Жінка з Київщини втілила мрію чоловіка, коли він потрапив з передової у лікарню

Так Олена Іськова-Миклащук і відкрила сімейну справу — стала засновницею бренду одягу «Верба». Але з початку стояло питання: що це буде за бізнес? Перша ж ідея, яка з’явилась — зайнятись створенням одягу з вишивкою.

«Адже я з дитинства дуже люблю вишивки, — розповідає „Вечірньому Києву“ пані Олена. — Про те, щоб робити на одязі ще й мотиваційні написи, тоді не думалося. Ідея наносити їх виникла з того, що мені самій була потрібна психологічна підтримка, аби не згасала віра: з моїм чоловіком Андрієм все буде добре».

«НА ПЕРШИХ ВИРОБАХ НАПИСАЛА: «ТЕБЕ ЧЕКАТИ — НЕ ТЯГАР, А ЧЕСТЬ""

— Я поетеса і письменниця, тож на перших виробах з мотиваційними написами розмістила рядки з моїх віршів, — говорить пані Олена. — Тоді у нас не було вишивальної машинки, тому ми випустили футболки з друкованим принтом, на яких написано «Тебе чекати — не тягар, а честь» (це перший рядок мого вірша «Лист на фронт»).

Це не просто життєствердні слова — в них особливий зміст, який зрозумілий передусім жінкам, чиї чоловіки на війні.

— Що це за зміст?

— Поясню: всі ми дуже переживаємо, але окрім цього, в глибині душі пишаємося своїми чоловіками, адже вони стали зі зброєю в руках на захист нас і нашої країни.

«ТОДІ БУВ ТАКИЙ ПЕРІОД, ЩО В ПЕВНОМУ СЕНСІ Я В ПОЇЗДАХ НЕ ЇЗДИЛА, А ЖИЛА»

— З чого починали створювати власну справу?

— З навчання веденню бізнесу. Тоді був такий період, що в певному сенсі я в поїздах не їздила, а жила. Тобто, поїздка була за поїздкою. Бо мала часто навідувати чоловіка в лікарні і ще їздити до доньки Софії (зараз вона вчиться в коледжі).

Одного разу я побачила в вагоні оголошення про набір ветеранів, ветеранок і членів їх родин на навчання бізнесу. Текст був дуже тьмяний — неякісна фотографія нечіткої роздруківки. Це був останній день подачі заяв на навчання. Коли дісталася додому, я встигла зареєструватися на ці курси. Засвоювати ази підприємництва поїхала разом з донько. Навчання проводилось в Карпатах.

— Чимала кількість спеціальних знань, не відлякала від наміру зайнятись підприємництвом?

— Навпаки — мені було цікаво вчитися. На курсах зібралась хороша компанія. Вона дала мені те, чого на той час бракувало — емоційну підтримку. Дехто з цих людей вже мав бізнес, інші — тільки планували його започаткувати. Цілий день тривали заняття. Потім ми йшли на прогулянки в гори. Тож я отримала не лише знання, але й позитивні враження, познайомилась з прекрасними людьми.

— Щоб приступити безпосередньо до організації виробництва, потрібні гроші. Взяли кредит або отримали грант?

— Український ветеранський фонд надав нам грант. Ми взяли в оренду приміщення, в селі Сульжині (знаходиться біля моїх рідних Вербівців) на Хмельниччині. Чому не на Київщині, де ми зараз живемо? Річ у тім, що я хочу розвивати рідне село. Адже в Києві і області не надто складно влаштуватися на роботу. На Хмельниччині в цьому плані ситуація гірша, особливо в селах. Тому багато хто звідти виїздить. Ті, хто лишився, живуть переважно з того, що займаються землеробством та тваринництвом. А ось влаштуватись на роботу нема де.

— Ви орендували під цех покинуту хату?

— Ні, на даному етапі — одну з кімнат (вона не використовувалась, певно, ще з 1990-х) в сільській раді.

— Яке обладнання закупили?

— Поки що тільки вишивальну машину. А пошиття одягу наразі замовляю у інших виробників (це називається аутсорсинг). Моя частина роботи — зробити вишивку.

Зраз займаюсь закупівлею обладнання для швейного цеху, тож незабаром будемо самі відшивати одяг. Тоді ми почнемо наймати працівників. Люди запитують, коли це буде — бо потрібна робота.

— Чому справа рухається не надто швидко?

— По-перше, грантові кошти надходять частинами, тож одразу закупити все обладнання не виходить. По-друге, мені треба час, щоб визначитись з усіма аспектами реалізації продукції. Вона має знаходити своїх покупців, щоб ми мали прибуток і могли платити робітницям достойну зарплату.

«ЛЮДИ КУПУЮТЬ МОЇ ЯЛИНКОВІ ІГРАШКИ ЧАСТО ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ПОДАРУВАТИ РОДИЧАМ ЗА КОРДОНОМ»

— Як зараз продаєте свої вироби?

— Частково через Фейсбук, Інстаграм, частково — на виставках. Нещодавно, наприклад, брали участь в виставці «Місто майстрів» в Києві. Поки що я сама справляюсь з виконанням замовлень. В глибині душі трошки побоююсь, що їх може стати так багато, що я не встигатиму. Коли матимемо всі машини, які запланували і наймемо працівників, тоді буду почуватись спокійніше. Знаєте, а ще я роблю вишиті іграшки на різдвяну ялинку.

— Цікаво. Як у вас з’явилась ця ідея?

— Вона виникла в мене, коли я відновлювалась після хірургічної операції, і знаходитись на виробництві не могла. Тож мала вільний час та бажання використати його для чогось корисного і цікавого — щоб підняти собі настрій. Робити вишиті кульки для різдвяної ялинки можна й вдома.

— Як ви їх виготовляєте?

— Роблю вишивки на тканині, і, так би мовити, «вдягаю» їх на легенькі пластикові кульки, які не б’ються. Ця робота не надто проста. Її слід зробити так, щоб на тканині не було зморшок. Якщо чесно, перші спроби були довгими і дещо виснажливими. Виникало бажання покинути цю справу. Проте врешті я змогла (посміхається). Бо я наполеглива. Головне, що ці кульки дуже красиві і незвичайні. Багатьом людям вони подобаються.

— Ви побачили в Інтернеті технологію їх виготовлення?

— Так, це традиційна східна технологія. Але я розміщую на кульках українські орнаменти, які вишивають на сорочках, рушниках: троянда, листя дубу, зірка Алатир, калина, мак…

Дизайн одного з наборів таких іграшок мій авторський. На кульках, які в нього увійшли, закодувала спеціальними вишитими символам шість слів: щастя, удача, перемога, здоров’я, кохання і достаток. Назвала цей набір «Шість символів щасливого року». Ще маю набір кульок на ялинку, присвячений Святвечору: з Віфлеємською зіркою, сценою народження Христа, ангелочками… Люди купують ці іграшки часто для того, щоб подарувати родичам і друзям за кордоном.

— Донька вам допомагає?

— Старається, але не завжди має на це час — як я вже казала, вона навчається в коледжі.

— А чоловік долучився до сімейного бізнесу?

— Якщо є можливість, долучається, адже досі лікується, тож дома буває не часто. Підтримує мене морально. Ми з донькою з нетерпінням чекаємо, коли він повноцінно зможе брати участь в нашій сімейній справі.

«Вечірній Київ» писав про дружину Захисника, яка втілює мрію свого чоловіка про власний бізнес і випускає джеркі для тих, хто на передовій.

Ігор ЛЕВЧЕНКО, спеціально для «Вечірнього Києва»