«Мрію повернутись у Маріуполь і поставити там великий український прапор»: історія добровольця Олексія Новікова

Про родину Новікових журналістці «Вечірнього Києва» розповіли переселенці з Донеччини.

Олексій, наймолодший захисник Маріуполя, який нещодавно пройшов реабілітацію після полону. Його мама Ольга, громадський діяч та менеджерка проєктів у сфері кіно та медіа.

Вони звикають до нового ритму життя, заводять нових знайомих, але подумки повертаються до рідного дому в Маріуполі, моря та улюбленого міста, яке росія фактично повністю зруйнувала артилерією та авіацією.

У 18 РОКІВ ВСТУПИВ ДО ТЕРОБОРОНИ МАРІУПОЛЯ І ПЕРЕСТАВ ГОВОРИТИ РОСІЙСЬКОЮ

24 лютого 2022-го року мільйони українців розбудили вибухи, у новинах повідомили про те, що російські війська перейшли державний кордон на півночі, півдні й сході. Але для маріупольців обстріли були звичними…

Маріуполь почали обстрілювати вже з 20 лютого, багатьом це було не в новину, адже околиці міста були під періодичними обстрілами постійно. У родині Новікових також не вірили, що буде повномасштабне вторгнення…

Три роки потому, сидячи у київському кафе біля Золотих воріт, мама й син — Ольга та Олексій, згадували останні дні миру.

— Які ваші останні спогади про мирне рідне місто?

Ольга: — Уявіть, 18 лютого 2022-го у Маріуполь приїздив «Поїзд Єдності», до нас приїхало багато гостей. Ми прийшли зняти коротеньке відео. Планували робити кінофестиваль і хотіли підготувати привітання, де б показали, що Маріуполь — місто безпечне. «Маріуполь вас чекає!». А вже наступного дня почались «бабахи»… Відео я все ж виклала, але тривожне відчуття не зникало.

— Як до вас прийшло широкомасштабне вторгнення?

Ольга: — 24 лютого росія обстріляла і повністю знищила базу ППО Маріуполя. У нас приватний будинок біля «Азовсталі». Першими почули й відчули обстріли люди на сході міста. За 20 км від них — вже тимчасово окупована територія була. Ми почули обстріли трішки пізніше.

— Автори стрічки «20 днів у Маріуполі», які прибули до міста за півтори години до початку великої війни, кажуть, що їх найбільше вразило те, як на людей вплинула відсутність інформації. Маріупольці не знали, що Київ тримається, країна обороняється, вони опинились у вакуумі й серед жорстких атак… Як ви почали діяти в новій реальності?

Олексій: — Ми дізнались про «початок СВО» від прямого ефіру путіна. Він казав про те, що вони допомагають днр-лнр… Я зрозумів, що це — війна. Пряме оголошення. Хоч звикнути до цієї думки було важко.

Я прийняв рішення доєднатись до лав ТРО Маріуполя. Мама допомогла мені знайти їх контакти. З інформацією було складно, це правда. 25 лютого я вже був на пункті збору добровольців. Зранку я зібрав речі, обійняв матусю і вже далі її побачив аж за два з половиною роки…

Ольга: — 24 лютого я вже працювала у волонтерському центрі. Завдань було багато. Мій день починався рано і пізно завершувався. Була комендантська година, тому до 18:00 треба було ще дістатись до дому.

Коли почали бомбити «Азовсталь», я вже знаходилась у волонтерському центрі цілодобово. Наші хлопці робили об’їзди — дивились, де були «прильоти», яка допомога потрібна людям?

З нами працювало багато маріупольців-волонтерів, що вивозили самотужки людей з Лівого берега міста під постійними обстрілами, розвозили гуманітарну допомогу до стихійних бомбосховищах, та ще багато чим допомагали іншим мешканцям.

-Українське мовлення до вас доходило хоч якесь?

Ольга: 2 березня повністю зник зв’язок у місті. І саме тоді стало дуже складно, адже інформаційний вакуум сильно тисне психологічно. У нас був генератор та хлопці встановили супутникову антену.

Згодом ми спіймали український канал «Freedom». Волонтери-журналісти робили інформаційні листівки на базі отриманої інформації з телеканалу, роздруковували та передавали ці листівки мешканцям міста.

Інформація переходила з рук в руки… Ми тримали також постійний зв’язок з маріупольською поліцією. Наше завдання було — розповісти людям новини з фронту, де шукати криниці з питною водою, як діяти, коли загинули рідні чи сусіди. І це було дуже потрібно.

Окупанти поширювали інформацію, що вони висунули ультиматум ЗСУ здатись, інакше вони влаштують «Армагедон». Це було 13 березня. Надалі вони це пекло й влаштували.

