«Знімав кіно і міг полагодити все — від дрона до людського настрою»: історія загиблого азовця Олександра Дроздова з Києва

Йому було лише 36 років. Хлопець із Виноградаря міг відремонтувати будь-яку техніку, знімав кіно, запам’ятовував все з першого разу і не терпів несправедливості. «Дрозд» поліг разом зі своїм другом Богданом «Гетьманом» Кірдо. По позиції азовців — дронарів у покинутому будинку росіяни вдарили «Градом». Дивом вижив лише 24-річний Сергій Седляр з позивним «Яша» з Оболоні, який дістав тяжкі опіки та численні уламкові поранення.

Поховали «Дрозда» у закритій труні на Берковецькому кладовищі. У захисника залишилися донька Злата, батьки та сестра. Остання добилася, щоб поруч із могилою брата залишили місце для його друга «Гетьмана», тіло якого досі лежить у морзі без ідентифікації через відсутність ДНК-підтвердження.

Ветеран АТО Олександр Дроздов працював у мирному житті в кіноіндустрії. Був звукорежисером, оператором, а також головним освітлювачем на знімальному майданчику. Мріяв про режисуру та навчання у Варшавській школі кіномистецтва. Натомість хлопець, який створював і тримав світло на знімальному майданчику — тримав оборону ціною власного життя.

З початком повномасштабного вторгнення Сашко добровільно став до лав ЗСУ, попри інвалідність, яку отримав під час конфлікту з нетверезими міліціонерами у січні 2015 року у мирному Києві. Тоді командиру БМП, оборонцю Дебальцевого Олександру Дроздову надали відпустку на одруження. Однак напередодні весілля, бійця на рідному Виноградарі підстрелила та побила компанія колишніх та чинних «ментів». Одна з куль розірвала артерію, він втратив багато крові, рухливість руки та став інвалідом II групи.

«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Журналіст «ВК» поговорив з мамою «Дрозда» Зоєю Олександрівною Дроздовою та його побратимом Сергієм Седляром, який зараз проходить реабілітацію після важких поранень.

ХЛОПЧИК З ФЕНОМЕНАЛЬНОЮ ПАМ’ЯТЮ, ЯКИЙ БАЧИВ КРАСУ

Саша народився 16 січня 1988 року у Києві, навчався в гімназії «Апогей». З дитинства виступав за справедливість, вмів постояти за себе і за своїх близьких. Зоя Олександрівна згадує, як була здивована, коли до 5-річного сина прийшли дівчатка років дванадцяти: «Можна Сашу? Він повинен нас по справедливості розсудити». А у 10 років самотужки відбився у дворі від старших за нього хлопців, після чого місцеві гопники почали обходити його стороною.

«Коли Сашку було вісім років, помер його хрещений батько. Ми не хотіли брати сина на похорон, щоб не травмувати дитину. Але він обурився та заявив: „Без мене ви не поїдете. Це мій хрещений“. Довелося взяти його з собою. Він сам підійшов до домовини, поклав руку, попрощався з хрещеним, а потім попросив вінок — і всю ходу ніс цей вінок до самого кладовища», — згадує мама «Дрозда».

Саша дуже любив дітей. Буквально виховав своїх двох племінників. Сашку було 12 років, коли у його старшої сестри Олени народився старший син Міша і 14 — коли на світ з’явився Петро. Батько їх залишив.

«Сусіди дивувалися, що Саша замість того, щоб бешкетувати з однолітками, возився з маленькими племінниками у дворі. Коли вони пішли до школи, то син давав кожному окреме завдання на канікули з географії, історії або літератури, щоб не марнували даремно час. Племінники сприймали дядька як свого старшого брата та завжди слухалися.

Сашина турбота, його виховання дали свої плоди. Міша закінчив військову академію в Одесі. Сьогодні він на «нулі» захищає країну. Петро нещодавно закінчив Києво-Могилянську академію. Діти моєї доньки виросли дуже достойними людьми. І це не без Сашиної допомоги», — з гордістю розповідає Зоя Олександрівна.

Сашка неможливо було не помітити. Високий, статний, завжди одягнений зі смаком — навіть на випускному у гімназії він категорично відмовився від чорного костюма. «Мама, який чорний? Тільки білий», — заявив він тоді. І його білий костюм справді виглядав найкраще з усіх.

