Ми потрапили у полон, коли захищали Батьківщину і знали, що за нас борються: історія нацгвардійців з «Азовсталі»

Перші кадри на рідній землі військовополонених українців, яких повернули із в’язниць Мордора завжди викликають глибокі емоції.

Ці чоловіки та жінки вперше за багато місяців вкриваються синьо-жовтим прапором, цілують землю, без страху кажуть: «Слава Україні!», плачуть, коли чують голоси рідних по телефону, або з блаженством смакують звичайним яблуком…

Вони — нарешті у безпеці після років невизначеності, принижень і тортур.

За час великої війни вдалось повернути з полону 3 тисячі 405 українців. Ще кілька тисяч очікують на звільнення у країні-агресорі.

Наразі відбулось вже 54 обміни.

«Вечірній Київ» поспілкувався з двома бійцями Нацгвардії України, які провели у таборі в Оленівці та у в’язниці міста Камишин Волгоградської області два роки і один місяць. Їх обміняли на росіян під час 53 обміну 25 червня.

Разом з ними додому повернулись ще 32 нацгвардійці, 18 прикордонників, 23 військовослужбовці ЗСУ (серед них вісім бійців ТрО), а також 17 військовослужбовців Військово-Морських сил ЗСУ.

25-річний Владислав Шлаканьов, з військової частини 3058 міста Ізмаїл, з Одеської області та 22-річний Володимир Шевченко, який проходив службу у вч 3011 у Кривому Розі.

Обидва нацгвардійці потрапили у зону ООС у місто Маріуполь, де й застали 24 лютого 2022-го року.

Хлопці пройшли увесь період оборони «Азовсталі», в Оленівці знаходились у сусідніх приміщеннях, у Камишині, в полоні були у одному СІЗО, але познайомились під час обміну, коли їх везли з росії у автозаку до українського кордону.

Сьогодні вони набираються сил, лікуються і звикають до мирного життя. Про те, що молоді українці пережили за 25 місяців полону, про те, що допомогло витримати невідомість та російські тортури, про стійкість і взаємну підтримку вони розповіли кореспондентці «Вечірнього Києва».

ЗНАЛИ, ЩО ПОЧАЛАСЬ ВІЙНА, АЛЕ НЕ УСВІДОМЛЮВАЛИ ЇЇ МАСШТАБІВ

— Ви були у Маріуполі, який одним з перших потрапив під бомбування, обстріли із забороненої зброї та спроби оточення на початку війни. Як ви сприйняли ті події?

Владислав: Коли ми від командира дізнались, що Маріуполь, місто, яке ми захищали, вже практично у кільці — ми психологічно це не сприйняли…

У нас дух був надзвичайно високим — ми твердо розуміли, що треба стояти на своєму. І треба захищати Батьківщину до кінця. Ворог прийшов убивати нас — ми мали знищувати його. Це було ставлення військових — холодне розуміння того, що війна почалась і йде.

— Ви просто не усвідомлювали її масштабів?

Володимир: Так, ми не знали її масштабів. Ми були на «Азовсталі», у нас не було постійного зв’язку, особливо на початку. Ми не уявляли, що робиться в Україні. Просто іноді від наших командирів, які виходили на зв’язок з керівництвом, дізнавались трохи новин. Так, як військові ми дещо уявляли, але це все було ніщо порівняно зі справжніми масштабами військових дій.

Але ми всі готові були стояти до кінця і більше ворогів знищити. Якщо вже до кінця — так до кінця…

— Скільки вам було років на початку вторгнення?

— Дев’ятнадцять.

— З «Азовсталі» вам вдавалось тримати зв’язок з військовою частиною?

