Києву потрібні не мобільні укриття, а ремонт і впорядкування вже існуючих стаціонарних сховищ, — депутатка Київради Алла Шлапак

Рішення про встановлення мобільних укриттів у Києві, яке обговорювали кілька місяців, нарешті ухвалене. На їх закупівлю та облаштування місто виділило понад пів мільярда гривень. Але замість відчуття безпеки — нова хвиля запитань.

Де саме ці укриття з’являться, хто визначатиме місця розташування, як вони виглядатимуть і, головне, хто відповідатиме за їхнє обслуговування? Поки питань більше, ніж відповідей.

Паралельно в місті не зникають інші болючі теми — відновлення пошкодженого житла, справедливий розподіл допомоги постраждалим, матеріальна підтримка рятувальників і комунальників, які першими приходять на допомогу після ударів.

Як Київ розпоряджається своїм бюджетом у час війни, чому деякі рішення називають популістичними і що потрібно змінити в системі міського управління — про це для спільного проєкту «Київ FM» та «Вечірнього Києва» поговорили депутаткою Київської міської ради від депутатської фракції «Батьківщина» Аллою Шлапак.

МОБІЛЬНІ УКРИТТЯ ДЛЯ КИЄВА — ПОПУЛІСТИЧНЕ РІШЕННЯ

— Алло Василівно, хочу розпочати із теми мобільних укриттів. Отже, депутати виділили перших півмільярда на їх встановлення, але чи є розуміння наскільки ефективно будуть використані ці кошти?

Я вам скажу відверто: я голосувала за це рішення, але маю власну позицію. На мій погляд, сьогодні першочергово потрібно спрямувати ресурси на те, щоб привести до належного стану вже наявні укриття, які відповідають державним будівельним нормам.

Мобільні укриття для мене мають радше популістичний характер. Поки що ми не маємо навіть схеми їх розміщення. 13 жовтня, напередодні нашої з Вами розмови, відбулося засідання робочої групи, на якій депутати в широкому колі, зокрема там були присутні і голови районів, обговорювали тему укриттів. І, відверто кажучи, я не почула жодного конкретного опису, як саме ці модульні споруди виглядатимуть.

Ніхто поки не може відповісти навіть на прості питання: скільки людей зможе вмістити одне укриття, чи буде там вода, вентиляція, елементарні умови.

Інше важливе питання, яке я поставила під час цієї зустрічі: яка сума передбачена на утримання та обслуговування цих укриттів і хто це робитиме?

Якщо планується покласти обслуговування на керуючі компанії, але не виділити їм на це коштів, то хто заплатить? Правильно — мешканці, через оплату прибудинкових територій. Я одразу сказала: так не буде.

Так, депутати підтримали виділення коштів — здається, навіть одноголосно. Але головне — реалізація, щоб ці споруди справді виконували свою функцію, а не стали формальністю.

Згадайте: трапляються повітряні тривоги, які тривають по вісім годин. Як людина має провести стільки часу в маленькому модулі без води, повітря чи туалету?

Поки відповідей немає. Ми працюємо над цим. І я вдячна колегам-депутатам, бо зараз контрольна функція Київради справді активізувалася. Щотижня відбуваються засідання робочих груп, куди ми запрошуємо Київську міську військову адміністрацію та Київську міську державну адміністрацію, щоб ці питання ставали прозорими й зрозумілими для киян.

— А загалом, хто займатиметься мобільними укриттями — райони?

Закупівлю укриттів і схему їхнього розміщення готують районні адміністрації.
А ось питання обслуговування, безпеки й доступу, як я вже сказала, залишаються відкритими.

Наприклад, один із голів районів повідомив, що укриття матимуть електронний замок. І ми одразу поставили питання: хто нестиме відповідальність, якщо під час тривоги цей замок не спрацює, люди не потраплять усередину й, не дай Боже, постраждають?

Тому виникає логічне запитання: електронний замок — це зручно, але чи безпечно? Чи це просто «замок без відповідальності»?

Поки відповіді немає. Представники районів кажуть: «Ми не маємо іншого рішення, давайте думати разом». І ми справді готові до цього діалогу.

— А чому не можна було продумати всі ці деталі до ухвалення рішення про виділення коштів?

Громадська думка була настільки підігріта, зокрема й Київською міською військовою адміністрацією, що мобільні укриття з літа стали «модною темою».
Я, до речі, на всіх ефірах, куди мене запрошували, ставилася до цієї ідеї скептично.