Але найбільше Саша вирізнявся не зовнішністю — а тим, як бачив світ. З дитинства мав «операторський» погляд: бачив кадр там, де інші бачили випадковості. Якось 12-річний хлопчик заглянув до мами в кімнату, подивився на екран телевізора і обурено зауважив: «Так погано знято! То чиїсь пальці в кадрі, то якась пляма. Як ти можеш таке дивитися?»

Зоя Олександрівна сміялася: «Ну звідки ти можеш знати, як треба знімати кіно?» Втім, не дивувалася: її син з самого малку цікавився творчістю, захоплювався фотографією та міг розгледіти красу у звичних і буденних речах.

З п’яти років мама водила його на курси естетичного виховання у клубі «Романтик» на Виноградарі. Фахівці давали уроки з малювання, музики, танців та англійської мови. Дуже рухливий, енергійний і допитливий хлопчик не міг там спокійно сидіти — ходив класом, роздивлявся та цікавився кожною дрібницею.

Вчителька захищала його перед обуреними мамами інших дітей, які скаржилися на маленького непосиду, мовляв, він тільки заважає іншим учням: «Саша запам’ятовує все, що я кажу. А ваші дівчатка хоч і старші, і сидять тихенько, але геть нічого не засвоюють». Неординарного хлопця відзначали й у гімназії. Він не тільки відповідав на найскладніші запитання, але й грав у виставах — танцював і співав «Лускунчика» від першої до останньої ноти.

«Там, де був Саша, завжди було свято. А ще у нього була феноменальна пам’ять, навіть вчителі дивувалися. Але з почерком — біда. Психолог у гімназії мене попередила: «Він розумний хлопчик, але писати ніколи не буде», — згадує Зоя Олександрівна.

І дійсно — Саша не любив писати. Ні в гімназії, ні потім в університеті. Спочатку вступив до КНЕУ імені Вадима Гетьмана, але через пів року завалив іспит із математики на сесії і його відрахували. Тоді вступив до автодорожнього — теж на економічний факультет, втім і там не писав жодної лекції — просто запам’ятовував. У Національному транспортному університеті він провчився чотири роки, але диплом так і не отримав — бо життя повело іншим шляхом.

СЛУЖБА В АРМІЇ НЕ ПРИВАБЛЮВАЛА ТВОРЧУ НАТУРУ ЮНАКА

Якось одразу після закінчення гімназії друг запропонував 16-річному Сашку піти працювати на кіностудію імені Олександра Довженка, мовляв, його батько займає там посаду, тож допоможе. Хлопцю кіно завжди подобалося і від такої пропозиції просто не зміг відмовитися. З того дня він надовго пов’язав свою долю з виробництвом фільмів. Був у захваті та освоював одну професію за іншою — звукорежисер, оператор, освітлювач.

Працював у компаніях з виробництва кіно, музичних кліпів, телевізійних програм, зокрема в «Ілюмінаторі», «Старлайт Філмс» та «Фемілі Сінема». Останніми роками у мирному житті був гафером — головним техніком з освітлення.

«Саша знімав Аллу Пугачову та багато інших відомих артистів. Він справді міг поставити кадр так, щоб все виглядало ідеально. Працював із Богданом Ступкою над кримінальною драмою „Дім“, яку знімали у 2010 році в Сімферополі. Розповідав мені потім напівжартома-напівсерйозно: „Вони там вино пили, то мені довелося все кіно самому зняти — і за оператора, і за режисера“. Американці, які приїжджали знімати рекламу в Україні, пропонували Сашку роботу у США. Він міг поїхати, але трапилася Настя — любов. І нікуди він не поїхав», — згадує мама Героя.

Після того як Саша покинув навчання в університеті, хлопцем негайно зацікавився військкомат. Служба в армії аж ніяк не приваблювала творчу натуру юнака. Він ігнорував повістки. Батько попередив: «За третім разом будуть неприємності». А мама нагадала про синівський обов’язок: «Якщо війна — хто мене захистить? Піди навчись військової справи. Це один рік, який швидко пролетить».

Саша дослухався батьківських порад і наступного ранку вже був у військкоматі. Служив у медичному підрозділі військової частини на Солом’янці. Безперервна муштра, караули та інші «принади» суворо регламентованого армійського життя зовсім не радували новобранця.

У пригоді стали навички та практичний досвід, з малечку здобуті під керівництвом батька, коли вони разом ремонтували свій автомобіль Lada, що постійно ламався. Сашко пообіцяв командирам полагодити всі несправні машини та перебрався жити з казарми у гараж, де був сам собі господарем.

