«Горенські мавки»: мешканці Київщини, які втратили все через війну, але не здалися

Галина Іванівна Котур другий рік плете сітки у команді «Горенські мавки». Їй 72 роки й вона все життя прожила в Горенці, окрім того місяця, коли їх евакуювали. Правда, не далеко — у бомбосховище на 7-му лінію Пущі-Водиці.

СИН ПРИВІВ У БУДИНОК НАШИХ СОЛДАТ, ДОПОМАГАЛА ЇМ ЧИМ МОГЛА

Жінка розповідає про війну, обстріли Горенки, що біля Києва, своє життя й волонтерство.

«Моє завдання — підготовка тканини для плетіння маскувальних сіток. Я роблю на стрічках спандбонду засічки, а дівчата вплетають їх у риболовні сітки великих розмірів», — пояснює пані Галина.

Вона розповідає, що з початку повномасштабного вторгнення не виїздила з Горенки, але їх з сином на місяць волонтери силоміць евакуювали на 7-му лінію Пущі-Водиці та сховали у підвал, бо вже було неможливо знаходитися в селі, в якому горіли вулиці з будинками.

«Про війну дізналася о пів на шосту ранку від хресниці, яка наказала ховатися в погреб або тікати. Вже на другий день в Горенці пропало світло, а син привів військових до нас в дім. Це були бійці танкового підрозділу „Азову“ та 72 бригади. Ми їм повністю віддали будинок. Так від них й дізналися більше про війну. Ми з сином допомагали готувати їжу для бійців, бо їх було 28 чоловік, вони приходили до нас ночувати. А на вигоні стояли хлопці з нашої Тероборони. От їм теж треба була наша допомога й ми носили чай, каву», — розповідає Галина Котур.

2 березня в будинок прилетіли осколки й побили вікна, двері, які господарі так-сяк закрили чим було. До середини березня жінка з сином жили у погребі.

«Холодно, вогко й дуже страшно під час обстрілів. Ні води, ні газу, ні світла… Наші військові мені кричали: „Тьотя Галя! Падайте!“. От так миттєво навчилася падати, коли бачила, що летить літак або безпілотники», — згадує пані Галина.

Вона повідомила, що у Горенці, навіть після того, як всіх вивезли у більш безпечні місця, все одно залишалися люди.

«Старенькі бабусі так і просиділи у ДЗОТах часів Другої світової війни, які є на околиці села. Їм волонтери привозили їжу. Старий ДЗОТ Київського укріпрайону дуже міцний. Ще дехто по погребах ховався. А там, де ми з сином переховувалися, все розбило снарядами, то ми ще вчасно виїхали! Десь у двадцятих числах березня у підвал на 7-му лінію дуже багато народу звезли — з Горенки, Мощуна, Пущі, Мостища. У бомбосховищі видавали матраси, ковдри, ми могли зарядити телефони. Потім автобусом людей поперевозили на вокзал у Київ. Але нас донька забрала до себе на Троєщину й де перебували до 14 квітня.

Коли відкрили Горенку — повернулися додому. Глянули — все повністю розбито й згоріло. Залишилися ми з сином в тому, в чому вийшли з дому. На старості, а мені 72 роки, без нічого. Дякувати Богу, живі! В жовтні 2022 року у сина стався перший інсульт, а в січні цього року — другий. Це все через стрес. Зараз паралізована ліва сторона, ногу закидає й тягне, а рука зовсім не працює. Йому 49 років», — говорить пані Галина.

Коли Галина Котур повернулася в Горенку, то облаштувала напівзруйнований гараж зі знайдених коробок та плівки. Волонтери зупинялися біля їх обійстя, щось давали, подружка дала ліжко.

«Так і жили в гаражі до жовтня 2022 року. Їсти готували надворі в знайдених каструльках. Потім нам волонтери та церква дали будиночок площею 3 на 6 метрів. Там є два ліжка, невелика спіральна електроплитка, обігрівач. Так ми перезимували дуже тяжку зиму, адже тоді світла не було по 2-3 доби. Укутувалися в усе, що надавали в гуманітарці», — розповіла пані Галина.

Вона каже, що до неї приїжджали провідати хлопці-військові, які жили в її хаті, й втішали: «Тьотя Галя, не переживай, ми повернемося й відбудуємо твій дім». Галина Іванівна їм відповідала: «Дай Бог повертайтеся тільки живими, все інше якось буде».…

«Скоро зима. І поки нічого не змінилося, живемо в тому будиночку. Поставили туалет, підвели воду. Але будиночок опалюється електрикою й ми платитимемо за неї повну вартість, адже ті люди, які живуть в тимчасових будочках, наданих замість зруйнованих рашистами будинків, не мають 50-відсоткової пільги на сплату за електрику.

