Вулиця Генерала Алмазова: історія героя УНР у серці Києва

Назви вулиць — це не лише орієнтири на мапі, а й дзеркало історії та пам’яті кожного міста. Вони здатні розповідати, кого ми вшановуємо і які цінності вважаємо своїми. Тому зміна топоніміки — це не формальність, а важливий крок у переосмисленні минулого та утвердженні української ідентичності.

Варто згадати, що процес деколонізації топоніміки Києва офіційно розпочався після ухвалення закону про декомунізацію у 2015 році. Саме тоді Київрада почала системно переглядати назви вулиць, площ і провулків, щоб прибрати з міського простору радянські та імперські маркери й повернути українські імена.

У 2016 році відбулася одна з найбільших хвиль перейменувань відтоді процес триває: у різні роки місто позбавляється назв, пов’язаних із російськими діячами, і натомість увічнює українських героїв, митців та події.

Впродовж останніх років Київрада підтримала перейменування майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, пов’язаних назви яких пов’язані з країною агресоркою та радянським союзом.

Не всі постаті, чиї імена увічнені в назвах столичних вулиць, відомі киянам, і саме тому «Вечірній Київ» продовжує нагадувати їхні історії. Сьогодні ми говоримо про генерала Олексу Алмазова, чиє ім’я носить одна з центральних вулиць Печерська.

Вона з’явилася на мапі нашого міста ще у середині XIX століття як Німецька, у 1869 році стала Бухтєєвською (Німецько-Бухтєєвською) на честь міського голови Андрія Бухтєєва. У 1938 році отримала назву Сурикова, а після війни, у 1944-му, була перейменована на Кутузовську, уточнену 1977 року як вулиця Михайла Кутузова. У 2000 році її кінцеву частину назвали на честь відомого українського театрального актора Михайла Задніпровського.

Сучасну назву — вулиця Генерала Алмазова — вона має з 2016 року, увічнюючи пам’ять українського військового діяча, генерал-хорунжого Армії УНР Олекси Алмазова.

Олекса Алмазів народився 18 січня (6-го за старим стилем) 1885 року. Довгий час вважалося, що він з’явився на світ у Херсоні, проте архівні записи засвідчили: його справжнім місцем народження було село Володимирівка Херсонського повіту (нині Баштанський район Миколаївщини).

Освіту хлопець здобув у Тифліському реальному училищі, а також у військових школах — Олексіївському юнкерському та Михайлівському артилерійському. Під час Першої світової війни служив у російській армії, дослужився до полковника й командував кінно-гірським дивізіоном.

З осені 1917 року Алмазів свідомо перейшов на нижчу посаду, аби боротися за незалежну Україну. Він українізував свій дивізіон і очолив кінно-гірську батарею у складі Гайдамацького коша Слобідської України. Його підрозділ брав участь у боях проти більшовиків під Києвом, Полтавою, Херсоном, Кременчуком. У лютому 1918 року був поранений, але швидко повернувся до війська.

У квітні 1918 року дивізіон Алмазова долучився до походу полковника Болбочана на Крим. Відтоді й до 1921 року він залишався незмінним командиром цього підрозділу, який отримав назву «Алмазівський». Сучасники згадували його як досвідченого організатора, людину високої моралі та відваги.

У 1919–1920 роках Алмазів воював у численних кампаніях Армії УНР — від Кам’янця-Подільського до Києва, від Галичини до Поділля. У березні 1921 року отримав чин генерал-хорунжого. За участь у Першому Зимовому поході був нагороджений Залізним Хрестом — найвищою відзнакою Армії УНР.

Після відступу українських військ за Збруч Алмазів із дивізіоном опинився в польському таборі для інтернованих. Він дбав про своїх вояків, знаходив їм роботу, а згодом організував їхнє працевлаштування на шахті в Сілезії. Сам працював помічником інженера.

12 квітня 1923 року генерал-хорунжий Олекса Алмазів одружився з німкенею Терезою Кохель, яка ще під час Першої світової була вислана до Орла. Їхня зустріч стала не лише початком родинної історії, а й союзом двох людей, відданих українській справі. Тереза згадувала, що від початку революції співчувала визвольному руху українців і навіть вступила сестрою милосердя до Чорноморського полку, який повстав проти більшовиків. Згодом вона приєдналася до дивізіону Алмазова, де їхні долі остаточно переплелися.

Їхнє подружжя було побудоване на спільних переконаннях і щирій підтримці одне одного. Разом вони пройшли таборові будні у Кракові, навчання в Українській господарській академії в Подєбрадах, а пізніше — життя в Луцьку, де Алмазів працював у воєводській управі, а Тереза активно долучалася до освітніх і громадських ініціатив.

У родинному житті Алмазових поєднувалися любов і служіння: вони виховували дітей у дусі української культури, підтримували гімназію, допомагали громадам Волині. Їхня спільна праця стала прикладом того, як особисте щастя може бути нерозривно пов’язане з громадянською місією.

Трагічні повідомлення про Голодомор 1933 року доходять до Волині, що перебувала тоді під польською владою. У Луцьку виникає громадський комітет допомоги постраждалим від голоду українцям, і Олекса Алмазів стає його скарбничим, не залишаючись осторонь чужого горя.

13 грудня 1936 року Олекса Алмазів раптово помер. Його похорон у Луцьку став масштабною українською маніфестацією єдності.

Луцька газета «Українська нива» відзначала, що похорон Алмазова став справжньою маніфестацією єдності: «…найліпшим вінком була маніфестаційна участь у похороні цілого українського громадянства м. Луцька, без огляду на його політичну приналежність. Давно вже не спостерігалося такої великої єдності й солідарності…»

На жаль, поховання було знищене радянською владою у 1970-х, але могилу відновили у 1992 році.

Пам’ять про генерала живе й сьогодні: його ім’ям названо вулиці в Києві, Херсоні та Луцьку, а у 2018 році 406-й окремій артилерійській бригаді ВМС України присвоєно ім’я генерал-хорунжого Олекси Алмазова.

***

Повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.

У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.

До теми: провулок Дмитра Цвітковського в Дарницькому районі столиці.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»