Від болю до бою: як «Бучанські відьми» полюють на російську нечисть

Коли навесні 2022 року українські війська звільнили Бучу від російських окупантів, у місті ще тліли сліди звірств, які шокували світ. Саме тоді там народився підрозділ, який сьогодні називають «Бучанські відьми» — добровольче формування територіальної громади, що нині майже повністю складається з жінок.

Про народження підрозділу, бойову історію, мотивацію жінок та їхню роль у ППО Київщини журналістці «Вечірнього Києва» розповів командир «Бучанських відьом», полковник Андрій Верлатий.

Він згадує, що створення підрозділу офіційно датується 1 квітня 2022 року. Але бойова історія почалася раніше — з зачисток Бучі, коли добровольці працювали разом із підрозділами ЗСУ. Пізніше, коли надійшов офіційний наказ про створення, підрозділ уже мав перший досвід війни.

«Після Бучі ми були в Бахмуті, дві каденції в Херсоні, Авдіївці. Минулого року була ротація в Покровськ на три місяці. Зараз виконуємо завдання з ППО в Київській області», — розповідає полковник.

У 2023 році зміни в законі про мобілізацію докорінно змінили ситуацію. За словами Верлатого, 90% чоловічого складу, які були умовно придатні, підписали контракти зі Збройними силами й пішли на фронт. Вони мали на меті захистити свої домівки.

«Ми стали перед дилемою: хоч закривайся. Але я вирішив спробувати — ми вже мали кількох жінок, дали оголошення. І жінки почали приходити», — згадує командир.

Так виникла нова реальність — підрозділ, у якому сьогодні близько 90% становлять жінки. Багато з них — переселенки або жінки з Києва та області, дехто переїхав у Бучу, винаймає житло, щоб бути ближче до служби.

Більшість з цих жінок мають дітей — у багатьох малолітні. Вони працюють, виховують дітей, живуть звичайне цивільне життя, але щонайменше раз на кілька днів стають мобільною вогневою групою — несуть бойове чергування в межах добровольчого формування.

«Це військовий підрозділ, але на добровільних засадах, як сказано в законі. Дівчата заступають на добу, виконують бойові завдання, а далі на три доби повертаються до цивільного життя», — пояснює Верлатий.

ВІД ВТРАТ ДО ЗБРОЇ

У формуванні — чимало історій, які важко слухати спокійно. Одна з них — історія жінки з позивним «Таяна». Вона прийшла до «відьом» на початку 2023 року після особистої трагедії — на війні втратила майже всю родину: батька, брата, чоловіка та сина. Останні двоє загинули в Ірпені, на блокпості «Жираф», у перші дні повномасштабного вторгнення.

«Вона не змогла просто жити далі. Прийшла, взяла зброю — і пішла служити», — каже командир.

Нині «Таяна» підписала контракт зі Збройними силами й служить у бойовій бригаді територіальної оборони, у підрозділі БпАК — одному з найефективніших, що працює з безпілотними системами.

Командир говорить про багатьох жінок у підрозділі з повагою і теплом. Але коли згадує Наталію Ільницьку — одну з перших «відьом», його голос стає особливо стриманим. Це історія не лише про шлях від цивільної до командирки чергування, а й про те, як війна забирає найкращих. Наталія — одна з тих, хто, як кажуть на фронті, повернулася на щиті.

Вона прийшла до підрозділу в межах програми Національного спротиву. Спочатку Наталія хотіла просто навчитись захищатися, «раптом знову прийдуть…». Але згодом пройшла шлях від стрільця до оперативного чергового, — людини, яка приймає рішення по всьому складу підрозділу під час бойового чергування.

«Після цього вона підписала контракт, пройшла навчання у Великій Британії, Італії та Іспанії, і, попри спротив, добилась переведення в бойову бригаду. Далі — в підрозділ „Ахіллес“, де стала зовнішньою пілотесою FPV-дронів. Її життя обірвалося під час мінометного обстрілу. У Наталії залишився чоловік, який також служив, і двоє малолітніх дітей. Діти залишилися з бабусею й дідусем. Поховали дуже боляче. Це зовсім інше — коли гинуть дівчата», — зізнається Верлатий.

Також є дівчина, яку не брали до жодного підрозділу — у неї були серйозні психологічні труднощі через полон чоловіка. У «Бучанських відьмах» вона відслужила пів року, показала себе стабільною, і завдяки рекомендації командування змогла приєднатися до саме того батальйону, де служив її чоловік. Нині вони боронять наші землі на Куп’янському напрямку.

Ще одна бійчиня, позивний «Мара», — родом із міста Пологи на Запоріжжі. Вона приїхала з маленькою дитиною та мамою, евакуйовані від російської окупації. Нині — вже командир групи розвідників-навідників.

Андрій Верлатий жартує:

«Вона частіше, ніж ви за чашкою чаю, ходить за „лєнточку“. Такі дівчатка в нас. Круті дівчатка!», — додає з гордістю.