Владислав: Ми періодично дзвонили командуванню та доповідали, хто загинув, хто поранений, розповідали, що відбувається. Але головне наше завдання було — тримати оборону. Навіть думки такої не було — покинути блокпост свій. Росіяни відчували, що ми відбиваємо їх атаки. У Маріуполі вони виходили «кучками» без тактики, вступу — і ми їх розстрілювали… вони часто були навіть без «броніків» та шоломів. Це були вбивці, які йшли вбивати нас… повна вакханалія. Їх не можливо було сприймати як людей… Це не люди.

— Короткі відео, які були у соцмережах з «Азовсталі» давали зрозуміти, що все було на межі життя і смерті. не лише через бомбування й атаки окупантів, а й через брак ліків та води і їжі. Це давило на психіку?

Володимир: На «Азовсталі» ми пили воду або дощову, або з калюж, чи з труб — технічну. Готували їжу на ній. Їсти ж треба… Помитися — це взагалі було фантастикою. Треба було мати сили, щоб тримати позиції — адже йти з позиції ніхто не хотів і не збирався. На нас скидали бомби, обстрілювали снайпери. Але хлопці приносили нам на блокпости якісь консерви, або борошно — щоб ми якісь «коржики» пекли… Це було виживання у фізичному плані, але у моральному ми були дуже сильні.

ЯКБИ НЕ НАКАЗ ВЕРХОВНОГО ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧА, НІХТО Б З «АЗОВСТАЛІ» НЕ ВИЙШОВ

— Іноземні ЗМІ показували, як захисники «Азовсталі» покидали меткомбінат-фортецю. Бачили поранених у лахміттях замість бинтів, бачили, наскільки схудлими й змарнілими стали сильні чоловіки, розуміли, що за 87 днів протистояння, багато з вас просто не бачили сонця. З якими почуттями ви покидали бункери?

Владислав: Про те, щоб здаватись — про це було марно й говорити комусь — ніхто не допускав такої думки. Поки нам не прийшов командир і не сказав, що для того, щоб зберегти наше життя — єдиний варіант виконати наказ Верховного головнокомандувача — вийти з «Азовсталі». Інакше ніяк би не було. Ні за які обіцянки…

— Ви вийшли побачили все і всіх навколо, йшли у автобуси, про що тоді думали? Це був дуже драматичний момент — всі знали, що ви йдете до підступного і жорстокого ворога, який вас ненавидить.

Владислав: У мене був нуль почуттів. Не було думок взагалі. Ми просто вийшли з «Азовсталі», на яскраве сонце, якого й справді майже не бачили там. Я на «Азовсталі» був «300» — неходячим, пораненим… Бачите — ось на нозі ще сліди тієї рани, її два роки лікували.

Володя: А я йшов прямо з позицій… деякі хлопці, які були в бойовому дусі і фізично в порядку у той самий момент, коли вже оголосили припинення вогню, ще прикривали нас на позиціях. Бо російські загарбники продовжували українців штурмувати на «Азовсталі»… Це відбувалось до останнього моменту, поки наші хлопці не вийшли всі.

Владислав: І то, вийшли не всі, тому що дехто під час цього виходу нас прикривав і загинув у бою… Білий прапор ми не вивішували. Це була б зрада. Ми виходили з високим патріотичним духом. Командир полку «Азов» перед тим звернувся до нас зі словами, в яких пояснив куди ми йдемо і що на нас чекає. Ми чекали, що це завершиться швидко.

В ОЛЕНІВЦІ БУЛО СПРАВЖНЄ ПЕКЛО

— Одне слова «Оленівка» зараз вже є синонімом терористичного акту щодо військовополонених. Що ви пам’ятаєте з часу проведеного у таборі?

Владислав: Найжорсткішим тортурам росіяни піддавали хлопців з «Азова». Їм прив’язували дроти, через них струм пускали, також любили використовувати електрошокери.

«Азовці», за яких ми переживаємо дуже, вони були здебільшого на так званих ДІЗО (дисциплінарних ізоляторах). Саме там відбувалась повна вакханалія, повне пекло для хлопців.