Відремонтував старий «газик» і ще низку військових авто, поки не потрапив на очі полковнику. Тому потрібен був вправний водій і Сашко зголосився. За щасливим збігом полковник жив у сусідньому будинку на Виноградарі. Вранці Сашко заїжджав на автомобілі додому, снідав, відвозив офіцера на роботу, ввечері — у зворотному порядку. Мед, а не служба…

Доля була прихильною до нього і після звільнення в запас. Пазли життя складалися, як у сімейному кіно: цікава робота, кохана дівчина, поїздки з батьком на полювання та плани на щасливе майбутнє. Втім, війна внесла свої корективи.

ОБОРОНЦЯ ДЕБАЛЬЦЕВОГО ЛЕДЬ НЕ ВБИЛИ МІЛІЦІОНЕРИ

У 2014 році почалася збройна агресія РФ проти України. Сашка мобілізували у 30 механізовану бригаду, де він став командиром БМП і був одним з оборонців Дебальцевого. Уберігся від смерті та поранень у зоні АТО, але ледь не загинув у рідному Києві.

«Саша отримав відпустку на одруження. У четвер, 15 січня, 2015 року він з двома друзями пішов в «Ашан» купити пива — хотіли посидіти у суто чоловічій компанії. Наступного дня у день свого народження Саша мав розписатися з Настею у РАЦСі, а у суботу в ресторані планувався весільний банкет, на який запросили чимало людей.

Біля магазину Саша підійшов до перекошеного знаку пішохідного переходу, який ось-ось мав відвалитися, зняв його і віддав охоронцю супермаркету зі словами: «Почепить його нормально». Поряд стояла машина, в салоні якої підполковник міліції у відставці пиячив разом зі своїми колишніми та чинними співробітниками МВС. Двоє з них підійшли до Сашка та його друзів, почали сваритися та запитувати: «Хто ви такі?» З цього все і почалося», — згадує Зоя Олександрівна.

За її словами, син із друзями не стали конфліктувати, розвернулися та пішли додому. На перехресті проспектів Правди та Гонгадзе хлопці перейшли частину дороги та зупинилися на клумбі. До неї на швидкості під’їхала машина, з якої вискочили четверо чоловіків. Двоє з них тримали у руках пістолети.

Вони вдарили руків’ям у скроню друга Сашка — Дениса, а у нього самого почали стріляти в упор. Коли захисник упав, почали бити його ногами, після чого втекли. Якби не Денис, який, отямившись після удару, викликав «швидку», Сашко би не вижив. До речі, небайдужі перехожі наздогнали та затримали двох нападників.

Саша дві доби пролежав без свідомості у реанімації з кульовими пораненнями та великою гематомою голови. Лікарі перелили йому три літри крові. Один із пострілів розірвав артерію. Її зашили. А щоб відновити судину, взяли частину вени із Сашиної ноги. Одна пуля так і залишилася в його тілі, рука не рухалася. Пізніше Саша переніс не одну операцію з відновлення нервів. Про цю історію свавілля правоохоронців писала популярна в той час всеукраїнська газета «Факти».

Ніхто з нападників так і не поніс заслуженого покарання. Гучне весілля із застіллям, конкурсами та сюрпризами, на підготовку якого наречені з батьками витратили чимало грошей, довелось скасувати. Єдине, що втішало — за тиждень до запланованого шлюбу Саша з Настею зробили красиву фотосесію у ботанічному саду, тож весільні світлини залишилися. Молодята скромно розписалися, коли наречений виписався з госпіталю.

У подружжя народилася донька Злата, за якою батько упадав всією душею. На жаль життя Саші та Насті не склалося. Подружжя офіційно розлучилося у 2023 році, коли чоловік уже вдруге перебував на війні.

БАТЬКО КРИЧАВ У ТЕЛЕФОН: «ТЕБЕ РОЗСТРІЛЯЮТЬ!»

А того страшного ранку 24 лютого 2022-го Саша відвіз на авто доньку з дружиною до своєї сестри у Львів, а вранці 25 лютого прибув до свого районного ТЦК у Києві. Військком, побачивши позначку про інвалідність у його квитку, наказав іти додому. «А я нікуди не піду», — заявив Дроздов. Він до ночі просидів у ТЦК. Військком обізвав Сашка «придурком» і… мобілізував до лав ЗСУ. Спочатку «Дрозд» захищав Київ і Васильків.

