«Кожен у щось вірить: хтось у Бога, всесвіт, а я — у космос»: історія вбитого в Оленівці азовця Богдана Гришкевича

У жовтні 2022 року на підконтрольну Україні територію повернули тіла воїнів, закатованих в Оленівській колонії, — захисників, які віддали життя за Україну.

Теракт, влаштований росіянами у ніч із 28 на 29 липня 2022 року, став одним із найжахливіших злочинів цієї війни. Вибух, що зруйнував барак, забрав життя щонайменше 50 полонених бійців тодішнього полку «Азов». Це була не випадковість і не наслідок бойових дій — це була цинічна страта тих, хто не зламався.

«Ближче до ночі побратим надіслав мені списки та просто написав: «Космос» — 200, вибач, №36». Я відкриваю документи, перевіряю—все збігається, кожна літера, дата народження. Серце стискається, але я перечитую знову і знову. Серед поранених є хлопець зі схожим прізвищем, теж Богдан, теж 1993 року народження. Спалахує крихітна іскра надії—можливо, сталася помилка, можливо, він живий…» — із болем пригадує кохана загиблого азовця Юлія.

*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій »Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтерв’ю журналістки «Вечірнього Києва» з сім’єю та близькими загиблого.

«ЦЕ ТАКА ЛЮДИНА: СКАЗАВ — ЗРОБИВ»

Богдан Гришкевич народився у місті Бровари Київської області. Змалку він вирізнявся самостійністю та дорослим поглядом на життя. Його рішення завжди були виваженими, а характер — твердим.

«Навіть у садочок вимагав ходити сам, — пригадує мати захисника Любов Гришкевич. — Я, звісно, йшла позаду, але для нього головне було відчуття, що він усе робить самостійно. Богдан чудово орієнтувався на місцевості. Йому ще й двох років не було, як він раптом заявив, що хоче піти до дідуся в гараж. Був там лише раз, а шлях непростий — не пряма дорога, повороти. Але він ішов упевнено, ніби добре знав, куди треба».

Вже тоді було зрозуміло — цей хлопець не шукає легких шляхів.

Богдан Гришкевич з дитинства мав допитливий розум і прагнення до знань. Особливе захоплення в нього викликала біологія—він ретельно вивчав усі особливості цієї науки, заглиблюючись у деталі, які часто залишалися поза увагою його однолітків.

«Підлітками, коли всі трохи підросли, вони з друзями вирішили робити один одному пірсинг, — згадує мати з усмішкою. — Але Богдан не діяв навмання. Він вичитував, де які точки знаходяться, де пробивати можна, а де категорично не можна. Все робив обережно і відповідально».

Його турботливість проявлялася не лише в підході до знань, а й у сімейних стосунках. Незважаючи на значну різницю у віці, він часто допомагав мамі доглядати за молодшою сестрою Міланою, брав її на прогулянки, знаходив для неї час у своєму насиченому підлітковому житті.

Активний спосіб життя був невід’ємною частиною його дитинства.

«Ми намагалися прищепити дітям любов до природи та спорту, — розповідає батько Євген Гришкевич. — Кожні вихідні ми виїжджали за місто, іноді навіть з наметами. Богдан був у захваті від таких подорожей».

Попри любов до точних наук і медицини, спорт займав особливе місце в його житті. Ще зі школи він захоплювався стрільбою—в тирі впевнено влучав у мішень. Також займався дзюдо, де завдяки своїй наполегливості та старанням здобув звання кандидата у майстри спорту. У старшому віці до його захоплень додалося й полювання.

Рішучий, дисциплінований і цілеспрямований — таким Богдан був у всьому, за що б не брався.

Богдан Гришкевич завжди мав потяг до знань і прагнув бути корисним людям. Після школи він вступив до Ніжинського медичного коледжу, де не лише вивчав медицину, а й проходив практику в місцевій лікарні. Пізніше влаштувався до аптеки, де його справедливість і людяність одразу дали про себе знати.

«Він розповідав, що до нього приходили різні люди, — згадує кохана захисника Юлія. — Багато хто мав рецепти на дорогі ліки, але Богдан завжди шукав дешевші аналоги з тією ж дією, щоб допомогти людям заощадити. Через це біля нього завжди була черга, а до інших працівників — ні. Керівництву таке не подобалося, і він там надовго не затримався. Але для нього справедливість була важливішою за будь-які правила».

Ще до 2014 року Богдан приєднався до «Національного корпусу», де активно займався громадською діяльністю, спортивною та медичною підготовкою. Це стало фундаментом для його подальшого вибору.