Володя: Був випадок, коли один з них загинув під час тортур. Окупанти потім почали поширювати чутки, що він, мовляв, «вскрився» у камері… Тобто здійснив суїцид. Але хлопці були свідками і розповіли, як все було насправді.

Вони брешуть постійно. Згадайте російські «оповідки» про підірваний ними ж барак. Це було при нас. Близько 11:00 я прийшов у свій барак і одразу почув вибух.

Владислав: Там росіяни все підготували спеціально. Підігнали військову машину, яка почала ракети вистрілювати, «Град» там був. Буквально за парканом біля нас. Він створював таку собі «шумову завісу», що заплутати можливих свідків. І у цей час відбувся вибух на промзоні. Де було більше 150 осіб.

— Туди людей спеціально переселили, так?

Владислав: Так, це була у них така підготовка… Я не можу сказати, що у той барак поселили якихось особливих «азовців». Ні, вони взяли список — від «а» до «я» і відправили… Кому не пощастило, тому й не пощастило…

Володя: Я спілкувався потім у камері з військовим, який вижив з того бараку, він був поранений — йому відірвало пів п’яти. Він розповідав, що цей вибух був таким, що всередині все загорілось. І люди горіли заживо. Один побратим тримався за ліжко і просто так і застив — обвуглився.

Владислав: А когось розірвало навпіл… Свідчень багато, постраждалих багато. Ми не будемо зараз їх називати, бо багато хто зі свідків в полоні ще… Один з моїх знайомих у тому бараку отримав поранення у живіт — його просто розірвало. Але він все ж вижив…

— Ви казали, що на «Азовсталі» стояли в обороні і намагались для цього вижити. А що було у полоні?

Володимир: У полоні було існування… Наприклад, в Оленівці нам привозили воду пожежними машинами. Спеціально — бо в них була технічна вода з «хімією», яку використовують, щоб гасити пожежі. Вона мала специфічний запах. Ми розуміли, що це за вода. Але пити дуже хотілось… Або привозили воду з жабами — набирали її у водоймі і неочищену везли для військовополонених. Наші медики згодом розповіли нам, що після вживання цієї води будуть проблеми зі здоров’ям. Тож вони радили кип’ятити її. Хоч якось обробляти. А згодом нам підключили воду з каналізації — для зливу. Уявіть, що коли ми її спробували — вона нам здалась дуже доброю

Владислав: Розумієте, зараз для нас чиста вода — це просто насолода. Ні кола, ніякі напої — проста чиста вода…

ГОЛОВНА МЕТА БУЛА — ВИЖИТИ Й ПОВЕРНУТИСЬ ДОДОМУ

— Після табору у Оленівці вас етапували у СІЗО в російську глибинку?

Володя: Так, це було місто Камишин, у Волгоградській області. Дуже далеко від держкордону України. Приблизно за 1 тисячу 300 кілометрів. Місто, розташоване на березі Волгоградського водосховища.

— Скільки вас було у камері?

Владислав: Шістнадцять.

— Всі українці?

Владислав: Так, але не всі з «Азовсталі». Дехто був захоплений у полон на мелітопольському напрямку, хтось — на херсонському… Всі — військовополонені.

Найголовніше було в цій історії — тримати дух. Ми були сильні духом, з розумінням, що за нас бореться наша родина, побратими та країна.

— Це допомагало триматись у невизначеності?

Владислав: Так! Зараз ми кожен день дуже переживаємо й думаємо про наших хлопців, що зараз ще у полоні.

Ми маємо зв’язок з їхніми рідними та близькими й намагаємось якомога більше інформації давати батькам хлопців, що ще у полоні. Адже деякі рідні взагалі не знали, де знаходиться їхня дитина чи чоловік.

— Півтора роки у камері, де шістнадцять чоловіків. Це важко уявити звичайній людині, але ви це пережили — чому навчились, які уроки винесли?

