Спадок цегляних магнатів: історія будинку Сніжка на Площі Українських Героїв

Однією з найвідоміших площ історичної частини Києва є Площа Українських Героїв, яка знаходиться в історичній місцевості Нова Забудова. На думку дослідників нашого міста, вона з’явилася ще у другій половині ХІХ століття та мала назву Шулявська, на честь вулиці, прилеглої до неї.

У 1891 році вулиця змінює свою назву на честь знаменитого українського лікаря-хірурга та професора Володимира Караваєва — до 50-річчя його наукової діяльності. Згодом кияни почали називати Караваєвською не лише вулицю, але й саму площу, хоча офіційно вона не змінювала своєї назви.

Наприкінці ХІХ — початку XX століття, під впливом першої хвилі будівельної лихоманки, на ній споруджуються декілька ошатних прибуткових будинків, зокрема і знаменитий «пряниковий» будинок з кутовою вежечкою, який часто можна побачити на багатьох зображеннях цієї площі.

Замовниками цієї самобутньої споруди в стилі історизму з елементами стилю «Рюс» стали нащадки відомого цегляного магната Ілля Сніжко та Олена Хлєбникова, чиї монограми досі можна побачити на фасаді кам’яниці.

Варто згадати, що цегляний бізнес родини Сніжка почав активно розвиватися у середині ХІХ століття при реконструкції київської фортеці. За даними довідника «Київська цегла», у 1845 році в місті працювали 11 цегельних заводів: 8 приватних, 2 казенних та 1 монастирський. До кінця XIX століття їхня кількість зросла до чотирьох десятків. Одними з найбільших тогочасних виробників були купці: Адам Сніжко, Афіноген Луньов та Іона Зайцев.

Після смерті Адама Сніжка у 1894 році його бізнес успадкували два його сини: Ілля і Сергій та донька Олена, яка вийшла заміж за керівника одного з родинних заводів, змінивши прізвище на Хлєбникова.

Таким чином, з’явилася цегла з маркуванням «Сніжко-Хлєбникова». яка згодом змінилася позначкою «Н. Сніжко» (нащадки Сніжка).

Для будівництва власного прибуткового будинку спадкоємці цегляного магната не шкодували коштів і матеріалів, замовивши у 1897 році його проєкт архітектору Михайлу Артинову. Цікаво, що його молодший брат Григорій відіграв значну роль у розбудові центральної частини Вінниці, подарувавши цьому місто чимало знакових пам’яток і об’єктів.

На відміну від Артинова-молодшого, Михайло пов’язав своє життя з Києвом і також залишив декілька цікавих споруд, зокрема Лук’янівський народний будинок. Що правда у своїй творчості він тяжів переважно до російських архітектурних традицій і навіть свій маєток на вулиці Фундуклеївській, 60 звів у подібному стилі.

Успішна кар’єра Михайла Артинова тривала недовго, оскільки на початку 1900-х він випадково опинився у досить скандальній ситуації, пов’язаної з аферою з коштовностями. Коли розпочалося розслідування, репутація зодчого була зруйнована, а потенційні клієнти більше не хотіли співпрацювати з ним.

Тож прибутковий будинок Сніжка-Хлєбнікової став вершиною його творчої спадщини. Витончена будівля вражає великою кількістю декоративних різьблених і ліпних елементів та кутовою вежею-мінаретом.

Він увійшов до серії листівок «Красиві будівлі Києва», виданої на початку XX століття у знаменитій типографії Дмитра Маркова.

На першому поверсі споруди розміщували різні крамниці та перукарня, а на інших поверхах — квартири, які здавалися в оренду.

У радянський час будівля була націоналізована, а ній розміщувалися комунальне житло.

Під час Другої світової війни будівля сильно постраждала, але була відновлена у 1950-х роках у спрощених архітектурних формах, внаслідок чого була втрачена оригінальна вежечка та мансардний поверх.

У 2000-х роках мансардний поверх відновили, що правда його зовнішній вигляд є істотно відмінним від первинного проєкту. Значно відрізняється від оригіналу і декоративна вежа, яка також має дещо спрощені форми.

Проте прибутковий будинок Сніжка -Хлєбнікової відіграє зачну роль у формуванні архітектурного ансамблю Площі Українських Героїв, залишаючись однією з найяскравіших пам’яток Києва, збудованих на межі ХІХ-XX століть.

До теми: Збудував Городецький, але спаплюжили комуністи: історія «розкуркуленого» будинку у Києві.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»