На Печерську, наприклад, є багато стаціонарних укриттів, які досі непридатні до використання. Частина занедбана, частина перетворилася на місця тимчасового проживання безхатьків. Є й такі, що залишаються у державній власності, і держава вже чотири роки не може їх відремонтувати.

Одне з таких укриттів розташоване буквально поруч із будинком на вулиці Лесі Українки, який нещодавно постраждав від удару. Це велике укриття, навіть ядерного типу, але люди не можуть ним користуватися.

Так, станції метро працюють як укриття, але подібних прикладів проблемних сховищ — дуже багато.

Якби рішення залежало від мене, я б зняла питання модульних укриттів і спрямувала зусилля на ремонт і впорядкування тих, що вже існують.
А там, де укриттів справді бракує — наприклад, у Лісовому мікрорайоні, — треба будувати капітальні. Модульні споруди там не врятують.

Зважаючи на нашого сусіда, який, на жаль, не заспокоїться ні через 10, ні через 100 років, питання безпеки треба вирішувати комплексно й стратегічно.
За чотири роки на тому ж Лісовому вже можна було б звести кілька повноцінних укриттів.

ПИТАННЯ БЕЗПЕКИ — ПРЯМА ЗОНА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ КМВА ТА ГОЛІВ РДА

— А хто мав це зробити, чия це відповідальність?

Це питання розподілу повноважень між Київською міською військовою адміністрацією (КМВА) та Київською міською державною адміністрацією (КМДА).
Коли депутатів звинувачують у тому, що ми голосуємо «за все підряд», я пояснюю: ми не ініціюємо ці рішення. Нам приносять проєкт, ми аналізуємо, де можемо — вносимо правки, і голосуємо. Але ініціатива й повноваження — на стороні виконавчих структур.

Є посадові особи, які отримують високі зарплати і за указами президента відповідають за конкретні функції. І питання безпеки — це пряма зона відповідальності КМВА та голів районних державних адміністрацій, яких сьогодні призначає головнокомандувач.

Звичайно, найпростіше перекладати відповідальність «з хворої голови на здорову». Але тут не може бути політичного протистояння, бо за кожним рішенням стоять життя людей. Навіть якщо це життя однієї людини — воно безцінне.

Натомість ми бачимо інформаційні маніпуляції, взаємні звинувачення, спроби зіштовхнути сторони між собою. Це ненормально. На робочих групах я бачу, що голови районів часто не мають чітких відповідей і не бачать стратегічної картини.

Я вдячна Тимуру Ткаченку, який регулярно приходить на засідання, але очевидно, що системного бачення поки бракує. Якщо КМВА бачить у Київраді партнерів — ми готові до співпраці. Бо ми, як представницький орган, відчуваємо відповідальність за життя кожного киянина.

— На робочій групі, про яку Ви згадували, багато говорили і про відновлення пошкодженого житла. Це тема, за яку часто критикують саме міську владу. Чому відновлення зруйнованих осель відбувається не так швидко, як хотілося б?

Я можу абсолютно відповідально сказати: це байдужість і відсутність емпатії. До цього додається ще й протистояння між Київською міською військовою адміністрацією та Київською міською державною адміністрацією. Замість того, щоб працювати спільно й оперативно реагувати на заклики мера, ми бачимо змагання — хто зробив більше, хто має більші заслуги.

Мене особливо вражає, коли голови районів заявляють, що вони власним коштом відремонтували дахи будинків. То вибачте, а що це за «власні гроші»? Я хотіла б, щоб НАБУ поставило це саме запитання. Бо якби, скажімо, мер Кличко сказав, що він щось зробив за власні кошти, перевірки розпочалися б уже завтра. А тут — тиша. Тому я вважаю, що спекуляція стала хронічною хворобою нашої системи.

На минулому засіданні робочої групи я поставила, здавалось би, елементарне запитання: перед тим, як обговорювати плани, скажіть, скільки пошкодженого житла у Києві? Адже на офіційному Telegram-каналі КМДА вказано майже 3200 будинків. Якщо це правда, то виходить, що кожен третій будинок у столиці пошкоджений — але ж це не відповідає реальності. Ми всі їздимо містом і бачимо, що ситуація інша.