«Я, звісно, була рада, — згадує мати, — це розвиток, нові знання, постійні заняття спортом. Але коли почалася війна й він заявив, що хоче піти на службу, я намагалася відмовити його всіма можливими способами: вмовляннями, сльозами, навіть заборонами. Але він був такою людиною — якщо сказав, то зробив».

Спочатку Богдана не хотіли брати на службу через певні проблеми зі здоров’ям, але він не здавався і шукав будь-який спосіб потрапити на передову.

«Якось він зателефонував і сказав, що все одно знайде шлях, — розповідає його біологічний батько Олег. — Я почав обдзвонювати знайомих військових, але на той момент єдиним варіантом була служба в Національній гвардії України. Богдан категорично відмовився, бо розглядав лише добровольчі формування».

Так він долучився до добровольчого батальйону «Свята Марія». А вже за пів року, коли почав формуватися полк «Азов», Богдан одразу став його частиною. Там він знайшов своє місце не лише як воїн, а й як бойовий медик, рятуючи життя своїх побратимів на передовій.

У 2015 році «Космос» брав участь у Широкинській операції—одній із ключових бойових операцій того часу.

«Коли він телефонував, то більше розповідав про медицину—як стабілізувати поранених, як діяти в екстрених ситуаціях. Про самі бої говорив мало, не хотів, щоб я хвилювався. Навіть коли все було критично, він завжди запевняв: „У мене все добре, усе під контролем“», —згадує його батько Олег.

Спочатку Богдан служив у розвідувальній роті полку «Азов». Він пояснював рідним, що людей у підрозділі було небагато, тому кожен мав універсальну підготовку й міг виконувати одразу кілька завдань.

«Він завжди був дуже патріотичним. Казав: „Якщо це все почалося, я повинен бути там“. Звісно, я намагався його відмовити, пропонував альтернативи, але це було рішення дорослої людини», —розповідає пан Олег.

Для Богдана «Азов» став більше, ніж просто службою — це була його родина.

Але у 2018 році, після понад чотирьох років війни, «Космос» вирішив спробувати повернутися до цивільного життя.

«СУСПІЛЬСТВО НЕ БУЛО ГОТОВЕ ДО ВЕТЕРАНІВ»

Адаптація виявилася складною.

«Суспільство тоді не було готове до повернення ветеранів. Гучні феєрверки, машини без глушників… У перші дні він падав одразу після різких звуків, а згодом просто присідав. Йому було важко ще й тому, що не існувало ветеранських програм підтримки. Люди цього не розуміли, вони навіть не сприймали, що йде війна», —ділиться Юлія, кохана Богдана.

Саме в цей складний період вони й познайомилися.

«Після нашого знайомства він якось написав пост в Instagram про те, як зрозумів, що я його людина. Напевно, це була у нього любов з першого погляду», —з усмішкою згадує Юлія.

Вона стала тією, хто допоміг йому знайти рівновагу у світі, який, здавалося, не помічав його війни.

Юлія й не здогадувалася, що звичайна поїздка на море стане початком особливої історії. Перед від’їздом вона залишила ключі подрузі, щоб та доглянула за квітами. Але повернувшись додому, одразу відчула — щось не так. Гроші та золото зникли.

«Подруга тоді вже познайомилася з майбутнім чоловіком і часто їздила до нього в інше місто. А в її квартирі кімнату знімав наш спільний знайомий. Виявилося, що саме він скористався ключами та обікрав мене», — розповідає Юлія.

Щоб розв’язати проблему, подруга покликала на допомогу свого хлопця і його друзів. Серед них був Богдан.

Хлопці швидко знайшли винного, провели з ним «виховну бесіду», змусили повернути речі та навіть відвідали ломбард, де той встиг продати награбоване.

«Коли я вперше побачила Богдана, не те щоб злякалася, але він одразу справив враження справжнього захисника. Увійшов, розібрався, і вистачило лише одного його погляду — грабіжник миттєво зізнався, що все поверне, навіть розписку написав. Я подякувала хлопцям за допомогу, а Богдан записав свій номер і сказав: „Якщо буде потрібно — звертайся“. Я у відповідь запропонувала допомогу в Києві, якщо раптом щось», — пригадує Юлія.

З того моменту вони почали спілкуватися майже щодня, обмінювалися повідомленнями в соцмережах, а за кілька днів Богдан знову приїхав у Київ — ніби то у справах.

«БУКЕТ — ЦЕ БАНАЛЬНО»

Одне з перших побачень Богдан довго обдумував.

«Він казав, що я для нього особлива, а приходити з трояндами — це надто просто. Тому він вирішив подарувати мені величезний вазон із квіткою!» — з посмішкою згадує Юлія.

Так їхня історія розпочалася з довіри, підтримки та розуміння. А головне — з того, що Богдан завжди був поруч у потрібний момент.

