Дитинство в горах Ясениці-Замкової, акордеон і шлях до європейських сцен: інтерв’ю зі співаком Романом Скорпіоном

Роман народився у маленькому селищі на Львівщині, серед гір, де повітря сповнене тиші, магії та дитячих мрій. Саме тут він вперше взяв у руки музичний інструмент, почав співати в горах та вчився цінувати прості радості життя.

— Ви вірите в дива?
Звісно! Вони трапляються з нами постійно, просто не всі помічають їх. Часто ми сприймаємо такі моменти як збіг, везіння чи випадковість, але насправді це й є дива, які ми просто недооцінюємо.

Мабуть, так у мене з дитинства. Я завжди бачу чудеса в казках та простих речах. Диво не завжди виглядає так, як ми собі уявляємо. Це може бути слово, погляд чи звук, що з’являються саме в потрібний момент. Може бути день, який раптом складається ідеально, або зустріч, що змінює щось у твоєму світі.

Щира усмішка, випадкова доброта, неочікуваний затишок, нова можливість — для мене це теж дива. Їх важко пояснити логікою, тому я просто приймаю їх як є. І вірю, що вони справді трапляються. Особливо тоді, коли щиро в них віриш.

 — Яка пора року, на вашу думку, найбільше підходить для очікування дива?
Диво може статися будь-якої пори року. Просто взимку ми відкриті до нього набагато більше. Зима має особливу атмосферу — тиху, глибоку, трохи казкову. У свята здається, що навіть повітря пахне магією. І ця пора нагадує про тепло, родину й дитинство, а в запаху куті чи колядках є щось дуже рідне.

Хоча я диво бачу у будь-яку пору року. Навіть, коли падає дощ, я беру парасольку і йду гуляти, спостерігаючи за різними дивами.

— У дитинстві ви грали на акордеоні. Зараз берете інструмент у руки?
Так… акордеон! (сміється) Зараз я його навіть у руки не беру й не хочу згадувати, бо грав на ньому через силу. Мене змушували, а мені це зовсім не подобалося.

— І все ж таки пам’ятаєте хоч якусь мелодію, яку виконували на акордеоні?
Є одна композиція, яку я пам’ятаю дуже добре й забути точно не зможу — «Жили у бабусі два веселі гуси» пам’ятаю — фа-мі-ре-до, соль-соль, фа-мі-ре-до, соль-соль… Її слухали всі, хто жив у нашій хаті. Вони були, так би мовити, вимушеними слухачами, бо хатка в нас маленька була, а мені ж десь треба було вчитися грати. Тож слухали і мучилися всі від моїх «шедеврів», потім те саме терпів і мій учитель, до якого я ходив на заняття (сміється).

А закінчилося все чарівним способом: за банку меду (літрову!) я благополучно склав йому іспит.

— Під що танцювали на шкільних дискотеках?
О, там були справжні хіти 90-х і 00-х! Тобто той самий шансон, під який тоді ще всі танцювали.
Але ми також давали драйву і під Сердючку. Найбільше любив під неї танцювати.

— Хто приносив подарунки у вашій родині: Миколай чи Дід Мороз?
Миколай. У нас вдома завжди шанували українські народні традиції. Його і чекали і писали листи. І власне, що просили те й отримували, ми були більш практичні в подарунках, в принципі я таким і зараз лишився.

Написані листи ми передавали мамі, а вона нам обіцяла, що обов’язково передасть їх Миколаю, коли він ходитиме селом, і він зі своєї торбини дістане нам подарунки. І ми ну дуже чекали його приходу (сміється).

— А різочку отримували?
Ні, різку мені ніколи не приносили. Хоча нас постійно лякали, що можемо її дістати від Миколая, якщо не будемо чемні. І, треба сказати, це добре працювало — у результаті ми завжди отримували подарунки.

Хоча була раз ситуація, коли мама нарізала прутів і поставила за штору, і ми це з братами та сестрами побачили й зрозуміли, що то зробила мама. Тому їх ми не сприйняли серйозно.