Починаючи з 15 березня, цивільні мешканці, які знайшли автівку, намагались виїхати з міста. Але, на жаль, це була мізерна кількість людей, тому що організованої евакуації не було ЗОВСІМ. Мені з родиною пощастило вибратись з міста. Залишатись було неможливо, бо волонтерів росіяни особливо «не люблять». Олексій залишився в Маріуполі. Контакт з ним було втрачено.

— Олексію, Ви казали, що у вас почалося нове життя, що саме змінилось одразу?

Олексій: — Я раніше намагався поступово перейти на українську. Але 24 лютого стало для мене «червоною лінією». Я більш не спілкувався російською, а перейшов на українську.

Під час зарахування до ТРО, мене спочатку відмовляли, що 18 років — це дуже рано, але потім вийшов офіцер і сказав, що я дорослий і маю право на таке рішення. Все відбувалось швидко — мені видали речове забезпечення, форму і я вже за годину приймав Присягу.

Згадую, що серед нас був грузин, який, незважаючи ні на що, складав Присягу українською мовою, якою досконало не володів.

— Чи багато серед вас ще було юнаків в Маріуполі?

Олексій: — Більше було чоловіки віком від 30 років. Такого ажіотажу, як у Києві не було, але черги були. Люди постійно підходили.

— Олексію, яке було ваше завдання?

Олексій: — Нас спрямували у Приморський район на підсилення Військової частини Нацгвардії, до якої входив «Азов».

Потім нас перекидали на інші стратегічні об’єкти. Була критична нестача людей, тому наша бригада ТРО закривала всі «дірки», і медики, і евакуації, і на передовій, і кухари… Всі виконували головне завдання — обороняти Маріуполь.

— Які емоції запам’ятались з тих перших днів війни?

Олексій: — Ми до останнього вірили, що це — ненадовго. Але сили були нерівні. Маріуполь тримало близько 6 тисяч захисників, а противників було у кілька разів більше і плюс у них була перевага в повітрі, на морі, у техніці.

Перевага була у них в усьому — крім бойового духу. Саме бойовий дух нас відрізняв від окупантів. Те, що робили оборонці Маріуполя — титанічні зусилля, які неможливо переоцінити…

ПІД ДУЛОМ АВТОМАТА ЗАЯВИВ, ЩО ЙШОВ ЗАХИЩАТИ СВОЮ БАТЬКІВЩИНУ — УКРАЇНУ

— Олексію, як ви потрапили в полон?

Олексій: — Це було напередодні Великодня, я вибирався з Маріуполя, на підконтрольну Україну територію. Намагався вийти в районі Великої Новосілки. Мені не вдалось пройти — мене зупинили на блок-пості.

Це були представники так званої днр. Вони думали спочатку, що я — цивільний, судячи з одягу, адже у формі виходити було неможливо. Потім вони почали передивлятися мої речі, мене огледіли. Саме в моєму телефоні вони й знайшли те, що шукали — фото, де був фрагмент військової форми.

Їм не подобалось в мені все. Особливо фото, де я був з «оселедцем» на голові. Вони приставили до обличчя автомат, зняли з запобіжника та сказали: «Навіть не намагайся відмовитись, що ти не військовий…»

Окупанти спитали, чи була у мене якась зарплатня? І головне — скільки платили? Ну, я сказав, як є. Мені перша зарплатня заходила, з бойовими, все, як годиться. Вони тоді почали вже розпитувати дані картки. Я пам’ятаю, як зараз, вони сказали: «Вважай, з цього моменту на тебе поширюються Женевські конвенції…»

— Як же після таких обіцянок розвивалась ваша історія?

Олексій:— Вони забрали у мене телефон і запитали, як зв’язатися з моєю матусею. Я дав їм контакти. Думав, що повідомлять матусю, що я в полоні.

Ольга Новікова, показала «Вечірньому Києву» відео, яке надіслали їй днрівці, які затримали її сина.

На відео 18-річний хлопець каже, що він Олексій Артемович Новіков, з Тероборони Донецької області, 109 бригади, комендантського взводу, доброволець. Вороги вимагали розповісти на камеру, як поводяться з полоненим. Хлопець показав на полицю і сказав, що у нього є їжа та вода, а також — у кутку підвалу — туалет.

Найбільш вражаючий момент ще з одного відео з Олексієм — запитання від сепаратистів про те, чому Олексій пішов у тероборону. Він, стоячи перед озброєними людьми, сказав: «Захищати свою Батьківщину — Україну від росії».

