Пам’ять, що не підлягає асиміляції: історія командирки «Відьми», яка випалює ворога з України

— Родина в мене незвичайна, тому що мій дідусь був дисидентом. Його з Галичини після закінчення Львівської політехніки відправили, як політично небезпечного, в Горлівку — з метою асиміляції, — зізнається на початку розмови військовослужбовиця Сил оборони України Ольга Бігарь.

Історія бабусі була подібною: її родину з Полтавщини так само скерували на Донбас. Саме там, у Краматорську, ці дві долі перетнулися. Місто стало місцем народження нової родини — і водночас простором постійного внутрішнього спротиву.

ГЕНЕТИЧНИЙ КОД СПРОТИВУ

Ольга народилася і виросла в Краматорську. Її мама — журналістка за фахом, яка згодом стала військовослужбовицею Сил безпілотних систем, офіцеркою. Українська ідентичність у цій родині була не декларацією, а способом життя.

Після закінчення школи, Київ з’явився на горизонті Ольги не просто як локація для кар’єрного старту, а як простір великих масштабів. Це було прагнення вийти за межі локального контексту, щоб глибше осягнути внутрішню архітектуру країни. Для неї столиця була не містом можливостей у споживацькому розумінні, а інтелектуальним та духовним майданчиком, де українські цінності, закладені в родині, могли пройти перевірку на міцність і знайти нове, державницьке обґрунтування.

Це був пошук відповідей на фундаментальне питання: де в Україні місце людини, яка не готова до компромісів зі своєю совістю. Саме цей період «київського осмислення» згодом трансформується у здатність брати на себе відповідальність за цілі підрозділи та приймати рішення, від яких залежить доля фронту.

«Дідусь завжди мені пояснював: люди трохи інші в центральній Україні, на заході України. Я хотів би, щоб ти сама це відчула, побачила, — пригадує Ольга. — Бо тобі буде важко з тими цінностями, які ми тобі прищепили з дитинства».

Вибір був усвідомленим і очевидним. Вона вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на бюджет, навчалася, брала участь у закордонних стажуваннях, багато подорожувала.

«Моя перша освіта біологічна. Оскільки розвиток сучасних наукових технологій в Україні значною мірою відбувається за підтримки міжнародних грантів і на базі закордонних дослідницьких центрів, значну частину навчального й наукового часу я проводила за кордоном. Крім того, в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка була добре розвинена практика академічних обмінів — обміну студентами, досвідом, науковими підходами. Це дало мені змогу побачити, як живе світ і як функціонує сучасна Європа».

Міжнародні програми, наукові гранти, стажування за кордоном — світ був відкритий. Ольга побачила Європу, США, інший рівень життя. Але саме тоді остаточно зрозуміла, де її місце.

«Коли я повернулася з США, мене всі питали: „Нащо ти повернулася?“ А я казала: „Тому що я хочу жити в Україні“. Є велика різниця — бути гостем у якійсь державі і бути народженим у цій країні та робити щось для неї».

Це був 2011 рік. У неї було чітке бажання — створювати, відроджувати культуру, працювати для країни. Вона ще жила з романтичними уявленнями про науку, розвиток, майбутнє.

«Мені хотілося працювати над відродженням української культури, національної свідомості та суспільної єдності. Так мене виховали, і я завжди розуміла, що рано чи пізно зроблю власний внесок у ці процеси. Тоді я просто шукала свій шлях до цього», — ділиться моя співбесідниця.

2014-й: ЗІТКНЕННЯ З РЕАЛЬНІСТЮ

Російська агресія зламала багато ілюзій дівчині з Краматорська.

«Я просто вдарилася об асфальт. Я побачила Гіркіна, „Бабая“ (військові злочинці, російські найманці, — авт.), пережила утиски і фільтрації. Ми розуміли: наша сім’я буде першою в розстрільному списку. Нам там не було місця».

Краматорськ став територією виживання. Водночас — територією спротиву, про який мало хто знає.

Ольга говорить, що місцеві мешканці добре бачили: озброєний «протест» був не внутрішнім. Це були завезені бойовики, «гастролери», чужі обличчя.

«Їм із сумок видавали зброю, нам — ні. Ми знали всі точки, блокпости, бойові порядки. Ми намагалися взаємодіяти з СБУ, з Силами оборони. Але тоді це було неймовірно складно», — пояснює Ольга.