Для Юлії це був перший досвід спілкування з військовим, який бачив війну не через новини, а на власні очі. Вона відчувала, що до такої людини потрібен особливий підхід—терплячий, делікатний, сповнений любові.

«Якось мама пригадала мені мої ж слова. Перше, що я сказала після зустрічі з Богданом: „Я хочу йому допомогти, огорнути турботою, піклуванням, любов’ю“. Хотілося показати, що світ не такий поганий і травматичний, що є затишок, є спокій. Бували моменти, коли Богдана дійсно накривало, він міг раптово зірватися і серед ночі приїхати до мене в інше місто», — згадує Юлія.

Вона пам’ятає, що багато їхніх розмов відбувалися саме вночі.

«Чомусь багато спогадів у мене розмиті з того часу… Він розповідав щось важливе, я слухала, але мусила рано вставати на роботу, і на ранок багато чого забувалося. Просила повторити вдень, але йому треба було виговоритися саме в момент, коли це його тривожило. Найчастіше він згадував службу, розповідав про загиблих побратимів», — каже кохана захисника.

Попри весь біль, який він носив у собі, життя продовжувалося. У них із Юлією народилася донечка Соломія.

«ЇХНІЙ ЗВ’ЯЗОК БУВ ОСОБЛИВИМ»

«У них із Соломією був свій особливий зв’язок. Є мами, які бояться залишати дитину навіть із батьком, але я абсолютно спокійно залишала їх наодинці. Це була перша дитина і для мене, і для нього, але в нього не було страху, лише величезна любов і турбота.

Іноді він навіть просив мене вийти з кімнати, щоб обмінятися секретами з донькою. А я тихенько підглядала—він стояв біля ліжечка, щось їй розповідав, співав колискові. Вони розуміли одне одного без слів», — згадує Юлія.

Богдан, який звик захищати побратимів, тепер мав нову місію—захищати свою маленьку донечку. І це була боротьба, у якій він не дозволяв собі програти.

Богдан завжди любив смішити та бавити доньку, міг власноруч змайструвати якусь забавку.

А ще чоловік захоплювався колекціонуванням ретро машин, тримав їх запакованими та нікому не дозволяв чіпати. Звісно, допоки вони не зацікавили маленьку Соломію.

Також Богдан дуже любив вмикати донці різні пізнавальні телеканали.

«Він дуже любив читати, як наукові книги, так і фантастику. Звідси я думаю і позивний „Космос“. Взагалі коли з ним спілкувався, виникало таке враження, що він ніби всіх випереджав, жив не у свій час, чи не на цій планеті. А сюди прийшов навчити людей, передавати знання», — каже кохана бійця.

Так Богдан певний час жив цивільним життям. Проте його не влаштовувало як фінансове забезпечення для сім’ї, так і в цілому буденність.

Також чоловік все одно не полишав улюбленої справи. Разом з побратимами на волонтерській ініціативі вони влаштовували вишколи для молоді, їздили у табори.

«Богдан направляв мене на патріотичну діяльність, пропонував поїхати у воєнно-патріотичний табір від юнацького корпусу. Там він був інструктором з медицини. Я його дуже поважала, а він мене дуже любив та ставився поблажливо. Бували моменти, коли брат міг суворо на мене глянути, я одразу насторожувалась, а він посміхався і казав, що жартує», — пригадує сестра захисника Мілана.

Все ж чоловік зрозумів, що має повернутися туди, де відчуває себе на своєму місці.

«У 2020 році начальник його медичної служби повідомив про недостачу персоналу і Богдан тоді погодився повернутись. Там, не маючи вищої освіти крім коледжу, він міг себе проявляти у різних випадках, надавати таку допомогу, яку в цивільному житті без диплома ніхто не дозволить. Саме тому він пішов назад, у мене не було такого, щоб відмовляти, переконувати. Я розуміла, що це його шлях і там йому буде краще. Тут Богдану було складно знайти себе», — каже Юлія.

«БАРАК 200»

Згодом «Космос» все ж повернувся до медичної служби «Азову».

Рідним чоловік розповідав про постійну роботу на полігонах, удосконалення навичок, але про бойові дії взагалі ніколи не вдавався до деталей.

«Навіть перед початком великої війни він постійно нас заспокоював, адже сам не розраховував на такі масштаби. Вже під час боїв він просив мене познімати йому природу, травичку та сонце. Так підтримували один одного», — розповідає Юлія.

Боронячи Маріуполь Богдан телефонував рідним не так часто, як хотілося. Також крім проблем зі зв’язком почалися й гуманітарні труднощі. Медикаментів критично не вистачало, а поранених ставало все більше.

