме фінансує держава?

— Я отримую зарплату за надання патронатної послуги. Додатково держава виплачує кошти на утримання дитини, плюс є доплата від міської громади. Як в інших регіонах — не знаю, але в Києві це працює.

— Як усе влаштовано на рівні району? Порадили б іншим?

— Так, усе відбувається досить швидко, є сприяння. Якщо є бажання — система працює.

— Скільки часу Діна вже з вами?

— Три місяці.

— Як вона вас змінила? Як вплинула на родину?

— О, додала емоцій! (сміється, — ред.) Вона дуже весела, комунікабельна. У нас із нею спільні правила: чистити зубки, складати іграшки в кінці дня. Вона стає впевненою, більш дисциплінованою.

— Ваші думки щодо патронатної сім’ї, чому вона актуальна?

— Я — противник інтернатної системи. Підтримую патронат, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу. Такий стан, як у Діни, вимагає постійного контролю, 24/7. На жаль, не всі батьки можуть це забезпечити й водночас дати дитині можливість розвиватися. Як патронатний вихователь, я веду моніторинг її стану здоров’я. У садочку вона розвиває соціальні навички. Служба у справах дітей нас підтримує, вони теж за присутність її у садочку.

— Щоб ви хотіли дати Діні?

— Ми б хотіли дати їй соціальний рівень знань. Її треба підготувати до школи, навчити вибудовувати спілкування з дітьми та дорослими. У всьому вона має бути готовою.

Я б хотів, щоб до свого шкільного віку Діна сама навчилась розуміти і контролювати цукри, щоб вона у школі сама себе підколювала і знала, що їй час щось з’їсти, як це у людей з діабетом зазвичай, щоб цукор не падав… Тоді їй буде легше, вона буде більш самостійна і готова до життя. Зараз це все — турбота дорослих.

— Три місяці досвіду патронатного вихователя — який висновок ви можете вже зробити?

— Знаєте, у матеріальному плані інтернати та дитячі будинки може й кращі. Я бачив такі, що схожі на готель десь закордоном… багато іграшок, гаджети, меблі дорогі… Але ніщо не може замінити у житті і вихованні дитини сім’ї. Я в цьому ще раз переконався.

— І ви вважаєте, що патронат тут може відіграти свою роль?

— Безумовно!

***

Важливо знати, що до сім’ї патронатного вихователя можуть бути одночасно влаштовані тільки діти, які є між собою рідними братами та сестрами, або діти, які виховувалися в одній сім’ї. Крім того, термін перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя встановлюється органом опіки та піклування і не може перевищувати трьох місяців.

Але під час воєнного стану перебування дитини у патронатній сім’ї може бути подовжено, спочатку на пів року, а потім до кінця війни.

Читайте також:

«Патронат замість інтернату: у Києві розповіли, як подарувати дитині сімейне тепло».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»