Від студента-медика до роботи з політравмою: реабілітолог Євген Углов — про відновлення військових

Євген Углов — реабілітолог і фізичний терапевт, який, удосконаливши навички цивільного фахівця, працює з найскладнішими військовими травмами.

Від перших кроків у медицині й волонтерської роботи на початку повномасштабної війни — до створення команди, що працює, за його словами, «як швейцарський годинник».

Євген не просто лікує фізичні травми — він знаходить психологічний підхід, працює з фантомними болями та повертає пацієнтам незалежність і впевненість у власних діях.

В інтерв’ю для «Вечірнього Києва» реабілітолог говорить відверто — про особисті виклики, перших військових пацієнтів і про те, як за роки війни змінилася українська медицина, здивувавши навіть американських колег.

— Євгене, як розпочався ваш шлях у медицині?

— Це насправді досить заплутана історія. У дев’ятому класі я вирішив, що хочу бути медиком. Мені це було цікаво.

Так вийшло, що в одному закладі був великий конкурс, а в іншому ми просто не потягнули б навчання фінансово. Тому я обрав суміжну спеціалізацію — фізичну терапію та реабілітацію.

Після університету я спробував працювати в різних клініках. На той час реабілітація в Україні була розвинена слабо — вона лише починала набирати обертів.

Моєю першою серйозною роботою стала практика разом із хірургом із військового госпіталю. Я займався ортопедією, протезуванням і всім, що з цим пов’язано.

Пізніше я допоміг одному іноземцю, який працював у посольстві США. Так мене запросили в команду, де я працював фізичним терапевтом як для американців, так і для українців.

Саме тоді я «загорівся» цією професією, у мене склалося чіткіше уявлення про подальшу роботу, і я почав більше орієнтуватися на західну медицину. Хоча з часом зрозумів, що й там не все ідеально.

Після роботи в посольстві я перейшов до неврологічної клініки — це був мій перший досвід у великому медичному закладі з повноцінною системою.

Я довго шукав своє місце. Деякий досвід був не надто приємним, але він допоміг зняти «рожеві окуляри» й усвідомити, що медицина — складна, іноді жорстка сфера, де доводиться працювати, попри все.

Наприкінці 2021 року я потрапив до клініки, яка дала мені дуже багато — і в професійному, і в особистому плані. Там був колега, який згодом став моїм керівником.

Для мене це був приклад ідеальної приватної клініки: реабілітація, діагностика, командна робота, повний супровід пацієнта. Я брався за все, до чого міг дотягнутися, і мені давали можливість розвиватися.

А з початком повномасштабної війни я зрозумів: або йти воювати, або допомагати військовим через реабілітацію. Спершу я приїздив як волонтер, працював у лікарні, а згодом мене запросили на постійну роботу.

Так я опинився у TYTANOVI REHAB. Потім почалося розширення, відкриття нових центрів і складна, системна робота.

— Як відбувався перехід від цивільних пацієнтів до роботи з військовими та створення команди?

— Мені завжди було цікаво працювати зі складними випадками. Ще в попередній клініці я виконував непрості процедури, тісно співпрацював із лікарями. Ми справді були командою, і я багато вчився у колег.

Військова травма — це майже завжди політравма: ураження центральної нервової системи, кісток, м’язів, внутрішніх органів. Увесь попередній досвід я приніс сюди й адаптував до нових викликів.

Спочатку в TYTANOVI я працював як консультант, потім став менеджером команди фізичних терапевтів.

Уже за три–чотири місяці нам вдалося сформувати команду, яка працювала автономно, злагоджено й взаємозамінно. Якщо хтось випадав — інший міг підхопити роботу.

Згодом я почав виконувати обов’язки лікаря фізичної та реабілітаційної медицини, викладав студентам, поєднуючи практику, навчання й управління командою. Це був дуже інтенсивний період.

Зараз я працюю переважно з найважчими випадками — тими пацієнтами, за яких часто бояться братися інші центри.

Також консультую лікарів з питань фантомного болю й допомагаю лікарям-початківцям.

Ми навіть організували конференцію з терапії фантомного болю та використання ботулінічного токсину — і паралельно змогли зібрати кошти для реабілітації військових.

— Чи можете пригадати ваш перший досвід та перших пацієнтів серед військових?

— Мені дали двох хлопців. Олександр мав різнорівневу ампутацію обох нижніх кінцівок. Перший тиждень він «травив» мене. Я був новою людиною для нього, ще й з цивільного сектора.

Другий пацієнт — Ваня, був у полоні, теж ампутація нижніх кінцівок. Я не знав, що йому казати. Треба робити процедури, міостимуляцію, масаж тощо. В мене не вкладалося в голові, що сказати, тим паче коли були процедури зі струмом.

Тяжко було підібрати правильний підхід, але потім самі хлопці пояснювали як краще. Я потроху звикав до того, як спілкуватися, що казати, а що не варто, на чому не акцентувати.

