Полон, коригування вогню по ворогу й 10 років дорогами на схід: історія київського волонтера

Його робота розпочалася, коли вони з двома підприємцями за свої гроші накупили для воїнів 72 бригади, що стояли на той час на Донецькому напрямку, продуктів, зубної пасти, прального порошку, трусів, шкарпеток, футболок, пральну машинку та морозильну камеру, й повезли з Ігорем Галайчуком (нині депутат Київради, фракція ВО «Батьківщина») на схід. Тоді українським військовим не вистачало найнеобхіднішого.

Після того, Петренко з друзями взялися доправити ще й півсотні бронежилетів, рації, продовольство, інші припаси. На той час вони з дружиною Іриною та сином Олександром створили Центр допомоги АТО.

ПЕРШИЙ ПОЛОН У СЕПАРАТИСТІВ: БИЛИ, АЛЕ ВІДПУСТИЛИ

Перший раз у полон сепаратистів Володимир потрапив у жовтні 2014 року, коли разом з волонтерами з Київської області доправляли партію речей до Волновахи. Тоді вся компанія з чотирьох українських волонтерів, серед яких була Оксана Герасименко, потрапила до рук сепаратистів-бандитів з Маріуполя. Їх били, катували. Потім друзям вдалося таки визволити Володимира, проте товариші з волонтерської команди залишалися в полоні й він робив все, аби їх витягти. У грудні того ж року Володимир, якого підлікували у Києві, через довгі телефонні переговори з сепарами домовився про звільнення й своїх друзів, але потрапив у ворожу пастку.

«Другого грудня Сармат (бандит-сепаратист, що в перший раз тримав Володимира у полоні, — прим.ред.) вийшов зі мною на зв’язок: «Оксана закочує істерики, всіх дістала.Давай десятку — і забирай її».Відповів йому: Де я візьму такі гроші? Зменши бодай до п’яти». Він погодився. Потрібну суму допоміг зібрати Руслан Сольвар, котрий тоді активно займався визволенням наших хлопців. Я взяв із собою чоловіка Оксани Юрія», — повідомив пан Володимир.

ДРУГИЙ ПОЛОН: ВТЕЧА, РОСІЙСЬКИЙ КОРДОН ТА ФСБ

Сепари не привезли на обмін Оксану. Сказали, що поїдуть на базу, розвантажать машину Володимира і після цього він забере полонянку. Її чоловік залишився на ворожому блокпосту.

«Ми під’їхали до одного із корпусів піонертабору „Сонечко“. Тільки я вийшов з автомобіля, як з усіх боків посипалися удари, на голову накинули куртку та замотали її скотчем, скували кайданками руки та ноги. Помістили у маленькій кімнатці на другому поверсі. Наступного дня я знайшов на підлозі канцелярську скріпку і спробував розстебнути за її допомогою кайданки. Мені це вдалося. Скріпку сховав у манжет сорочки. Втім, на третю добу кайданки з мене зняли, розв’язали ноги, мотузку (довжиною близько трьох метрів) залишили на підвіконні. Щойно бандити вийшли, я намотав її на себе з розрахунку, що вона допоможе мені втікти», — пригадує Володимир Петренко.

Його допитували, били, але пообіцяли відпустити 19 грудня разом з Оксаною.

Він в це не повірив, тому вирішив втекти до цієї дати. Петренку вдалося «розпакувати» вікно камери, спуститися на мотузці на землю. Зникнення Володимира сепаратисти помітили лише пізно вранці. У цей час він уже пробирався в напрямку Донецька.

«Якби я продовжив рухатися у бік українських військ, швидше за все, знову попався б бандитам або напоровся б на міну чи розтяжку, якими, за словами сепаратистів, рясніли околиці. Потрібно було переграти ворога, і я пішов у зворотному напрямку.В одному з сіл постукав у хату.Хазяї погодилися мене сховати.Я їм безмежно вдячний за моє спасіння. Відсидівшись у них чотири доби, пішов у бік російського кордону.Коли йшов, попросив їх наступного дня передати дружині особливу звісточку», — згадує Володимир Петренко.

Володимир розповів, що коли став волонтером, мама дала йому хрестик. Під час переходу російського кордону він його неодноразово рятував.Підходячи до чергової лісосмуги, Володимир цілував його, молився — і все складалося добре. Російські прикордонники потім дуже дивувалися, що його не заскочили. Таким чином Володимир вийшов на ростовську трасу. Один водій погодився підвезти його, дав телефон, щоб зателефонував дружині.

«Довелося сказати йому, що я з України. Він наполегливо рекомендував заявити про себе прикордонникам.Втім, я й сам збирався так вчинити.Ця людина зв’язалася із заставою, попередила, щоб зустрічали. Там мене посадили в камеру, потім перевезли до Ростова.Допити проводили співробітники ФСБ. Тримали мене декілька днів, погрожували віддати на поталу Сармату. Я їм пояснив, що сім’я знає — я в руках ФСБ. Якщо вони віддадуть мене бандитам, мої родичі звернуться до журналістів, буде великий скандал», — розповів Петренко.