І ось — ані КМВА, ані голови районів не змогли назвати точну цифру. Це вже не просто некомпетентність — це зневага до людей, які чекають на відновлення своїх домівок. Ми, як депутати, не можемо натискати кнопки за виділення коштів, не розуміючи, на що саме вони підуть. Скільки будинків реально потребують відновлення? Який обсяг робіт? Чи вистачить виділених сум?

Днями ми нарешті прийняли категоричне рішення: навести повний, узгоджений облік пошкодженого житла, щоб у місті з’явилася єдина офіційна цифра.

У КИЄВІ З’ЯВИТЬСЯ ЧІТКА ГРАДАЦІЯ ПОШКОДЖЕНОГО ЖИТЛА

— А що відносити до категорії «пошкоджене житло»? Бо ж характер цих пошкоджень дуже різний у різних випадках.

Саме так. Саме тому, на мою пропозицію, комісія підтримала ініціативу — ми сформували запит із чіткою градацією руйнувань житла.

Зокрема, визначено основні категорії: повністю зруйноване житло; житло, що підлягає відновленню, але наразі непридатне для проживання; частково пошкоджені будинки, що залишаються придатними для проживання мешканців.

Тож ми затвердили цю градацію й направили відповідний запит до Міністерства регіонального розвитку, бо, за словами голів районів, саме там зберігається реєстр зруйнованого житла.

Коли ми запитали, як громадяни можуть отримати інформацію з цього реєстру — наприклад, чи можна вже повертатися додому, чи буде тепло взимку, до чого готуватися — з’ясувалося, що навіть депутати не мають доступу до цих даних.

— А на сьогоднішній день, хто визначає придатність чи непридатність житла для проживання?

Це дуже болюче питання. Влітку ми мали ситуації, коли в будинках зі зруйнованими стінами, вибитими вікнами та вирваними рамами квартири все одно визнавали придатними до проживання. Уявіть: у помешканні, де зареєстрована людина з інвалідністю першої групи, лежача людина та півторарічна дитина, комісія офіційно підтвердила, що жити там можна.

Я тоді звернулася до членів цієї комісії й сказала: якщо ви вважаєте такі умови придатними — приходьте, поживіть там кілька днів. Адже рішення ухвалюють люди, які самі не уявляють, у яких умовах опиняються постраждалі родини.

Комісії, що приймають такі рішення, діють при районних державних адміністраціях і досі керуються постановами ще з 1978–1982 років — документами, які давно втратили актуальність. Саме вони визначають, що таке «непридатне житло». Через цю застарілу базу критерії стали нереалістичними: фактично квартира вважається непридатною лише тоді, коли вигоріла повністю.

Ми вже місяць працюємо над оновленням цього порядку, бо нинішній — абсурдний і негуманний. Попереду зима, обстріли не припиняються, і людям пропонують жити в квартирах із забитими плівкою чи фанерою вікнами. Там неможливо перебувати навіть здоровій людині, не кажучи вже про дітей або людей із інвалідністю.

Це питання винесено на окремий розгляд, і міська влада нас підтримала. Є спільне розуміння проблеми та готовність нарешті змінити підхід, щоб рішення про придатність житла ухвалювали з урахуванням реальних умов життя людей.

Але логічніше було б спрямовувати допомогу тим, хто втратив найбільше, а не розподіляти рівними частинами.

— Ще одне гостре питання, на якому Ви наголошували під час засідання робочої групи — це оперативність надання допомоги в момент трагедії. Тут про яку саме допомогу йдеться?

Голови районів часто звітують про те, що все налагоджено, що вони «героїчно» вирішують ситуації власними силами, що вони домовляються із готелями, які тимчасово приймають людей — на два-три дні, доки постраждалі не отримають обіцяні 40 тисяч гривень на оренду житла.

Я запропонувала повернутися до ідеї, яка чудово працювала у 2022 році — програми «Прихисток». Тоді вона була волонтерською: українці по всій країні, у тому числі в Києві, пропонували свої квартири тим, хто змушений був тікати від обстрілів. Я й сама тоді зареєструвала свою квартиру — щоб хтось, хто приїде до столиці без нічого, міг знайти дах над головою. Дуже багато людей тоді скористалися цією ініціативою.

Тому я запропонувала звернутися до розробників «Прихистку» і створити київську базу мешканців, готових тимчасово прийняти постраждалі родини у випадку нових ударів.

Коли в мене самої сталася подібна ситуація, одразу троє людей запропонували допомогу — просто тому, що ми були знайомі. Але має бути системне рішення, а не випадкові зв’язки.