Владислав: Я тепер розумію, що таке голодування під час Голодомору. Я розумію, що таке кусочок хліба. Коли кожна крихта його цінується. Адже це був засіб вижити для кожного. А як цю крихту ділили між собою!… Щоб нікого не обділити. Щоб не сваритись — це було дуже важливо.

Нам допомагала віра в Бога і в Україну. Це було у кожного з нас.

Володимир: Все, що потрапляло у камеру — мало ділитись порівну на всіх. Їжа, яка мала не розділяти, а давала шанс жити.

Ми намагались не сваритись, не нервувати й не зриватись. Мир між нами був — ми- українці, дружні і старались об’єднатись. Наша головна мета була — вижити, приїхати в Україну, до своїх рідних.

Наприклад, ми підписували все що нам давали — росіяни ж нам не відкривали навіть текст. Ми не знаємо, що ми підписували. Але треба було вижити.

Владислав: Щоб ми не робили там з їхнього примусу — це все було незаконно. Але вони не лише папери нас примушували підписувати, були й катування і допити…

КАТУВАЛИ Й БИЛИ ЩОДНЯ

— У чому полягали катування у Камишині у СІЗО?

Володимир: Нас після приїзду з Оленівки катували щодня. Морально, психологічно. Фізично…

— Як вони це робили?

Володимир: Це відбувалось зранку чи в обід… Ми ніколи не знали коли відкриється камера і скажуть: «На вихід!» Чи всій камері чи комусь одному… А куди нас забирали — ми ніколи не знали наперед.

Наприклад, вони казали: «Один „зальот“ і всі отримаєте!»

— А що таке «зальот»?

Володимир: А «зальотом» могло бути на їх погляд все, що завгодно. Наприклад, дві людини стали на весь зріст у камері — це вже «зальот». Все вже всіх виводять й кажуть: «Будемо перевиховувати…»

— А як вас перевиховували?

Владислав: Виводили у окремі місця, їх називають «стакани» — там камер спостереження не було. І вони користувались тим, що немає фото-відео-фіксації. Нас просто били.

— Чим?

Владислав: Знаєте, били нас чим попало… Палками, кулаками, ногами. Найчастіше — шокер терапію так звану використовували. Електрошок вони полюбляють застосовувати. Ти неправильно голову підвів, не так поглянув… Це вже привід. Гірше за нас у тій колонії не було нікому.

— Ваші рідні знали де ви?

Владислав: Матуся моя знала від самого початку, що я був у Оленівці, а потім у Камишині. росія підтвердила, що я військовополонений і знаходжусь у Волгоградській області.

— Катування тривали увесь час, поки ви були у Камишині у колонії?

Владислав: Півтора року — до візиту представників Червоного Хреста. Нам після їх відвідин навіть книги почали видавати.

— Які саме?

Володимир: Марка Твена, Дюма, Жуля Верна, романи Джека Лондона…

— А чим вас годували?

Владислав: Ми втратили по 20 кілограмів. У Володі буквально «посипались» зуби, а йому лише 22 роки… Ми у Києві зараз, у лікарні трішки вагу почали набирати.

У меню в СІЗО нас була каша — «молочна» каша на воді. Цукру ми не бачили. Обід був з супом — вода без жирів схожа на ту, як ніби помили каструлю де був суп. От таку воду нам і видавали, назвавши її супом. Не було ані гущі, нічого… Всього було по 4 ложки…

«ГРАЖДАНЕ, ВЫ ЕДЕТЕ НА УКРАИНУ, ДОМОЙ, НА ОБМЕН…»

— Як ви дізнались, що вас обмінюють на військовополонених росіян?

ВОЛОДЯ: Чи знали ми, коли нас виводили в Камишині з камери, що звільнять?

Ми не повірили. Тому що стільки раз нам у камеру приводили хлопців — вони розповідали нам, що їм брехали, ніби везуть додому, а самі везли у СІЗО. Для росіян це норма — брехати.

