Від реабілітації до оборони: як мама двох дітей з Бучі стала командиркою мобільної вогневої групи
Вона поєднує службу, материнство та роботу реабілітологині. Її мета — захищати дітей і допомагати іншим вижити у війні.
— Ви така колоритна, — акцентую на початку нашої розмови. — Немов уособлення «Бучанської відьми» — мудрої, сильної, трохи загадкової.
— Невже я схожа на відьму? — усміхається співрозмовниця. Усмішка тепла, жива, але в очах — сталевий блиск.
Вона справді запам’ятовується з першого погляду: густе чорне, як смола, волосся, чітко підведені очі, виразні вилиці та впевнена постава. Але за цією яскравою зовнішністю — зовсім не образ із казки.
У мирному житті Альона «Жива» працює реабілітологинею і керує SPA-комплексом. У реаліях війни — пройшла шлях від помічниці кулеметника до командирки мобільно-вогневої групи. Мама двох дітей. Цілеспрямована, спокійна, врівноважена. Вона з тих, хто просто робить свою справу — щодня і з гідністю.
«ЩОБ ДІТИ СПОКІЙНО СПАЛИ»
Переді мною — одна з багатьох українських жінок, чия сила не кричить, але відчувається.
«Давно хотіла доєднатися до Сил оборони, — зізнається Альона. — Але в мене багато пацієнтів. Серед них поранені й діти. Не було можливості поєднувати роботу зі службою. Але в ДФТГ таку можливість знайшла».
До війни Альона жила звичним, але наповненим змістом життям. Вона була не лише турботливою матір’ю двох синів, а й реабілітологинею — допомагала людям відновлювати здоров’я, повертати рух, силу, впевненість у собі. Її дні проходили між родиною, пацієнтами та керуванням SPA-комплексом.
Все було розкладено по поличках: робота, дім, буденні клопоти, мрії на майбутнє. Життя здавалося впорядкованим, а майбутнє — передбачуваним.
Війна увірвалася в її дім не тільки фізично — тривогами й евакуаціями, — а й внутрішньо: змінила світогляд, переінакшила пріоритети, оголила справжню суть речей.
Альона не змогла залишатися осторонь. Як мати, вона відчула не лише страх за власних дітей, а й відповідальність за те, що буде завтра.
Вона навчилася працювати зі зброєю, виконувати бойові завдання, координуватися з побратимами. І водночас — залишалася матір’ю, жінкою, людиною.
Сьогодні її історія — це не лише приклад трансформації особистості у війні. Це свідчення того, що українські жінки здатні бути не лише берегинями, а й воїтельками. Що материнство і сила — не суперечать одне одному. І що навіть у найтемніші часи можна знайти своє світло — у боротьбі, в солідарності, у вірі в перемогу.
Як мати двох синів, Альона не могла більше залишатися осторонь — і прийшла в добровольче формування Бучі, яке вже стали називати «Бучанськими відьмами».
«Я добре розумію, що таке безсонні ночі під звуки тривог. Я знаю, як терор дронів ламає психіку. Саме тому прийняла таке рішення, щоб мої діти й інші українські діти мали змогу спати спокійно», — пояснює жінка.
З ДИТИНСТВА — ДО БОЮ
Альона — родом із Чернігова, міста, яке стало для неї не просто домівкою, а становленням і школою життя. Її позивний «Жива» не випадковий — це не просто слово, а символ незламності, витривалості та жаги до життя, що супроводжує її з дитинства.
Ще з ранніх років вона відчувала, що світ не буде легким. Вільна боротьба стала не просто спортом, а метафорою боротьби за власне місце у світі. До 20 років вона досягла рівня майстра спорту — результат наполегливості, сили волі і самодисципліни.
«Завжди могла постояти за себе. І при цьому це мені не заважало бути дівчинкою — на підборах і в сукні», — зізнається військовослужбовиця.
Ця проста, на перший погляд, фраза відкриває її внутрішній світ: вона поєднує в собі м’якість і жіночність з твердою рішучістю та готовністю боротися за свої цінності. Для неї це не суперечність, а цілісність особистості.