ШЛЯХ У СИЛИ ОБОРОНИ

Після 2014-го року Ольга намагалася знайти себе в системі оборони. Але реальність була жорсткою: гендерні обмеження, формальні вимоги, закриті двері.

«Мені казали: „От якби в тебе була юридична освіта…“ Я врешті відповіла: „Не питання“».

Вона знову повернулася до Університету, закінчила юридичний факультет і у 2019 році отримала диплом магістра права. Працювала за фахом, розвивала власну практику.

«Паралельно я намагалася реалізувати себе у військовій службі, зокрема в системі Служби безпеки України.

Більшість цих ініціатив мали затяжний характер, адже існували певні нюанси й обмеження, з якими, зокрема, стикаються жінки. Я постійно натрапляла на ці бар’єри, але не сприймала їх як остаточну відповідь. Для себе я завжди залишала простір для іншої спроби. Саме в цей період я почала надавати юридичні послуги та реалізовувати власні проєкти у сфері права, які виявилися доволі успішними».

Проте усередині, як зізнається жінка, постійно жевріла потреба робити більше, ніж просто успішну кар’єру.

2022-й: МОМЕНТ ІСТИНИ

Повномасштабне вторгнення стало точкою неповернення. На той момент її юридичний бізнес уже був стабільним, успішним. Але вибір був миттєвим.

«Я все це зупинила в один момент. Зрозуміла — час прийшов. Нарешті, я можу офіційно вже свою лють перетворити на полум’я. І ми всі дружно пішли в бій. Родиною. З братами.

Мій середній брат щойно завершив контракт із Національною гвардією. Він буквально півроку побув удома, але на момент початку повномасштабного вторгнення перебував на Харківщині. Фактично не було можливості кудись виїхати, тож він одразу мобілізувався до своєї колишньої частини.

Молодший брат тоді був студентом другого курсу юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка — відмінник, навчався на бюджеті. І він сказав: «Який сенс говорити про право, якщо нас окупують? Росія — це держава, яка не знає, що таке право. Спочатку потрібно вибороти незалежність і свободу, а вже потім думати про майбутню професію.

Моя мама певний час перебувала в окупації, тому дуже добре знала, хто такий ворог. Для неї не було жодних сумнівів — вона ухвалила рішення йти воювати».

На момент повномасштабного вторгнення вся родина Ольги вже мала власний досвід зіткнення з російською агресією. Мати, яка до війни працювала прессекретаркою міського голови Краматорська, ще у 2014 році опинилася в епіцентрі подій — під час травневих заходів, коли проросійські сили намагалися нав’язати місту символи окупації. Тоді вона разом із мером і містянами вийшла з українськими маками, демонструючи публічний спротив.

Цей досвід сформував чітке розуміння реальності війни. У родині не було ілюзій щодо намірів росії чи «м’якого сценарію» окупації. Вони знали, що відбувається з людьми на захоплених територіях, знали про фільтрації, підвали, зниклих безвісти ще з 2014-го року. Саме так, за словами Ольги, діє противник: через знищення, залякування і спроби стерти українську ідентичність — усе, що пов’язує людину з Україною.

«МИ БІГАЛИ З АВТОМАТАМИ У КРОСІВКАХ»

«Ми пішли до військкомату, отримали приписи, зібралися в батальйоні, сформували підрозділ і вирушили в Мощун.

Спочатку це виглядало доволі хаотично: ми бігали з автоматами в кросівках. Але, попри все, ми впоралися. Після цього пройшли базовий вишкіл Сил територіальної оборони, певне злагодження — і я майже одразу поїхала в Бахмут.

У війську немає поняття вибору. Є поняття наказу. Який наказ отримуєш — той і виконуєш. На той момент ми вже трохи відійшли після Київської операції, фізично зміцніли, підрозділи були укомплектовані. Потрібно було не стільки доукомплектування, скільки впорядкування — тоді навіть полковники обіймали посади командирів взводів. З військового погляду це був повний хаос. Але він працював. Ми навели лад і вирушили на оборону Бахмутського рубежу».

Підрозділ брав участь як в оборонних, так і в наступальних діях, зокрема в районі Кліщіївки. Значна частина бійців з цього батальйону згодом увійшла до складу П’ятої штурмової бригади.

Протягом восьми місяців військові утримували позиції, змінюючи формат дій залежно від обстановки. Після короткого періоду відновлення підрозділ був перекинутий на напрямок Великої Новосілки, а згодом — на Запорізький.