А от подарунки все-таки приніс Миколай. Вони були доволі практичні: взуття, куртка, зошити, рюкзаки, рукавиці, шапки. Ну і, звісно, цукерки та мандарини. І ще був дощик для ялинки. Не знаю навіщо (сміється), але в загальний інтер’єр він точно вписувався.

— Грали у шкільних виставах?
У школі були різні вистави до свята Миколая, і я майже завжди мав роль зайчика, а коли підріс — отримав роль ангела. Костюми ми робили самі: вигадували, шили з того, що було, адже прокату тоді не було. Вушка обтягували тканинкою, клеїли до обруча й підсилювали картоном, хвіст робили з коміра, наскубали трохи тієї лисячої шерсті й вже є хвіст. Словом, майстрували з підручних матеріалів, як тільки могли.

— Любите самі виступати в ролі чарівника?
Якщо запитуєте, чи люблю я робити подарунки — так, люблю. Мені приємно бачити людей щасливими, і я сам отримую від цього задоволення. Бо роблю це не для того «щоб було», а, тому що справді хочу. І я від цього кайфую, а чи кайфує той, кому дарую — то вже інша справа. Тому іноді так виходить — і чарівник, і просто людина.

— Для кого вже стали таким чарівником?
Та якось про це не задумуюся і не рахую кількість чарівних справ, я просто роблю. Найбільше — для дітей.

Але зараз діти дуже вибагливі. Вони хочуть багато подарунків і вони не такі, як були колись у нас. Якщо раніше нам було достатньо цукерок та мандарин, то зараз батьки дітям дають все. І на привеликий жаль, з кожним роком важко їм вгодити подарунками.

— Чи здійснилася ваша дитяча мрія?
Ну, скажімо так, у дитинстві я мріяв бути знаменитим артистом, виступати на сцені. Якщо брати це буквально — виступи на сцені й впізнаваність у мене вже є. Але в дитинстві я, мабуть, уявляв це інакше. Можливо, меншими масштабами, а можливо, й більшими — хто ж тепер знає?

Тому можу сказати, що моя мрія частково здійснилася, і я досі в ній живу. Але з тим, як усе розвивається — і шоу-бізнес, і моє життя — моя мрія теж трансформується й стає ширшою та амбітнішою.

— З якого віку почали співати?

Ой, та десь із шести років, коли моєму таланту не вистачало лише афіш і гастрольного туру по сусідніх хатах. Я тоді хапав мамин макогон, він був мені за мікрофон світового класу, ставав на табуретку й давав концерти. Співав усім, хто був у хаті. Закінчувалося це зазвичай тим, що в мене забирали й макогон, і «гастролі». Люди могли бурчати, мовляв, спів — це «не твоє».

І тоді я почав ходити в гори. Стоячи на горі, я уявляв, що внизу люди слухають і аплодують. І тепер, коли виходжу на сцену й відчуваю енергетику глядачів, розумію — дитяча мрія таки здійснилася.

Я доклав багато сил, щоб це стало реальністю.

— Ви співали в церковному хорі. Колядували?
Я співав у церковному хорі й, звичайно, колядував. Але мене там не любили, бо я міг співати й чоловічі й жіночі партії. То мене зазвичай ставили у другий ряд, щоб менше бачили і я не вилазив своїми вокальними здібностями. Бо малим правильно співати ще не вмів.

Колядки були обов’язковою частиною свят. Коли приходило Різдво, ми всім хором ішли колядувати. Спершу вдень починалася служба, а потім ми бралися за колядки. «Нова радість стала…».

— А роль у вертепі мали?
Аякже, зазвичай у мене були ролі пастушка, ангела, а інколи — «Сури цигана». Вертеп у нас був великий: там ще були чорти, царі, смерть, жидівка та жид.

Наше село розділялося на різні кутки — це як у містах райони, тільки у нас кутки. Наприклад, Закитчари, Долина, та інші. І от Закитчари збирали свій вертеп, або Круг збирав свій, а потім підбирав нас чи інших учасників. Тобто кожен куток села робив свій вертеп, потім вони об’єднувалися, і виходив величезний спільний вертеп на все село.