Її бойовий дух сформувався давно: вона рано втратила обох батьків і навчилася стояти за себе — і на килимі, і в житті.
Сьогодні вона стоїть не лише за себе, а й за Бучанську громаду, в якій мешкає. У часи війни її сила і рішучість — це опора для тих, хто поруч, і приклад для тих, хто шукає натхнення. Вона не просто воює зі зброєю в руках — вона бореться за майбутнє своїх дітей, за спокій рідної землі, за цінності, які стали для неї святими. І ця боротьба — її життєве покликання, її «життя», що виливається у позивний «Жива», який захисниця отримала від командира підрозділу Андрія Верлатого. Це рішення не було випадковим.
«У слов’янській міфології Жива — богиня життя, весни й родючості», — пояснює співбесідниця.
Для неї це стало символом її підходу до служби — захищати життя, а не руйнувати. Вона служить не з примусу, а за покликом серця.
«Чоловік, чесно кажучи, не підтримував мого рішення — переживав, не розумів, — зізнається Альона. — Я пообіцяла: спробую. Якщо не вийде — повернуся до своєї цивільної роботи. Але після навчання, підготовки, знайомства з колективом — усе стало на свої місця. Команда в нас сильна, підтримка відчувається на кожному кроці. Мій вибір наче зробився сам собою. Чоловік просто прийняв: це — частина мого життя».
«МОБІЛЬНА ВОГНЕВА ГРУПА ТОЧНО НЕ ПРО РОМАНТИКУ»
Служба в мобільній вогневій групі — це не про героїзм на показ і точно не про романтику. Це щоденна фізична і психологічна витримка, робота в умовах постійного ризику та великої відповідальності.
Чергування можуть тривати 12–14 годин без перерв — вночі, у холод, дощ чи спеку, коли потрібно залишатися зосередженим і готовим до дій у будь-який момент.
«Так, важко… Стояти по 12 годин на холоді, без сну, коли втома буквально в’їдається в тіло — це непросто. Але я не скаржусь і не нию. Ми всі знали, на що йшли. Це — наш вибір», — каже вона спокійно.
Мобільна група виконує важливі завдання протиповітряної оборони: це патрулювання, спостереження за повітряним простором, робота зі зброєю, координація з іншими підрозділами. Зброя — завжди напоготові. Мета — вчасно виявити загрозу й відбити атаку, зокрема з боку ворожих дронів.
Альона керує невеликою групою — у її підпорядкуванні кілька людей. Бойові завдання виконують злагоджено. Зазвичай, серед особового складу — жінки. Вони мають родини, дітей, цивільні професії, але у підрозділі всі рівні. Тут немає поділу на «слабших» і «сильніших». Усі — воїни, які виконують свою роботу не гірше за чоловіків, і часто — поруч із ними.
Складність завдань вимагає не лише фізичної витривалості, а й чіткої координації, дисципліни та психологічної стійкості. У таких умовах немає місця випадковим людям. Кожен боєць має пройти підготовку, знати, як діяти у критичній ситуації, та довіряти своїм побратимам і посестрам.
ВІД ПОМІЧНИЦІ КУЛЕМЕТНИКА ДО КОМАНДИРКИ
Служба у добровольчому формуванні територіальної громади (ДФТГ) відбувається на волонтерських засадах. Жінки, як і чоловіки, які входять до складу таких підрозділів, не отримують заробітної плати, соціального забезпечення чи пільг, які мають військовослужбовці Збройних сил. Усе тримається на власному рішенні, громадянській позиції та внутрішній мотивації.
Це означає, що боєздатність і витривалість цих формувань забезпечують звичайні люди — після своєї основної роботи. Альона не приховує: це непросто, але вона ніколи не шукала вигоди:
«Ми не на зарплаті. Ми всі тут — добровільно. У когось робота, у когось — діти, але ми приходимо, бо інакше не можемо. Я не заради грошей сюди прийшла. Я прийшла — робити добру справу. І коли ти розумієш, що можеш реально допомогти — питання оплати просто зникає».