Росіяни таки передали Володимира українській владі. Коли він опинився в Україні, дізнався, що Сармат відпустив Оксану. Напередодні нового 2015 року Петренко повернувся додому.

ВЕСНА 2022: КОРИГУВАННЯ ВОГНЮ ПО ВОРОГУ НА КИЇВЩИНІ

Всі ці роки Володимир Петренко займався й займається допомогою військовим. Останні два роки щомісяця він з волонтерами «намотують» по 1700 кілометрів дорогами на схід країни.

«Хоча перші місяці у 2022 році займалися більше допомогою на місці. Про війну вранці 24 лютого 2022 року мені повідомила заплакана дочка. Ми організували у підвалі моєї СТО укриття й там перебували мами з маленькими дітьми, а коли Київ опинився майже в оточенні, я наполегливо рекомендував мамам все ж таки виїхати з міста. А от питання евакуації моєї дружини ніколи не поставало», — розповідає пан Володимир.

Він пояснив, що з перших днів широкомасштабного вторгнення допомагав нашим воїнам зі зброєю у руках.

«Я взяв свою зброю, почали підходити до нас хлопці, так ми створили загін самооборони у одному з районів столиці. Я коригував вогонь по ворогу через зв’язки з друзями, які залишилися на окупованих територіях Макарівського, Бориспільського, Броварського районів, і контактував навіть з незнайомими людьми. Складав координати й передавав їх у Генштаб та ГУР. А там уже робили, що потрібно, й були результати. Мені розповідали, що по визначених локація й гелікоптери налітали, й артою накривали ворогів. Тобто, були наслідки оцих дій і на Житомирській трасі, й на гольфклубі в селі Гавронщина», — пояснив пан Володимир.

ДРУЖИНА З КОЛІС РОЗДАВАЛА ТРОФЕЇ НАШИМ ВІЙСЬКОВИМ

Коли вже ворог почав відступати, але північ Київщини ще не була звільнена, Петренки поїхали у село Гавронщина, де жили батьки Володимира та його дружини і з ними довго не було зв’язку.

«26 березня, за кілька днів до визволення північної частини області, я поїхав у село до хлопців-мінометників. Це був добровольчий підрозділ, яким керував хлопець з селища Чабани з позивним Кот. На жаль, він потім загинув, захищаючи Харківщину. Вони мали на озброєнні 120-міліметровий трофейний міномет. Перевіз їм у багажнику у селище Фасова цей міномет, міни. Поки вони били по координатах по ворогу, я зі снайперською гвинтівкою їх прикривав.

Повернувся у Київ, і вже 30 березня сестра каже, що в наше село зайшли нацгвардійці. Для мене це було дуже несподівано. Ми з дружиною зібралися й поїхали, взяли зброю. 30 березня ще не вдалося проїхати, а 31 вже були у Гавронщині — пристали до колони розвідників однієї з бригад, прочесали разом з ними котеджне містечко на околиці Макарова, зайшли на територію тамтешнього гольфклуба. І хлопці поїхали назад на Макарів, а ми — у село», — пояснює Володимир Петренко.

За його словами, орків в селі вже не було, але й наших ще не було.

«Дружина пішла по людях роздавати ліки, продукти. А я поїхав вулицею Жовтневою, що примикає до гольфклубу: люди як побачили мене у мультикамі зі зброєю, почали обнімати й плакати», — пригадує Петренко.

У Гавронщині на той час було багато людей, що тікали з Гостомеля, Бучі, але не встигли виїхати на вільну територію. Вони просилися, щоб їх вивезли з села.

«Я їм кажу, що немає потреби вже виїжджати, бо наші зараз зайдуть. А у людей такий вже настрій — виїхати й крапка. Тут знову прильоти пішли по гольфклубу, всі поховалися. Потім ми сформували колону з чотирьох машин й я їх повів у сторону Макарова. Потрапив під дружній вогонь, бо хлопці не знали, що це свої виїжджають. Кулі в машину влучили, але всі живі, цілі й здорові. От таке було звільнення Гавронщини. А потім вже зайшли наші військові», — говорить Володимир Петренко.

Перші тижні після вигнання ворога з Київщини пішли у Петренка на допомогу військовим на місці. У Гавронщині в нього був екскаватор, то він копав і бліндажі, й окопи. Показував нашим військовим, де залишилася ворожа техніка, зброя, 152-мм снаряди. Так навіть САУ «Акація» потрапила до рук 95 бригади, десять російських «Корнетів» з пострілами та інші трофеї пішли до різних підрозділів.