Саме така тверда і спокійна відповідь у тих обставинах, в яких знаходився Олексій Новіков, вражає найбільше, скільки б не передивлявся цей фрагмент. Адже в ній є все, що говорить про зрілість і стійкість 18-річного українця.

— Вас могли пристрелити і ніхто б про це не дізнався…

Олексій: — Знаєте, тоді таке було ставлення до смерті — абсолютно байдуже, після всього у Маріуполі….

СЕПАРАТИСТИ ВИМАГАЛИ ВИКУП ЗА ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНОГО

Матуся Олексія згадала, що разом з відео їй надійшла і пропозиція.

Ольга: — Вони вимагали у мене гроші. Сказали, що, якщо я не хочу, щоб наступне відео було зі стратою сина — то я маю їм перерахувати п’ять тисяч євро. Я повідомила, що я — біженка з Маріуполя і таких грошей не маю. На що вони сказали, що їх це не цікавить. У мене була істерика, шок, я не розуміла, що робити й почала консультуватись зі знайомими.

— Що вони порадили?

Ольга: — Оскільки відео з Олексієм у мене було, то це означало, що він справді у полоні. І його можуть вбити. Знайомі сказали, що експерименти проводити не варто. Але цю історію треба зробити максимально публічною. Я звернулась до друзів-журналістів.

Вже на ранок про те, що окупанти торгують військовополоненими написав Михайло Подоляк з Офісу Президента України. Він зазначив, що це немислимо й нагадує ІДІЛ. Все це швидко стало відомим й спецслужбам у рф. Я написала у себе у Фейсбуці: «Допоможіть викупити сина, щоб його не вбили». До ранку ми зібрали цю суму…

— І як повелись ті, хто взяв Олексія у полон?

Ольга: — Вони, коли побачили всі ці публікації, сказали мені, щоб я прибрала все це з Фейсбуку. А потім запропонували повернути сина…Але не повернули…

— Ольго, як ви дізнались де ваш син, вже після цих «торгів»?

Ольга: — Я зверталась до правозахисників, офіційних державних структур, до всіх, до кого можна. Дуже допомагали друзі журналісти з різних медіа, так вони перші знайшли та скинули мені відео допиту Олексія. Це було у червні 2022-го року. Тоді я заспокоїлась, бо дізналась, що він живий.

— А що за відео?

Ольга: — Російський канал «військові злочинці». І він там був. Я передала тоді це відео у Координаційний штаб, Нацполіцію, СБУ, у військову частину.

— Олексію, а де ви були увесь цей час?

Олексій: — Мене три дні тримали в підвалі, а потім відправили в комендатуру.

Згодом я опинився на донецькій гауптвахті. Там з нас сильно знущались. Відібрали всі особисті речі, навіть «Новий завіт» і натільні хрестики забрали. Раз на два тижні на 10 хвилин випускали на вулицю подихати повітрям, іноді видавали по цигарці. Харчування було дуже погане.

У «котячі» мисочки нам насипали третину склянки супу та давали тоненьку скибочку хліба, і то не завжди. На вечерю давали дві ложки каші.

Найгірше, що там було — це відсутність інформації.

— Чим же ви жили цей період? Ви думали, що відбувалось в Україні?

Олексій: — Ми нічого не знали. Нас турбував наш статус. Ми не розуміли, чи нас звільнять взагалі? Нам не давали ніякої інформації. І ця невідомість була найгіршою, ми також не знали, що з нашими близькими… Мама побачила відео, відзняте російськими репортерами на гауптвахті. Рідні не знали про нашу долю, тому була надія, що вони можливо побачать це відео.

— Які головні емоції були там?

Олексій: — Безвихідь, голод, втома і злість. Камера маленька 4×5 метрів, четверо триярусних «нар» і нас було там 30, іноді кількість доходила до 70 людей… Спали на «нарах» по кілька людей, інші на підлозі.

— Ольго, а коли ви дізнались офіційно про те, що син у полоні і його статус?

Ольга: — В жовтні 2022-го року російські офіційні структури мені підтвердили статус сина, як військовополоненого, що він у Горлівці, що я маю право надсилати йому посилки та листи. Але Олексій не отримав жодного мого листа…

Двічі посилки дійшли, та у липні 2023-го року рф повністю заборонила посилки та листи військовополоненим. МКЧХ надіслали повідомлення про статус військовополоненого лише у лютому 2023.

— Олю, як ви витримали все, що було навколо вас у Маріуполі і плюс ця невідомість з сином?

Ольга: — Про сина я довгий час нічого не знала. Рятувала тільки віра та молитви, що надихали. А ще постійна зайнятість та почуття твоєї необхідності людям.