«Якщо підсумувати, за всі ці роки в мене практично не було повноцінного відновлення — загалом близько двох місяців. Ми постійно перебували в бойових діях, постійно виконували завдання. Наш підрозділ мав хорошу репутацію, тому нас часто залучали. І мені досі не соромно називати свій підрозділ, бо для військових репутація — це основне».

КОЛИ АРТИЛЕРІЯ СТАЄ МАГІЄЮ

Якось Ольга привезла подрузі для аукціону уламок російського «Ланцета», який переслідував її під час виконання завдання, і підписала його коротко й зухвало: «Гнався за відьмою, але мітла швидше — не догнав».
Так народилося ім’я, що згодом стало не просто позивним, а символом професійної впевненості й холодного розрахунку.

Сьогодні «Відьма» — начальниця артилерії, заступниця командира бригади.

«Якщо пояснювати стисло, у моїй зоні відповідальності — всі повітряні та наземні ударні компоненти. Йдеться, зокрема, про всю наземну артилерію, яка працює в межах смуги відповідальності бригади. Смуга досить велика — понад 50 кілометрів.

Моє основне завдання — планування, координація та безпосереднє здійснення вогневого впливу на противника».

Війна тут не про кабінети й «чисті комірці», каже Оля. Командир, переконана вона, не може бути ефективним, якщо підлеглі не бачать його на позиціях.

Військовослужбовиця проводить на бойових щонайменше чотири дні на тиждень.

«Я просто зранку виїжджаю — надаю інструкторську або методичну допомогу, перевіряю стан підрозділів, іноді просто привожу щось смачне хлопцям, щоб підняти їхній морально-психологічний стан. Часом треба просто бути поруч, щоб виявити проблемні питання або людей, які можуть перебувати на межі.

Ця взаємодія обов’язкова, особливо зараз, коли у мене в підпорядкуванні вже не один артилерійський батальйон».

За словами захисниці, в її зоні відповідальності — десятки підрозділів, і кожен потребує постійної уваги. Перевірка фортифікацій, корекція позицій, доукомплектування засобами, вибір місць для артилерії.

«Це постійний процес — аж до вибору позицій. Буває, кажуть: „Тут немає де поставити гармату“. Я приходжу, дивлюся і кажу: „Ось“. Чим ще можу допомогти? І тоді, звісно, авторитет зовсім інший», — усміхається «Відьма».

Артилерія для неї — не просто рід військ. Це системна робота, де наземний вогонь і повітряні ударні засоби діють у синергії. Сучасна війна майже не залишає місця для класичних контактних боїв. Відстані між позиціями великі, зони ураження — глибокі. Руйнування бойових порядків противника в глибині можливе лише завдяки артилерії та дронам.

«Саме ці засоби сьогодні є ключовими. Без них будь-які штурмові дії стають вразливими. Солдат, який місяцями перебуває в окопі, фізично й психологічно виснажений, не може ефективно протистояти свіжому противнику без потужної вогневої підтримки. Артилерія й ударні безпілотники — це єдина мова, яку ворог справді розуміє. Артилерія для мене особисто — це магія».

«СКЛЯНІ БЕРЦІ» ТА КУЛЬТУРНА ПРОГРАМА: ІСТОРІЇ ВИЖИВАННЯ

У цій війні Ольга не рахує критичних моментів — їх було надто багато. Від рішень, ухвалених за лічені хвилини, залежали життя. Вчасно змінені командні пункти, переміщення підрозділів за півгодини до ворожих ударів — усе це частина щоденної роботи, про яку зазвичай не пишуть.

Військовий досвід «Відьми» сповнений моментів, коли межа між життям і смертю була надзвичайно тонкою. Один із таких випадків стався у Великій Новосілці. За півгодини до прильоту ракети «Іскандер» Ольга разом із побратимами переїхала з командного пункту на запасний.

«Ми згорнули все і перемістилися в броньованій машині, бо позиції вже потужно прострілювали», — згадує вона.

Влучання сталося буквально через кілька хвилин після їхнього від’їзду, залишивши величезну воронку на місці, де вони були.

«Другий випадок стався після мого дня народження. Якраз тоді я зробила нове татуювання. Командир відпустив мене: «Поїдь, може, щось смачненьке поїж, бо в радіусі 50 км у нас тільки поля й посадки, більше нічого немає. На заправці хоч сосиску з’їж». Я кажу: «Добре, культурній програмі бути».