НЕБО БЕРЕЖУТЬ НА ВОЛОНТЕРСЬКИХ ЗАСАДАХ

Зараз основна діяльність «відьом» — протиповітряна оборона Київщини. Жінки входять до складу мобільних вогневих груп, які полюють на ворожі дрони.

Частина вже пройшла навчання на зенітні дрони відповідно до постанови Кабміну №699. Командир планує, що весь підрозділ поступово пройде програму. У разі, якщо командування вирішить передати добровольцям ПЗРК, жінок навчатимуть і збивати ракети.

Формально служба в добровольчому формуванні не передбачає зарплати — все тримається на волонтерських засадах. Але згадана постанова дозволяє мобільним групам, які працюють на зенітних дронах, розраховувати на грошове забезпечення від держави.

«Один взвод уже пройшов навчання. Всього у нас чотири — готуємо решту. Хочемо, щоб усі увійшли в програму», — каже Верлатий.

«МАЄМО ОДНЕ СЕРЦЕ, ОДНІ ЦІННОСТІ, ОДИН НАМІР»

Серед «Бучанських відьом» — жінки з різними долями, професіями, історіями. Тут є і вчительки, і лікарки, і юристки, і ті, хто до війни ніколи не тримав у руках зброї. Одні прийшли з особистого болю, інші — з відчуття обов’язку. Деякі — втратили все, дехто — шукав новий сенс.

Одна з них — Валентина, позивний «Валькірія», приєдналася до підрозділу у 51 рік. Каже, рішення назрівало давно, ще від перших днів великої війни, але тоді її найменшій дитині було лише вісім.

«Я розуміла, що треба долучатися, бути корисною своїй державі, — згадує вона. — Але не знала як: чи йти на фронт, чи залишитися і допомагати тут».

Спочатку, як і багато інших, вона волонтерила. Але коли побачила в соцмережах оголошення, що «Бучанські відьми» набирають жінок від 18 років — без верхньої вікової межі, — рішення прийшло майже миттєво.

«Я подумала: а чому б і ні? Пішла разом зі своєю подругою — „Черрі“. Ми одразу залишилися. Це був червень минулого року», — каже Валентина. Сьогодні обидві служать у підрозділі, і «Черрі» досі поруч.

Вона не є військовою за освітою — Валентина лікарка ветеринарної медицини. Спочатку думала, що зможе застосувати свої знання в тактичній медицині. Але життя розпорядилося інакше — довелося опановувати зброю.

«Я все своє життя присвятила дітям і родині. А коли прийшла війна — взяла до рук зброю. Вона здавалася мені страшенно важкою. Я не знала, як її тримати, крутити… Але мене навчили», — каже жінка.

Сьогодні вона вміє поводитися не тільки з автоматом Калашникова, а й із кулеметом «Максима», ДШК, навіть з «Браунінгом».

Її діти — вже дорослі. Наймолодшому — 12, середньому — 23, старшому — 31. Двоє старших — музиканти за освітою, але нині працюють на ЗСУ: виготовляють дрони, один із них також пілотує.

«Коли я взяла до рук зброю — діти подивилися на мене зовсім інакше. Вони пишаються. Як і моя мама — на жаль, її вже немає. Але саме завдяки її підтримці, завдяки підтримці всієї моєї родини, я залишаюся тут», — говорить «Валькірія».

Її чоловік працює на об’єкті критичної інфраструктури і підтримує вибір дружини.

Попри різницю у віці, досвіді, життєвих шляхах, між жінками в підрозділі — особливий зв’язок.

«Ми всі різні. Але таке враження, що маємо одне серце, одні цінності, один намір. Наче знаємо одна одну вже сто років. Жінки приходять — і одразу, як додому», — з усмішкою каже Валентина.

Сама вона — не з Бучі, а з іншого населеного пункту. Звідти, каже, наразі в підрозділі тільки вона і «Черрі». Можливо, припускає, інші жінки ще не наважуються. Але вона впевнена: прийдуть.

«Ми дуже всіх чекаємо. Хай приходять до нас дівчата».

«МОЇ ДІТИ І ВНУКИ В АМЕРИЦІ. Я ЗАХИЩАЮ ІНШИХ ДІТЕЙ»

Наталія, позивний «Буря», служить у мобільній вогневій групі «Бучанських відьом» вже майже рік. Вона народилася на Сумщині, але життя, як вона каже, не раз змушувало її змінювати напрямок — як у географії, так і в професії.

За фахом Наталія — вчителька початкових класів, але працювала не лише в школі. Був період, коли була вихователькою, згодом — начальницею відділу кадрів, потім навіть перукаркою.

«Життя змушує перекваліфіковуватись», — знизує плечима жінка.

До Бучі її привело не стільки місце роботи, скільки поклик. Один знайомий розповів їй про підрозділ — жіночий, добровольчий, той самий, що прикриває небо над Київщиною.