Ми збирали гроші на церкву і собі щось також залишали з того. Зазвичай нам давали пляцки, пампухи, іноді навіть горілку давали, звісно, гроші.

— Яка ваша улюблена колядка?
Це традиційно «Нова радість стала». Вона з дитинства зі мною, ми з неї розпочинали колядувати. І навіть, коли ми збираємося за столом ми — колядуємо. І «Нова радість» — обов’язкова.

— Любите дивитися різдвяні й новорічні фільми?
Дуже люблю. У мене є традиція щороку дивитися «Сам удома» після новорічної ночі, і навіть, якщо я вже знаю напам’ять фільм, знаю, що зараз буде відбуватися, що головний герой скаже чи зробить, але я із захопленням передивлюся всі серії ще раз.

І коли я побачив, що з’явився трейлер «Сам удома 3» з дорослим Кевіном Мак Калістером, то поставив за мету цього року подивитися. Але, на жаль, це був фейк. Але фанати фільму молодці, показали те чого хочуть. Не знаю, можливо їх почують і все таки новому фільму дадуть життя. І я точно його буду дивитися, і не один раз.

Ще дуже люблю передивлятися «Вечори на хуторі біля Диканьки». Фантастичний фільм, оповідання і мюзикл. А ще мюзикл «За двома зайцями». Обожнюю Аллу Пугачову і те як вона зіграла, і знову ж таки ­­­­­- Сердючку.
Ще старі новорічні мультфільми та казки люблю.

— Чи готуєте 12 страв на Святвечір?

На Святвечір ми всі збираємося і їдемо у батьківську хату та святкуємо родиною. Це наша традиція, яку ми дуже бережемо. Там живе моя сестра Наталія з родиною, і тепер її дім тепер став тим місцем, куди сходиться і з’їжджається вся родина і зустрічає Різдвяну Зірку. І ця атмосфера — найцінніша частина свята.

Сестра готує 12 страв: кутя, пампухи, калач, мед, часник, гриби, пісні голубці, без м’яса просто з тертої бульби. Вареники з картоплею чи капустою, оселедець, узвар і грибна підлива. І обов’язково Дідух. Його ми робимо самі — це теж частина традиції.

— Мама хотіла, щоб ви стали кухарем. Маєте свій рецепт куті чи пампухів?

Чесно, я не маю особливого рецепта куті. Колись щось видумував (сміється). Такі собі майстер-класи для себе. Та понавидумував всього, казав, що це так ексклюзивно. А ексклюзивність полягала в тому, що я додавав у кутю будь-які інгредієнти, які хотів. Там було буквально все. У ту кутю що я тільки не кидав — але насправді вона була дуже смачна. Навіть сусіди казали: «Це у тебе така багата кутя!» Там було стільки різних горіхів, що вийшла кутя майже на горіхах. Родзинки різних сортів додавав жменями, мак — і виходила справжня смакота. Ммм!..

Пампухи я ніколи не робив і не вмію. Але для мене найсмачніші — з маком. Зараз їх готує сестра.

— Плануєте написати різдвяну чи просто зимову пісню?

Так, планував і зробив — у мене вже є зимова пісня «На Різдво», її прем’єра відбулася 18 грудня. Хотілося передати через неї той різдвяний настрій, коли знову починаєш вірити в прості речі — у дива, мрії й тепло. Одним словом — відчуття, які знайомі кожному ще з дитинства.

А ще у 2026 році ми вирушаємо у різдвяний тур Європою. Повеземо з собою справжню українську коляду, наші традиції, тепло та атмосферу свята. Дуже хочеться, щоб люди відчули той дух, із яким ми самі виросли.

Читайте також:

«Пригоди ялинкових іграшок: у столиці презентували книгу для дітей, видану за підтримки міста».

Віра ДЕРЕВ’ЯНКО, «Вечірній Київ»