Ми зрозуміли, що щось відбувається після першого переїзду — пересадки в «автозак». Коли всі наші військовополонені пересіли у іншу машину, до нас зайшов здоровий чоловік. Він представився і сказав: «Граждане, вы едете на Украину. Домой, на обмен…»

ЛЮДИ НАС ЗУСТРІЧАЛИ НА ШЛЯХУ З ПРАПОРАМИ І СМАКОЛИКАМИ

— Відео та фото з кожного обміну неможливо дивитись без сліз. А що ви пам’ятаєте про цей момент — коли потрапили на рідну землю? Що відбувалось? Що відчували?

Владислав: Коли я приїхав на пункт обміну, нам розв’язали очі і я побачив що поруч були військові російські. А потім зайшли якісь їхні ж люди з Червоного Хреста — які добрими голосами почали запитувати у нас — чи є у нас скарги на утримання. Ми сказали, скарг немає…. Про проблеми зі здоров’ям цікавились і записували на камеру наші відповіді. Картинка у них була вже про військовополонених… Тоді вони вийшли і автобус поїхав на кордон. Ми чекали і хвилювались.

Володимир: Я сказав, що не повірю поки не побачу український прапор і не почую «Слава Україні!» руки у мене трусились… Це не передати…І цей автобус рушив, я побачив у ньому багато знайомих, з якими був на війні. І ми всі разом приїхали на лінію розмежування рф — Україна. Автобуси зупинили. Й до нас підійшов наш представник. Він до нас підходив — за руку брав, як дітей і казав: «Тихо! Нічого не кажемо, йдемо за мною».

— Вас міняли з росіянами? Ви їх бачили?

Володимир: Ми йшли з ними один навпроти одного. Дивились у очі росіянам, які рухались на зустріч.

Владислав: От коли ми дивились на них — то зрозуміли, як в Україні ставляться до військовополонених. Вони всі поголені, такі акуратні, чистенькі, гарно виглядали.

Але були вони сумні, розуміли, що нормальне життя закінчилось. Ми провели ніч у автозаку без води. А їм українці на дорогу дали і воду і печиво…

— Коли ви вийшли з цього автубуса. Коли ви відчули що у безпеці. Що ви зробили?

Владислав: Я одразу запитав коли поміняють «азовців». Це для мене важливе питання, бо їх не міняють. Друге — я запитав на якій стадії війна в Україні — що звільнили, а що під загарбниками. Ми були в ізоляції і нічого толком не знали. Крим під вогневим контролем України — і нас це бадьорить!

Володимир: А я подзвонив татові, мачусі і бабусі. Сестрі та братові також. Всі вони дуже щасливі! Коли виходили з автобусу — нам дали прапор наш синьо-жовтий, воду, цукерки, цигарки і телефон! Я навіть розгубився — не знав, що брати!

Наш автобус їхав уже у напівтемряві. Але люди наші стояли обабіч дороги з прапорами та ліхтариками. Їх було так багато! Вони зупиняли автобус — заходили, несли нам смаколики, запитували, що нам треба.

Владислав: А ми казали: «дайте мамі подзвонити!» Вже у Сумах, куди нас привезли, ми нарешті помились по-людські. Нас нагодували нормальною їжею. Ми почали дзвонити батькам та рідним тих, хто був з нами.

Володимир: Я вивчив напам’ять зі слів хлопців у камері — імена та адреси, телефони їх близьких. Знаходимо всіх, розповідаємо. Тримаємо зв’язок. Мама одного хлопця з моєї камери нічого про нього взагалі не знала. Вона до мене як до сина поставилась.

Владислав: Дуже треба допомогти, щоб хлопців звільнили!

«Вечірній Київ» писав про історію військовополоненого з «Азовсталі». Читайте:

«Довічне ув’язнення із пухлиною мозку: дружина військовополоненого з „Азовсталі“ розповіла про коханого».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»