«Я почула про „Бучанських відьом“ і одразу захотіла сюди. Скоро буде рік, як я з ними. Стою в мобільній вогневій групі — на РКК (ручний кулемет Калашникова — ред.). Але робота у нас різна: і в нарядах стоїмо, і охороняємо об’єкти. Усі завдання — бойові, кожне важливе», — розповідає вона.

На запитання про вік — усміхається.

«Може, мені вже триста. Я ж відьма. Все можливо, правда?», — жартує Наталія. Але додає серйозно: підрозділ, у якому вона служить, для неї особливий.

«Ми команда. Це головне. Ми взаємозамінні, підтримуємо одна одну. Тут немає конкуренції, лише дружба. І це дуже важливо. Особливо на війні».

Її діти вже давно виїхали з України. Живуть у США, і Наталія має Green Card (документ, що надає право іноземцю постійно жити та працювати в США, а також можливість подати заяву на громадянство після 5 років проживання — ред.). Донька час від часу купує їй квитки — на кілька тижнів у заокеанську країну. Але вона завжди повертається до України.

«Мене не тягне туди. Я знаю, що маю бути тут», — говорить вона спокійно.

Внуки — вже дорослі, свідомі, каже жінка. Вони знають, чим займається їхня бабуся. І пишаються нею.

«Я дуже люблю Україну. І коли дивлюсь в очі дітей — тих, що залишились, тих, хто пережив страх, сирени, вибухи — я розумію, чому я тут. Хочеться, щоб вони більше не боялися. Щоб знову мали безтурботне дитинство», — додає Наталія.

МОТИВАЦІЯ — ДІТИ

Альона, відома серед своїх під позивним «Жива», — командирка мобільної вогневої групи добровольчого формування в Бучі. Її життя під час війни — це складне балансування між трьома фронтами: родиною, цивільною роботою та бойовими чергуваннями. У підрозділі, де більшість становлять жінки, Альона не лише служить — вона керує, приймає рішення та тримає стрій, залишаючись при цьому матір’ю і професіоналкою у мирному житті.

Стримано, але з відчуттям обов’язку, Альона розповідає про свій шлях до «Бучанських відьом».

«У підрозділі я вже рік перебуваю», — каже вона. Спочатку прийшла «помічницею кулеметника», за її словами, вчилася «на прожекторах». До війни зброю ніколи не тримала — мала медичну освіту і працювала з пораненими. Коли з’явилося оголошення про набір, Альона, попри побоювання чоловіка, наважилася долучитися:

«Я побачила рекламу, що набирають і наважилася піти». Мотивація проста й людська: діти.

«У мене є діти, і я добре розумію, що таке безсонні ночі під звуки повітряних тривог. Я знаю, як терор дронів впливає на людей — викликає стрес, тривогу, не дає спокійно жити. Саме тому я вирішила діяти: долучитися до підрозділу, щоб особисто робити свій внесок у безпеку і захист мирного населення. Я хочу, щоб мої діти — і всі діти — могли спати спокійно», — пояснює вона.

В Альони двоє синів — 18 і 15 років. Вона родом із Чернігова, зараз мешкає у Вишневому і поєднує службу з двома роботами: керує SPA-комплексом та працює реабілітологинею, допомагаючи пораненим і дітям.

Адаптація до нової ролі відбувалася поступово.

«Я не за гроші сюди йшла, я йшла от саме робити добру справу», — каже вона. Стоячи на кулеметі, вона навчалася, показувала результат і отримала підвищення: командир помітив її успіхи. У її малому підпорядкуванні — зазвичай кулеметник, помічник кулеметника та вона сама; групи змінюються і іноді в них є чоловіки, але в основному на постах — жінки.

Альона відкрито говорить про труднощі. Найважче, зізнається, погодні умови і виснаження: «Стоїмо 12 годин, 14 годин… буває стоїш навіть до самого ранку наступного».

Позивний «Жива», який їй дав командир, має символічне значення — богиня життя, родючості, весни та природи. Він узгоджується з її позицією: захищати життя там, де загроза приходить здалеку у вигляді безпілотників. Альона наголошує: її робота не про винагороду, а про конкретний внесок у безпеку:

«Я чітко розумію важливість нашої роботи. Ми робимо все можливе, щоб ворожі дрони були збиті. Це моя особиста відповідальність і нас всіх», — підсумувала жінка.

Їхня історія — не про героїзм одиниць на показ, а про буденну відвагу, яка народжується там, де ламані долі зводять людей разом.

«Бучанські відьми» — це про жінок, котрі вчаться тримати зброю так само, як колись тримали дитячі руки. Про матерів, що вийшли на чергування, аби інші діти навчилися знову спати спокійно. Про тих, хто пішов від болю до дії, перетворивши втрати на захист.

Також читайте:

• «Я дивлюсь на все проєктами та процесами»: як девелопер будує цифрову оборону України.

Сніжана БОЖОК, фото Олексія САМСОНОВА «Вечірній Київ»