Їду, і мені прямо в лобове летить FPV-дрон. Я різко газую, вивертаю кермо — дрон падає біля колеса. Слава Богу, це був кумулятивний заряд, а не осколковий — осколковий пошматував би колеса. Воно хлопнуло, відлетіла фарба і я далі проїхала. Отакий другий день народження», — усміхається жінка.

Ще один момент на межі, пригадує Оля, трапився цієї весни у Запоріжжі, коли вона знову мала близький контакт із FPV-дроном.

«Приїхала на «течику» (мікроавтобус Volkswagen Transporter — авт.), а на ньому в мене такий шикарний РЕБ стояв. І я ж його вимкнула, бо ж приїхала. Це район Мала Катеринівка, Приморське. На той час це було 15 кілометрів до фронту — для мене це тил тилом — можна гуляти. Приїхала в магазин, купила продукти, думаю: нарешті помиюся, поїм нормально і повернуся до виконання завдань. Виходжу з автомобіля, відкриваю бокову дверку — і тут щось гепає. Я ж виключила РЕБ, а FPV-дрон летить прямо туди, одна ефпвішка, друга… Ладно. Зняла берці, витрухала скло.

Заходжу в хату, і перша думка: «Командир поїхав, залишив мені «течика». І що ж я йому скажу?..»».

Таких історій у Ольги — безліч. Але попри небезпеки, постійні випробування і дрони над головою, вона тримається, працює, підтримує підлеглих і завжди знаходить у собі сили усміхатися. Її стійкість і оптимізм стають прикладом для всіх, хто поруч, нагадуючи, що навіть на фронті можна залишатися людиною і зберігати віру в перемогу.

СИМВОЛИ, ЩО ОБИРАЮТЬ НАС: ЧОМУ ЧЕРНІГІВСЬКА БРИГАДА СТАЛА «СВОЄЮ»

Після років служби у Київській бригаді в кар’єрі Ольги Бігарь з’явився новий етап — 119-та окрема бригада територіальної оборони. Це не був випадковий перехід чи емоційне рішення.

«Взагалі-то всі ці роки я служила в Київській бригаді. Чернігівську знала, бо ми перебували в одному регіональному управлінні. А потім мені запропонували іншу посаду — з підвищенням. Я прийняла цю пропозицію», — пояснює вона.

Чернігівська бригада для неї — не «нова» у буквальному сенсі. Вона була сформована ще до повномасштабного вторгнення, пройшла свій шлях і має власний характер. Але є й щось глибше, майже символічне.

Особливе місце у цій історії займає знак бригади — орел.

«Мені дуже подобається її символ — Орел. Це ж і символ Чернігівського козацтва. За легендою, коли Рюриковичі засновували Чернігівське князівство, саме орел був на їхньому гербі», — розповідає Ольга.

Цей образ несподівано перегукується з її особистою історією. У покійного батька Ольги було татуювання з таким самим орлом. Вона не називає це містикою, але визнає: символ працює.

«Можливо, і це мене підштовхнуло», — каже захисниця, неначе ставлячи крапку в реченні, яке кожен може прочитати по-своєму.

Сьогодні Ольга чітко усвідомлює: вона прийшла в бригаду не «освоюватися», а виконувати конкретні завдання.

«Я розумію, що це нова сторінка. У мене є задачі, які я маю реалізувати в цій бригаді. Я не боюся роботи — навіть якщо її буде дуже багато», — говорить вона.

Основний фокус — артилерія. Система, яку потрібно не просто підтримувати, а посилювати, структурувати, виводити на інший рівень.

«Треба розкачати артилерію — значить, будемо розкачувати», — каже «Відьма» з тією ж впевненістю, з якою раніше говорила про Бахмут чи Запорізький напрямок.

У підрозділі, підкреслює вона, служать сильні люди — ті, хто вже пройшов бої, має досвід і мотивацію. Але війна — це не лише про техніку й навички. Це ще й про довіру.

«Десь, можливо, не вистачало віри в командирів, десь — налагодженої взаємодії. Я зараз намагаюся ці речі виявляти й виправляти», — пояснює Ольга.

Вона в бригаді лише третій місяць. Але цього часу достатньо, щоб зрозуміти: перед нею не «чужий» колектив, а ще один фронт відповідальності. І ще один простір, де орел має піднятися в повну силу.