«Богдан розповідав як йому привозили на пункт людей, спочатку він першу допомогу надавав, а потім встигав і на стабілізаційних пунктах працювати. Розповідав, що медиків тоді у них не вистачало, тому постійно всюди мотався. Але попри все найбільшим пріоритетом для нього залишався порятунок побратимів», — пригадує пан Олег.

«Космос» дуже схуд за період оборони міста, постійно працював. Вже згодом кохана дізналась, що за добу він міг приймати понад півсотні поранених.

«Коли в медіа почала з’являтись інформація про вихід з „Азовсталі“, Богдан сказав, якщо все буде добре ми побачимось за пів року. Тоді він ще написав: „Мені багато чого є тобі сказати, але я не можу“. Тепер це назавжди залишилося невідомим», — з болем каже Юлія.

За весь час поки чоловік був у Маріуполі пара жодного разу не прощалися, навпаки розглядала варіанти того, як оборонців міста повернуть через Туреччину. Аби Юлія одразу була там, вона навіть дивилася квитки та рейси. Згодом сім’я планувала поїхати на море на реабілітацію, а доньку навчити плавати та кататися на велосипеді.

Після виходу з «Азовсталі» Богдана разом з побратимами етапували до колишньої виправної колонії №120 у тимчасово окупованому російськими військовими селищі Оленівка Донецької області.

Ще у червні 2022 року «Космос» зміг зв’язатися з родиною, це була швидка розмова: «Хто, де і як».

А вже з 28 на 29 липня того ж року росіяни вчинили теракт та підірвали один з бараків, який згодом отримав назву «Барак 200». За російськими даними у ньому зібрали понад 193 полонених. Внаслідок вибуху 130 бійців отримали поранення, ще 53 загинули на місці.

Так родина жила понад три місяці у підвішеному стані, а вже у жовтні 2022 року в Україну повернули тіла вбитих військовополонених.

Для ідентифікації тіла по ДНК поїхав біологічний батько Богдана. Проте зателефонувавши коханій сина, він повідомив, що результати тесту не потрібен, тіло належало «Космосу». Підтвердженням цього були татуювання.

«Я хотіла також піти на впізнання тіла, але батько наполіг аби я не йшла і запам’ятала його таким, яким він був. Я його так і не побачила, тому для мене нічого не трапилося. А взагалі він же „Космос“, не міг нікуди подітись, він поруч завжди та повсюди. Тому якщо я його не бачу і не можу подзвонити, це не значить, що його немає. Так само це не значить, що я з ним не спілкуюсь. Кожен вірить у що він хоче, хтось у Бога, всесвіт, а я — у космос. Тепер я вірю, що він нам допомагає, оберігає», — розповіла Юлія.

Останній раз сім’я бачилася на Різдво 25 грудня 2021 року. Тоді Соломії було 2,5 роки. А вже зараз вона знає, що її тата вбили в полоні. Проте щонеділі дівчинка долучається до акцій на підтримку військовополонених, бо чекає його побратимів та свого названого батька, якого вже у полоні обрав для неї «Космос».

«ЩОБ ВІН НАМИ ПИШАВСЯ»

У їхньому домі є особливе місце—поличка з портретом Богдана, його речами, нагородами.

«Соломія інколи там грається, може щось з конструктора зробити і принести туди. Ми з нею беремо участь у різних забігах на честь і підтримку наших воїнів, а медалі я чомусь складаю на тій же поличці. Якось донька запитала, навіщо я кладу їх саме туди. І я задумалася… Напевно, щоб показати йому, щоб він нами пишався», —каже Юлія.

Тіло Богдана кремували, але його прах досі зберігають у патронатній службі—сім’я чекає на будівництво Національного військового меморіального кладовища.

Богдан завжди підтримував Юлію у її мріях. Колись вона зізналася, що хоче спробувати виготовляти свічки.

«Він одразу уточнив, що для цього потрібно, і одразу все закупив. Від першого дня своєї справи я відчувала постійну підтримку. А коли свічки не виходили з першого разу, він казав: «Нічого страшного, завтра спробуєш ще».

Тепер, коли в мене щось не виходить чи я сумніваюся, я подумки звертаюся до нього. Але, звісно, бракує відповіді…»—зізнається Юлія.

Рідні Богдана важко пережили втрату. Його батько Євген зізнається: саме подвиг сина змотивував його взяти до рук зброю й стати на захист країни.

Богдан Гришкевич був відзначений двома державними нагородами:

25 березня 2022 року йому присвоєно орден «За мужність» ІІІ ступеня.

3 листопада 2023 року орден «За мужність» ІІ ступеня він отримав посмертно.

Він завжди казав: «Якщо це все почалося, я повинен бути там».

І він був. До останнього.

Вічна та світла пам’ять Герою.

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»