«У 2022 році один із його командирів завів їхній підрозділ аж під Немирів на Вінниччині, бо, напевно, сам не хотів воювати. Тоді син зібрав близько сотні людей — і вони пішки повернулися до Києва. Батько кричав у телефон: «Тебе розстріляють!» Саша відповів: «Я не буду там сидіти, коли інші воюють», — розповідає Зоя Олександрівна.

У липні 2022-го Саша перейшов до 12 бригади спеціального призначення Нацгвардії «Азов». Вивчився на артилериста, а потім самотужки опанував навички керування дронами та став оператором БпЛА. Служив командиром відділення у підрозділі «Контакт 12» (батарея управління та артилерійської розвідки). Пройшов з «Азовом» весь шлях на Донецькому напрямку від Великої Новосілки і до Нью-Йорка. І всюди був одним з найкращих. Був нагороджений нагрудними знаками «За відвагу» та «За доблесну службу».

Оператор дронів, 24-річний Сергій Седляр з позивним «Яша» пів року провоював пліч-о-пліч із «Дроздом» і «Гетьманом», каже, що Саша був для нього другим батьком.

«Він умів бути лідером без крику. Справжній командир, який не тільки роздає завдання, а й робить разом із тобою. Вчитель у всьому, особливо що стосується дронів. На курсах вчать основ, як підняти та посадити БпЛА. Але є величезна купа тонкощів, налаштувань, дрібних рішень, які я опанував лише завдяки «Дрозду». Інтонація у нього була особлива: інколи не збагнеш, жартує він чи серйозно, але робиш — бо віриш, що так правильно. Всі його поважали за професіоналізм і спокій.

А ще Саша не знав страху. Спочатку це навіть здавалося мені ненормальним, але потім зрозумів, що саме бойовий досвід дозволяв йому чітко визначити рівень небезпеки. Коли «прилітало» близько, він спокійно казав: «Таке собі». Я вже тягну його в підвал, а він тримає позицію. Якщо Саша спускався вниз — значить, справді «гаряче» і час збирати речі», — розповідає Сергій.

За його словами, побратими любили, коли їхня трійця першою заходила на нову позицію. Бо знали, що коли їх там змінять — буде, де спати та де їжу приготувати. Київські хлопці будь-яку діру намагалися перетворити в облаштований простір.

«У Саші були золоті руки. Міг полагодити буквально все: від полички до генератора, від антени до автомобіля. Разом із Богданом, який до війни виробляв меблі, вони з лайна та палок могли б зробити навіть ракетний двигун. Для цих двох не існувало безнадійного барахла. Буває дивишся на понівечений дрон і думаєш, що його треба тільки викинути. А хлопці сидять, крутять: ізолента, проводок, щось прикрутили — і все працює. Так само з побутом: приїхали в напіврозвалений підвал — за пару годин є стіл, полиця, місце для приготування їжі, сухий куточок для сну. Любили хлопці комфорт», — посміхається «Яша».

Саша дружив із Богданом Кірдо з дитинства, вони жили поруч на Виноградарі. У мирному житті «Гетьман» спочатку займався виробництвом меблів. Зробив зручні, великі шафи для кухні Зої Олександрівни. Потім побув кулінаром, відкрив кав`ярню, працював разом із Сашею у кіностудіях і навіть у «Дизель-шоу». На війну пішов за другом — на рік пізніше. Саша домігся, щоб Богдан потрапив у його підрозділ. Вони завжди були разом — на позиціях, ротаціях, у відпустках. Разом і загинули.

ОСТАННІЙ ДЕНЬ І РОЗКВІТЛІ У ГРУДНІ КВІТИ

Вранці 19 грудня 2024 року Саша, Богдан і Сергій перебували на позиції у селі Новоспаське Бахмутського району. Ворог штурмував посадку й хлопці з підвалу відпрацювали по окупантах точними скидами з квадрокоптерів, успішно відбивши атаку. Після цього готувалися виконати нове завдання: замінувати за допомогою дронів дорогу.

«За боєкомплект у нас відповідав „Гетьман“. Поки він готував міни, Саша приліг відпочити. Я теж на хвильку задрімав. Наступної миті — свист, удар і темрява. Розплющити вдалося тільки одне око. Побачив над собою замість бетонної плити небо. Будинок розсипався. Турнікети, бинти — все згоріло за секунду у тому спалаху. Дихати було важко, одяг з мене зійшов полум’ям. Ноги затисло: права — нашпигована уламками опинилася під плитою, ліва — була зламана та застрягла у розкладному стільці, який, до речі Богдан привіз зі своєї кав’ярні. Лежу й думаю, якщо через кілька хвилин не стечу кров’ю, то спробую вибратися», — згадує Сергій.