Нещодавно офіцерка Сил територіальної оборони Ольга Бігарь із позивним «Відьма» стала найкращою випускницею курсу НАТО — події, яка могла б стати гучною крапкою в будь-якому кар’єрному профілі. Але не для неї.

«Для мене це була честь — взяти участь у цих навчаннях. Ми працювали з різними оперативними завданнями, вчилися планувати операції за процесом MDMP — семиетапною методикою ухвалення військових рішень. На фінальному етапі мене призначили командиром батальйону», — розповідає вона.

Ольга наголошує: вона їхала туди не за нагородами. Її метою були знання — системні, прикладні, ті, які можна негайно застосувати на війні.

«Мені було важливо глибше зрозуміти процес планування операцій. Бо не можна воювати, відокремлюючи артилерію від піхоти, дрони від маневру. Треба бачити всю систему у взаємодії. І, чесно кажучи, навряд чи є хтось, хто краще за НАТО вибудував ці процеси координації та планування», — каже «Відьма».

Методики, які вона опанувала, не залишилися теорією. Вони вже працюють — у реальних бойових умовах.

«Це не абстрактна краса. Це схема, яку можна одразу імплементувати. Я це зробила. Вона працює. І вона допомагає знищувати більше ворога».

Нагорода стала несподіванкою — і для неї, і для організаторів курсу. Ольга стала першою жінкою серед українських військових, яка отримала таке відзначення.

«Я була трохи здивована. Для них це теж стало певним відкриттям. Хоча в країнах НАТО жінки-генерали — звична річ. У нас цей шлях тільки починається. Але все ще попереду».

Втім, коли її запитують про нагороди, Ольга реагує стримано. Без кокетства. Без героїзації.

«Я не звикла фокусуватися на відзнаках. У цьому немає сенсу, доки ми не здобули перемогу. І я дуже добре розумію: ключові люди в цій війні — це піхотинці. Наші піхотні леви. Саме вони визначають передній край».

Вона говорить про це без пафосу — як про незаперечну істину війни.

«Там, де не ступила нога піхотинця, я можу скільки завгодно працювати артилерією, знищувати цілі в оперативній глибині, розтягувати сіру зону. Але допоки туди не зайде піхота — це не наша земля».

Тому всі її рішення, всі плани, вся «магія» артилерії — зрештою про одне.

«Ми робимо все це для того, щоб вони вижили. Щоб виконали завдання. Щоб змогли повернутися назад. Саме заради цього ми працюємо».

І ось у наприкінці розмови Ольга зізнається: вона нарешті знайшла своє місце.

«Я займаюся тією роботою, яка мені подобається. Втілюю те, про що мріяла з дитинства. І зараз я не бачу жодної проблеми залишатися у війську», — каже вона.

Для неї служба — це не лише професія, а спосіб життя, спосіб передавати досвід і виховувати нове покоління захисників.

«Світ бентежний, наш досвід унікальний. Ми повинні нести звитягу і показувати своїм прикладом, як воно буде далі».

Армія змінила її ритм життя. «Тут ти вже на іншому рівні швидкості ухвалення рішень, масштабу відповідальності. У тебе час летить, бо щодня відбувається стільки подій, що один день — як три».

Цей темп, ця відповідальність, цей сенс — для неї не нагорода і не адреналін, а життя, яке вона обрала свідомо. І, мабуть, саме тому «Відьма» — не просто командирка, а символ сучасної України: сміливої, відповідальної і здатної піднятися над будь-якими труднощами.

Історія Ольги Бігарь — це не лише шлях однієї жінки. Це історія родини, яка поколіннями стояла на своєму. Історія Донбасу, який чинив спротив задовго до того, як це стало загальнонаціональним наративом. Історія вибору — залишитися, повернутися, боротися. Бо форпост — це не лише позиція на мапі. Форпост — це люди.

Щиро дякуємо книгарні «Сенс» за гостинно надану локацію для запису інтерв’ю.

***У матеріалі використані фото Олега Пальчика та з архіву Ольги Бігарь.

Також читайте на «Вечірньому Києві»:

• Від реабілітації до оборони: як мама двох дітей з Бучі стала командиркою мобільної вогневої групи.
• «Голос доньки повернув мене до життя»: історія українського воєнкора, якого «поховала» російська пропаганда.

Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»