Це був важкуватий досвід. З Санею довго притиралися, але коли він відкрився, почалися розмови, я його підтримував, а він мене. Історія вилилася в те, що я йому вдячний за досвід, за те, що не здавався.

Були емоційні гойдалки, але він не дав собі зупинитися. Зараз він повноцінно мобільний, не на кріслі колісному, ходить на протезах майже не використовуючи тростину. Ми довго йшли до цього, пройшли крізь все в емоційному й фізичному плані.

— Наскільки, на вашу думку, виросла Україна у сфері бойових травм і реабілітації за останні роки?

— Україна виросла колосально, це визнають ті ж американські колеги. Йдеться про всі ланки: фізичних терапевтів, хірургів, нейрохірургів, ортопедів, реконструктивних, пластичних хірургів тощо.

Сьогодні українська медицина дає такий обсяг знань і практики, який західні партнери вже фізично не встигають повністю перейняти. Війна змінилася, змінився характер травм, обсяг уражень, умови евакуації. Наші хірурги, евакуаційні служби, реабілітологи працюють у надзвичайно складних умовах та знаходять рішення.

Те, що зараз демонструють українські фахівці, американці раніше просто не робили. Українська медицина у сфері бойових травм виросла не в рази, а у десятки разів.

— Наскільки важливою є психологічний складник у вашій роботі з військовими?

— Психологічний складник — половина успіху, а іноді й більше. Тіло може бути готове до відновлення, але якщо людина внутрішньо не приймає те, що з нею сталося, рухатися далі дуже складно.

Я не психолог, але фізичний терапевт постійно працює з психікою пацієнта. Ми проводимо з людьми по кілька годин на день, бачимо їх у різних станах: від злості й заперечення, до повної апатії.

Тут важливо не тиснути, не нав’язувати, а бути поруч і поступово повертати відчуття контролю над власним тілом.

Особливо складно працювати з ампутаціями. Людина прокидається в новій реальності, де її тіло вже інше. І завдання реабілітолога не просто навчити ходити чи користуватися протезом, а допомогти прийняти себе таким, яким ти є зараз.

Ми багато говоримо, пояснюємо кожен крок, показуємо реальні приклади. Також дуже допомагає спільнота, тобто коли пацієнт бачить поруч іншого військового, який уже пройшов цей шлях, це працює краще за будь-які слова.

Все в комунікації, спілкуванні, розумінні, емпатії, треба це все проявляти. Якщо брати приватну цивільну медицину, військову травму й військових, тут усе прозоро: якщо робиш від серця й зацікавлений, вони бачать і цінують.

Якщо ні, наприклад, нецікаво, не хочеться говорити, «філониш», не приділяєш уваги, це теж видно. З тобою не спілкуватимуться так, як хотілося б.

Дехто перебуває в лікарнях дуже великий проміжок часу, має поганий досвід комунікації з персоналом там. У мене був такий пацієнт, його привезли зі стабілізації у лікарню, де виникали конфлікти, його щось змушували робити через силу. В результаті він вдарив лікаря.

Ти переживаєш щодня те, що й вони: біль, відчай, страхи бути непотрібним. На тебе це впливає, іноді приходиш додому і просто нічого не хочеться.

Але щоразу я повертаюсь на роботу, включаюсь, відкидаю те, що може зламати психологічно та працюю. Насправді це відбувається так: ти підтримуєш їх, вони тебе. Так і працює це.

— Ви розповідали про дослідження та роботу з фантомним болем. Чому ця тема настільки складна?

— Фантомний біль є однією з найменш зрозумілих і водночас найболючіших проблем після ампутацій. Людина фізично не має кінцівки, але мозок продовжує «відчувати» її, часто з сильним болем.

Це не вигадка і не психосоматика, а реальна неврологічна проблема. Вона потребує комплексного підходу: фізична терапія, медикаментозне лікування, робота з нервовою системою, іноді навіть ін’єкційні методики, зокрема ботулінічний токсин.

В Україні ця тема довгий час була майже не дослідженою, зараз ситуація змінюється. Ми почали ділитися досвідом, проводити навчання, конференції, залучати молодих лікарів.

— Що належить до важких травм з якими ви працюєте?

— Це все разом: від мозку, центральної нервової системи й далі.

Тобто травма головного мозку, крововиливи, зламані кістки з багатоуламковим роздробленням, травма периферичної нервової системи з уламками, компресійний синдром, некрози, високі ампутації, подвійні, потрійні ампутації, зламані кістки обличчя, щелепи, втрата ока, кінцівки, забій чи поранення внутрішніх органів. Це сепсис, кома, опіки 40% шкіри, зламаний хребет і все одразу.

Наприклад, у мене був важкий пацієнт, він рік лежав, не міг сидіти на кріслі колісному через ампутацію й зламані хребці.

Також є хлопець, який потрапив під удар «Іскандера» в будинок. Чудо, що вижив.