«Я не встигав вивозити з лісу трофеї, як дружина з коліс видавала все 95 бригаді. Хочу сказати про Євгена Лаврова, командира охорони Бородянського ТЦК та СП, колишнього командира полку «Київська Русь». От його ТЦК-шники першими у тій місцевості почали битися з росіянами, які тільки заходили до району. Потім я віддав їм понад сім десятків пострілів до РПГ.

Взагалі тоді по лісах назбирав дуже багато боєприпасів й попередавав військовим, нацгвардійцям. Пам’ятаю, з Президентської бригади приїжджали на вантажівках, щоб все знайдене повивозити. Показував їм, де знаходилися покинуті практично нові КАМАЗи, «Урали», й навіть КРАЗ, прилаштований для управління вогнем з «Ураганів»», — говорить Володимир.

Він пояснює, що познаходив вороже озброєння й техніку раніше, тому військовим не треба було їздити шукати.

А у вересні 2022 року, коли Володимир проходив військово-лікарську комісію, лікарі терміново направили його до кардіології, адже чоловік вже був на грані інфаркту. В лікарні йому зробили стентування…

ЩЕ МІСЯЦЬ ТОМУ ЇЗДИВ ПО МІСТУ НА СХОДІ, А ТЕПЕР ВОНО «ЗАКРИТЕ»

На запитання, як нині громадяни допомагають волонтерам, пан Володимир відповів, що є ті, хто постійні допомагає, і їх зовсім не багато. На них Петренки зазвичай і покладаються. А так, щоб люди донатили, то такого наразі немає.

«Допомогу надаємо різним підрозділам — хто звернеться. У нас немає особливих вподобань. Хтось нас радить, хтось знаходить — працює сарафанне радіо. Є декілька бригад, з якими співпрацюємо частіше — допомагаємо мастилами, антифризами для машин… А на РЕБ збирати чи на щось інше коштовне — допомагають ті, хто з нами вже не один рік у цій справі. Їх не багато», — говорить пан Володимир.

Він додає, що активна допомога надходить від людей з сіл Київщини. Так Віта Пешеко з Березівки готує смаколики, Олена Батуріна, Тетяна Ткачук та колектив «Мамини крила» плетуть сітки та кікімори. Колектив з села Колонщина також плете сітки, Олена Ральчук допомагає коштами та продуктами для наших захисників, у Києві Тетяна Залевська робить енергетичні набори, перекуси, ТОВ «Миросвіт» дуже допомагають. А хлопці з його СТО — Володимир Жестков та Володимир Потапенко — завжди готують машину до виїзду на схід та допомагають з ремонтом військовим.

Потужна допомога надходить з Італії з «Волонтерської сотні Брешії», якою керує Людмила Верчінська. Це зазвичай їжа, одяг, медикаменти для людей. Людмила Лауф та Юрген Мартін з Німеччини допомагають шукати машини для військових», — пояснює Володимир Петренко.

Волонтерський маршрут Петренка в середньому на місяць — 1700 кілометрів. Він часто їздить з різними волонтерами, зокрема зі Свтланою Куліш, а останнім часом зі своєю дружиною Іриною. Рухаються волонтери сходом України без зупинок. Дружина підміняє Володимира за кермом, адже так легше й швидше пересуватися. Вони без довгих зупинок розвантажуються навіть серед ночі й їдуть далі.

«Логістичні шляхи зараз змінюються через те, що ми втрачаємо території. І бригади перекидаються з місця на місце. Коли їдемо, сконтактовуємося з бригадами, щоб не було сюрпризів і можна було зустрітися. Але, якщо не зустрічаємося, то знаходимо інші способи передачі — десь залишаємо в умовному місці, сповіщаємо, де забрати. Або навіть у магазинах залишали — по різному бувало», — пояснив Петренко.

На запитання, як ставляться до волонтерів люди, що перебувають майже на лінії фронту, пан Володимир розповів, що проблем з ними ніколи не було.

«Зазвичай, коли доводилося заїжджати на шиномонтаж, то не було такого, що б погано ставилися. В магазинчиках приймають на зберігання для адресатів наші передачі. Дуже шкода цих людей, які біля лінії фронту, й неможна звикнути, що ще місяць тому ти їздив по тому місту, а сьогодні воно вже закрите для відвідування, як Покровськ, Мирноград, як інші міста, які ми втратили. Нещодавно до нас приїздив чоловік, й сказав, що він з Покровська, але з’ясувалося, що він з Донецька переїхав з сім’єю у Покровськ, а зараз їм вже й з Покровська довелося виїхати. Шукають тепер житло десь у Києві…», — резюмує Володимир Петренко.

* * *

«Вечірній Київ» з найкращими побажанням у Міжнародний день волонтера до всіх волонтерів України!

Читайте також: «„Горенські мавки»: мешканці Київщини, які втратили все через війну, але не здалися».

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»