Роздивившись довкола зрозумів, що залишився живим тільки він один. І коли голосно кликав побратимів знав, що йому вже ніхто не відповість. Пізніше Сергій дізнався, що окупанти вдарили по них з реактивної системи залпового вогню, ймовірно з «Граду». Боєкомплект хлопців здетонував, а бетонна плита, під якою вони ховалися, завалилася на бік.

«Неподалік горів вогонь, біля якого можна було хоч трохи зігрітися. Але металева рейка не давала ні пролізти, ні переступити. Я просто перевалився через неї, підтягнув ноги, ліг біля вогню і… чекав. Крикнув для галочки — раптом хтось почує. З таким вибухом вижити — це диво. Потім почув голос дівчини — подумав: все, ось я і помер. Але це була наша медикиня…», — розповідає боєць.

Сашу і Богдана накрило плитою та землею. Тіло «Гетьмана», який опинився в епіцентрі вибуху, дістали наступного дня, «Дрозда» — за день потому. Рештки Богдана досі лежать у морзі без ідентифікації, оскільки неможливо встановити його особу через відсутність ДНК-підтвердження. Батьки Богдана померли. Є сестра, яка давно живе у США, але з невідомих причин вона відмовляється надати біологічний зразок для порівняння. Виділені з зубної щітки, а потім і з одягу «Гетьмана» ДНК не збіглися з його тілом.

«Нікого, крім нас у тому підвалі не було. Це 100 відсотків тіло Богдана. Навіть не знаю, що далі робити. Патронатна служба „Азову“ займається цією проблемою, можливо доведеться через суд добиватися його поховання», — каже Сергій.

У розмовах про життя після війни «Дрозд» казав побратимам, що хоче повернутися в кіно, але не на других ролях, а як той, хто керує процесом і відповідає за результат. Для нього це було природно: збирати команди, ставити задачі, будувати з хаосу систему. «Я вже досить натягався кіношного обладнання, тепер — тільки командувати», — жартував він.

«Але найбільше Саша любив розповідати про свою доньку Злату, яка була для нього справжньою радістю та відрадою. У підрозділі всі знали її ім’я. Воно звучало у розмовах щодня. Саша міг годинами розповідати про доньку. Її фото було на заставці його телефона, а її ім’я — паролем у робочих гаджетах. У липні цього року я приїздив до Злати на її 10-й день народження. А 1 вересня був у неї в школі та вітав з початком навчального року, бо знав, як це важливо для Сашка. Злата тримала його на землі», — каже Сергій.

На війні Саша написав доньці лист-заповіт, у якому є такі слова: «Молю тебе люби, памʼятай, вивчай, цінуй і оберігай Україну у своєму серці. Бо це я, це ти, це мама тендітна та ніжна, це твої дідусі та бабусі розумні та мудрі, це всі, кого ти знаєш зараз, коли тобі лише 6 рочки!»

Такі поняття, як відданість Батьківщині, честь і справедливість були для нього не пустим звуком, бо мали особливе значення. У день своєї загибелі 19 грудня Саша написав матері, що це остання його доба на позиції, а потім він приїде на відпочинок. Також розповів, що спілкувався з донькою, яка як раз поїхала до Італії на відпочинок за сприяння відділення соціальної роботи «Азова».

«Він ніколи не жалівся. Я запитувала: „Там важко?“ — „Буває“. І все. Більше нічого. Ніяких поганих передчуттів не було. Пишу йому на другий день 20 грудня: „Саша, у тебе все добре?“. Відповіді я так і не дочекалася…», — каже зі сльозами на очах Зоя Олександрівна.

Саша дуже любив кімнатні рослини. Якщо він несподівано «губився» у супермаркеті, рідні знали, де шукати — у квітковому відділі. Кілька років тому «Дрозд» приніс матері нічим не примітні листочки у горщиках. Вони довго не привертали до себе уваги, а після загибелі Сашка розквітли таким буйним цвітом, що матір не сумнівається — це на честь її сина, її справжнього Героя.

Читайте також:

«Рік не могли поховати: історія військового медика киянина Артема „Дроба“ Дробязка, який загинув на Донбасі».

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»