— Олексію, де ви були в полоні?

Олексій: Увесь полон я провів на території днр. Спочатку в Донецьку, Оленівці, потім у Горлівці, Торезі. В Торезі я був до самого обміну…

— А ви знали про Оленівку, про те, що відбувалось?

Олексій: Я знаходився в Оленівці трохи менше місяця. 28 липня нас вивезли. На наступний день ми дізнались, що був «прильот» у той барак, куди переселили «азовців»…

— Був хоч один випадок, коли б Женевських конвенцій дотримувались?

Олексій: — На Оленівці ми постійно хворіли. Розлади шлунку були у всіх. Воду возили з річок, ми чули її характерний запах. Нас тримали у старій зоні, де не працювали туалети, не було води, опалення і навіть не було вікон у бараках. Ліків було недостатньо.

У Горлівці ситуація з забезпеченням була краще, але відношення до полонених стало гірше. Різко вирізнялась від інших, колонія в Торезі. Персонал колонії майже не бив нас та не лаявся.

І я ніколи не забуду медсестру, яка працювала в медчастині. Коли ліків не вистачало, вона купувала їх нам за власний кошт.

— А що найбліьше дратувало росіян в українцях?

Олексій: — Будь-які прояви ідентичності. Серед нас були люди, які не знали російської мови і спілкувались виключно українською. За це били.

Їх дратував сам факт, що ми українці, що воюємо за Українську державу, яка вона є. А все інше — татуювання, підрозділ, цивільний ти чи військовий — це були просто приводи, за що нас покарати…

— Олю, зазвичай рідні військовополонених вдаються до всіх дій, які тільки можливі, щоб дізнатись де їхні близькі і як їх звільнити. Що ви робили?

Ольга: — Я так само постійно контактувала з СБУ, Координаційним штабом, Червоним Хрестом, подала заяву до Міжнародного Європейського суду. Зверталась неодноразово про допомогу до медіа. Я брала участь у різних зустрічах, в т.ч. міжнародних зустрічах на найвищих майданчиках ЄС, щоб донести правду про те, що переживають у полоні наші сини та доньки. Я боролась за сина та стукала в усі двері.

«МАТУСЮ, Я НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ…»

4 вересня 2024 року відбувся 57-й від початку повномасштабного вторгнення рф обмін полоненими, під час якого до України повернулося 103 воїна. Серед них — захисники Київщини, Донеччини, Маріуполя та «Азовсталі», Луганщини, Запоріжжя, Харківщини.

Саме в цей обмін в Україну повернувся і Олексій Новіков. Йому на той момент виповнилося 20 років. У полоні він пробув 2 роки і 5 місяців.

— Що ви відчули, коли вже ступили на українську землю?

Олексій: — Я був у піднесеному стані. Але після полону складно проявляти сильні емоції. Ти мільйон разів прокручував ці моменти. Проте коли став на рідну землю — всі почуття в глибині… Та як тільки я почув матусин голос у слухавці, всі почуття разом нахлинули на мене.

Відчуття свободи з’явилось місяців за три… Я тільки зараз звикся з думкою, що я вільний і в Україні.

Відео, де Олексій вперше за два з половиною роки говорить з мамою у перші хвилини на рідній землі, пробирає до сліз. «Не хвилюйтеся, я тепер в Україні, на рідній землі…»

— Олю, а ви як пережили ці перші синові слова на волі?

Ольга: — Задзвонив телефон, я взяла слухавку і почула: «Матусю, це я…» У мене все поплило перед очима. У горлі здавило і я не могла більш розмовляти. Вже пізніш ми поговорили, коли він був вже в дорозі. Одразу ми не побачились, бо кілька днів у хлопців був карантин: виявили коросту…

— Олексію, Ви малювали собі сценарій: ось коли я буду на волі, я зроблю і те, і те?

Олексій: — У мене був план такий: вилікуватись і повернутись на службу. А, ну ще хотів брата старшого побачити і трішки поподорожувати. Все це я виконав. Залишилось повернутись на службу.

— А куди підете служити?

Олексій: — Я ще не вирішив!

Чи мріє Олексій потрапити у рідний Маріуполь? Хлопець поділився з «Вечірнім Києвом» картинкою-мрією, яка у нього перед очима: він у рідному звільненому Маріуполі встановлює своїми руками український прапор.

****

Читайте також за темою: «Ми потрапили у полон, коли захищали Батьківщину і знали, що за нас борються: історія нацгвардійців з «Азовсталі».

У матеріалі використані фото та відео з архіву родини Новікових

Ольга СКОТНІКОВА, Олексій САМСОНОВ, «Вечірній Київ»