Тим паче, що у нас є платформа «Київ Цифровий», де можна було б швидко інтегрувати такий сервіс. Робоча група вже взяла це питання в опрацювання.

СПРЯМОВУВАТИ ДОПОМОГУ ТРЕБА ТИМ, ХТО ВТРАТИВ НАЙБІЛЬШЕ, А НЕ РОЗПОДІЛЯТИ РІВНИМИ ЧАСТИНАМИ

— А щодо соціальної допомоги, яку отримують постраждалі? За Вашими словами її розподіл відбувається не зовсім справедливо. В чому Ви бачите цю несправедливість?

Візьмімо для прикладу будинок на бульварі Лесі Українки — великий будинок, який постраждав від обстрілу. Згідно з чинним порядком, по 10 тисяч гривень отримують усі мешканці, незалежно від масштабу збитків. І ті, в кого вигоріла квартира, і ті, в кого лише тріснуло вікно — або навіть не постраждало нічого. Бо в документах написано просто: «мешканці будинку».

Але логічніше було б спрямовувати допомогу тим, хто втратив найбільше, а не розподіляти рівними частинами.

Друга несправедливість — у підході до отримувачів. Міжнародні фонди виплачують допомогу всім зареєстрованим у квартирі, тоді як програма Київської міської ради — лише власнику житла. І це теж неправильно. Бо часто власник може жити в іншому місці, а в квартирі залишаються члени родини — троє чи четверо дорослих і дитина. І от усі вони отримують ті самі 10 тисяч гривень на всіх.

А тепер уявіть: згоріли меблі, одяг, побутова техніка. Як це все відновити за 10 тисяч? Це неможливо. Так, є окремі програми капітального ремонту, але вони стосуються лише самих конструкцій, а не того, що люди втратили всередині осель.

Я кажу це не теоретично — я сама пройшла через це (житло Алли Шлапак було пошкоджене 6 червня 2025 року ударом російського БПЛА — ред.). І скажу чесно: такий порядок — принизливий. Людям, які пережили трагедію, не можна створювати ілюзію підтримки. Це не допомога, а формальність.

Звісно, ніхто не відмовляється від грошей, бо в такій ситуації рахується кожна копійка. Але від цього порядок не стає справедливішим.

ТИМ, ХТО РЯТУЄ ПІСЛЯ УДАРІВ МІСТО ГОТУЄ ДОДАТКОВУ ПІДТРИМКУ

— Продовжуючи тему справедливості. На останньому пленарному засіданні депутати проголосували за додаткову муніципальну доплату співробітникам КАРСу — тим, хто розбирає найскладніші завали після ракетних ударів, рятує або дістає людей. А як щодо інших фахівців, які залучені до ліквідації наслідків — їх місто планує підтримувати?

Так, це питання ми сьогодні винесли в окремий блок на робочій групі. Йдеться про матеріальне стимулювання працівників комунальних служб, які беруть участь у ліквідації наслідків обстрілів. Нині їхня робота — надзвичайно важка, але жодним чином не компенсується.

Коли вибух стався у моєму будинку, я бачила, як ці люди працюють — серед руїн, у диму, під ризиком повторних ударів. І серед них, до речі, дуже багато жінок. Бо більшість чоловіків сьогодні на фронті, і в комунальних підприємствах відчувається серйозний кадровий голод.

Тож ті, хто залишився, заслуговують на додаткову компенсацію і визнання. Це стосується і працівників керуючих компаній. Хочу, щоб усі розуміли: якщо трагедія стається, наприклад, у Печерському районі, це не означає, що працюють лише місцеві служби. Дуже часто сусідні райони також направляють своїх людей і техніку, щоб допомогти якнайшвидше ліквідувати наслідки.

До цього списку потрібно додати і бригади швидкої допомоги. Ті, хто виїжджає на місця після ударів, також не мають жодних додаткових стимулів чи надбавок. Тому ми вже ухвалили рішення: на наступній сесії ініціюємо збільшення муніципальної доплати для працівників швидких, які першими прибувають на виклики після атак.

Це ті люди, які не ставлять запитання «хочу» чи «не хочу». Вони просто йдуть допомагати — залишаючи свої домівки, дітей, дружин чи чоловіків, щоб підтримати інших.

Читайте також:

Про якість житлово-комунальних послуг та інтереси киян як споживачів дбає спеціальна інспекція.

Ірина ГЛАВАЦЬКА