Свій шлях у підрозділі «Жива» починала з найнижчої позиції — помічника кулеметника. Вона навчалася на нічних чергуваннях, показувала результат, і командир підрозділу помітив її лідерські якості.
Сьогодні «Жива» — командирка мобільної вогневої групи. Проте вона не сприймає це як кар’єрне зростання, а радше як логічний розвиток служби, заснованої на внутрішній потребі діяти.
«Коли бачиш, що можеш бути корисною, що твої дії мають результат — це найкраща мотивація», — говорить вона.
БАЛАНС МІЖ ТРЬОМА ФРОНТАМИ
У військовослужбовиці двоє синів: 18 і 15 років. Один із них пережив важку операцію на серці й нині навчається на перекладача в університеті Драгоманова. Інший — займається бойовим самбо й кікбоксингом, вже став чемпіоном України.
«Я хочу бути для них прикладом. Показати, що жінка може все — і любити, і воювати, і жити».
Попри службу, вона не полишила цивільної роботи: вдень продовжує лікувати поранених і допомагати дітям у реабілітації. Усе її життя — це балансування між родиною, професією та війною.
СЕСТРИНСТВО «ВІДЬОМ»
У підрозділі, де Альона служить, понад 85 жінок. Потік постійно змінюється: дехто йде далі — у Збройні сили України, дехто залишається. Але всі проходять серйозну підготовку: з тактичної медицини, бойових дій, стрільби.
«Ми не просто стоїмо з автоматом. Ми знаємо, як діяти. І готові робити це до останнього».
Альона не називає себе героїнею. Але вона — приклад того, як звичайна жінка стає незламною опорою у незвичайні часи.
«Я чітко розумію важливість нашої роботи. Ми робимо все, щоб ворожі дрони були збиті. Це моя особиста відповідальність».
Сьогодні, коли багато хто втомився від війни — вона стоїть. Коли інші сплять — вона чергує. Коли діти бояться — вона робить усе, щоб їм не було страшно.
Бо бути «Живою» — це не просто позивний. Це вибір. Щоденний. Свідомий. Сильний.
«Якби можна було, то поїхала б у більш небезпечну зону збивати „Шахеди“. Наприклад, на мою Чернігівщину. Там не вистачає груп», — підсумовує жінка.
Коли матеріал готувався, Альона повідомила, що отримала підвищення на службі.
«Багато документів і обовʼязків підкинули, — усміхається жінка. — Хотіли зняти з нарядів, але я відмовилася. Мабуть, я перша, хто сказав „ні“. Мені подобається стояти в полі, збивати „мопеди“, працювати на рівних із групою. Я не люблю сидячу роботу — мені потрібен рух, динаміка, адреналін. У цьому — моя сила».
Серед жінок, які служать у добровольчому формуванні Бучі, давно склалася особлива атмосфера. Тут немає конкуренції, суперництва чи внутрішнього поділу на «досвідчених» і «новеньких». Навпаки — панує відчуття спільної справи, довіри і сестринства.
Це не просто підрозділ, де жінки виконують бойові завдання. Це — спільнота, в якій кожна знає, що на неї не тільки покладаються, а й підтримають у будь-який момент. У побуті, на позиціях, у стресових ситуаціях — допомога завжди поруч.
«У нас немає змагання чи ворожнечі, — каже Альона. — Ми всі — різні: хтось прийшов з медицини, хтось з освітнього середовища, хтось — із бізнесу. Але тут це не має значення. Тут — лише одне: ти поруч, ти на рівних, ти — своя. І якщо одній важко, інші — підставлять плече. Це справжнє сестринство».
Дякуємо Альоні за відверту розповідь і захист Батьківщини!
*** У матеріалі використані фото з особистого архіву Альони.
Також читайте:
- «Голос доньки повернув мене до життя»: історія українського воєнкора, якого «поховала» російська пропаганда.
Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»