Зараз він вже повернувся до роботи. Але довелося пройти через переломи, втрату пам’яті, він 10 років з життя не пам’ятав, не було концентрації. Також короткострокова пам’ять не затримувалася, не міг запам’ятати, що було вдень.

— Як триває процес реабілітації поетапно?

— Наш центр спрямований переважно на складні ампутації, високі, які тяжко протезувати класичним способом.

В нас працює евакуаційна служба: пацієнт потрапляє через самозвернення, по рекомендаціях та меморандумах з лікарнями.

Якщо випадок стосується остеоінтеграції, то спочатку пацієнта направляють на консультацію до хірургів. Далі здача аналізів, біоптату, щоб з’ясувати, чи є інфекція в кістці. Якщо є — лікують. Якщо вирішили оперувати, направляють до нас.

Ми проводимо передопераційний протокол реабілітації, готуємо фізично, збільшуємо об’єм м’язів. Пацієнта оперують: якщо шведський метод — дві операції, австралійський — одна. Після операції пацієнт виписується зі стаціонару, направляється до нас.

Так ми починаємо післяопераційний етап реабілітації. Починаємо протокол, дається тренувальний протез, потім постійний. Якщо виникають супутні проблеми: контрактури, опіки, незагоєні рани, кістки, АЗФ — займаємося тут.

Якщо ж потрібно оперативне втручання, направляємо до хірургів або профільної лікарні.

Після повертається, поліпшуємо чи відновлюємо функцію, або заміняємо протезуванням. Пацієнт виписується: або на фронт, або до цивільного життя.

50% моїх пацієнтів повернулися на фронт, з ампутаціями, подвійними теж. Тому звісно є сенс будувати реабілітаційні центри й давати хлопцям другий шанс.

Також під час реабілітації застосовуємо адаптивний спорт. Це не є обов’язковим, але дає поштовх до цілей та результатів. Випробовує, на що ти спроможний після травми чи з протезом.

Кожен спорт складний, треба думати, рухатись, мати координацію. Нещодавно ми вивели на екран симулятор польотів на FPV, хлопці принесли пульт, під’єднали до HDMI, через ноутбук на проєктор.

Ми раді, і вони раді. Також це працює як додатковий інструмент для відновлення вестибулярного апарату тощо.

— Як адаптивний спорт впливає психологічно?

— Це гарна історія. Я відчув на собі, коли два моїх пацієнти в один день виступали в Палаці спорту на рингу. Це був Дмитро Попов та Павло Кушніров.

Там зібралося понад 6 тисяч людей, які дивилися, підтримували. Це максимальний адреналін, емоції.

Будь-яка активність формує оточення, знайомства, пропозиції. Це дозволяє бути в ком’юніті, їздити на змагання за кордон, представляти Україну, себе, показувати, наскільки сильні наші воїни.

— Є державні програми реабілітації та протезування, і приватні. Яка між ними різниця, що потрібно покращувати аби зменшувати між ними розрив?

— Не можу сказати, що держава не робить нічого. Є фінансування через пакети НСЗУ для реабілітації, а протезування для військових є безоплатним.

Однак приватний сектор переважно залежить від донацій і донорів, не отримуючи прямого фінансування. Співпраця з НСЗУ можлива лише за повної відповідності їхнім вимогам, але ці суми недостатні для великих центрів.

Насправді розрив полягає у відсутності державних центрів закритого циклу, тобто з операційними, медичним супроводом, діагностикою, протезуванням і реабілітацією, побудованих і фінансованих державою.

Є місця, де умовно пропонують реабілітацію та медичний супровід, але без протезування. Або навпаки: протезування без операцій і супроводу.

Повний цикл забезпечують лише приватні центри, як, наприклад, Superhumans. Потрібно створювати більше таких центрів у містах, з державним фінансуванням і будівництвом з нуля.

Коштів завжди бракує через війну та пріоритет оборонного сектора, але без інвестицій у відновлення військових проблема стане ще масштабнішою в майбутньому.

— Як суспільство має реагувати на людей з пораненнями, ампутаціями, аби не створювати для них дискомфорт?

— По-перше, ставитися потрібно як до всіх, не як до людини з обмеженими можливостями, не проявляти надмірну жалість.

Це звичайні люди, такі самі, як усі. Так, є певні моменти, обмежені функції через травми.

Водночас має бути повага колосальна, бо людина віддавала кров, здоров’я, ризикувала життям. Нічого вигадувати не потрібно. Честь, повага й ставлення як до людини.

«Вечірній Київ» також поспілкувався з пацієнтами Євгена про їхній особистий шлях та відновлення. Більше читайте у матеріалах:

«Голос доньки повернув мене до життя»: історія українського воєнкора, якого «поховала» російська пропаганда.

«Для мене хореографія, танець та рух — це спосіб мислення і життя», — балетмейстер Сергій Кон.

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ». Фото: Олексій САМСОНОВ