ДУМАЛА, ЯКІ КНИЖКИ РЯТУВАТИ З БІБЛІОТЕКИ Й ВИТЯГЛА БІБЛІЮ

Ще одна «Горенська мавка» — Галина Георгіївна 35 років працює у сільській бібліотеці.

«Спочатку не хотіли виїжджати, вірили, що все скоро минеться й наші виженуть ворога. Я живу навпроти бібліотеки. Ми ховалися у погребах, а коли бомби прилетіли у сусідній будинок, в нашому повилітали вікна, і бібліотека лишилася без вікон, дверей й тиньку. Думала тоді, що ж з неї виносити: чи словники, чи літературу. Але взяла Біблію. Чомусь подумалося, що бібліотеку можуть розбити, а дім ні. Наче там надійніше сховати. Але… Коли повернулися з евакуації, то вже будинку не було, а бібліотека залишилася, хоча вся література й стелажі лежали на підлозі», — розповіла Галина Георгіївна.

Вона говорить, що бачила рашистів, які йшли у військовому та в цивільному одязі, розхристані, й казали ГостомЕль, з неправильним наголосом.

«Ми тоді бігом дзвонили в Тероборону, проте росіяни сходили з дороги й бігали лісом. Коли вже почали палати будинки, діти настояли, щоб ми виїхали. Перебували до травня в районі Василькова. Коли повернулися, будинку вже не було. Тоді друзі запропонували у них пожити. В бібліотеці почала прибиратися, мені допомагали діти, що були в селі. Книжки повитрушували, поставили на стелажі. Адміністрація допомогла вікна позабивати. Проте будівлю бібліотеки перекосило й тепер вона знаходиться в іншому приміщенні. А волонтери потроху відновлюють стару будівлю», — говорить Галина Георгіївна.

Їм з чоловіком спочатку церква надала тимчасово малесенький залізний будиночок, де можна від дощу заховатися. А влітку французи поставили вже й не великий модульний будиночок.

«Ми там ще поки не живемо, тому що не всі комунікації підвели — світло, воду, каналізацію. Будівництво продовжується», — уточнює пані Галина.

ПЛЕТІННЯ ДОПОМАГАЄ ВИСТОЯТИ

«Я ніколи не бачила Галину Георгіївну в сльозах, вона завжди усміхнена, а її чоловік, якому за 80 років, не втомлюється повторювати: ми все відбудуємо, все буде добре. Такі люди тримають і себе і оточуючих своєю впевненістю, що все буде добре. Дякуючи команді й тому, що ми постійно плетемо, робимо потрібну справу для фронту — тримаємося. По іншому ніяк. Ще дуже приємно, коли хлопці — наші замовники, приїздять в гості», — розповідає Аліна Федулова, очільниця волонтерського руху «Горенські Мавки», який налічує понад 20 волонтерів.

Пані Аліна наголосила, що попри всі труднощі життя у повоєнній Горенці, жінки й чоловіки, що входять до складу «Горенських мавок», невтомно щодня приходять плести маскування для Сил оборони України. У складі їх команди, окрім місцевих жителів є переселенці з Херсонщини та Криму.

Вона повідомила, що зараз «мавки» підготували до відправлення сітки розміром 5 на 5 метрів, за якими от-от мають приїхати військові. В кінці кожного місяця Аліна Федулова робить звіти. Тільки за серпень колектив відправив на фронт 46 сіток та 13 кікімор. За весь період плетіння — з літа 2022 року «Горенські мавки» відправили — 576 штук сіток (понад 17 044 кв метри) та 422 кікімори.

Нині, за словами пані Аліни, військові просять робити маскування на дула артсистем, на Старлінки. Для артилеристів мавки виготовили вже 3 штуки таких масксіток.

«Вони довжелезні! Перша, з них, пам’ятаю, була 9 метрів. На карті України відмічаємо, в які пункти відправляємо маскування. Працюємо не через волонтерів, а тільки напряму з військовими. Це принципова наша позиція. Ми працюємо на волонтерських засадах.

Дуже болісно, коли ти відправляєш адресату посилку з сітками, а вони повертаються тому, що хлопці-адресати загинули. Протягом 2,5 років в нас було чотири такі випадки. Наші перші сітки були й в Бахмуті, й в Соледарі», — говорить Аліна Федулова.

Про перші маскувальні сітки пані Аліна сказала, що вони були невдалими. А ще «мавки» попервах плели й фарбували маскування зі звичайної тканини, поки їм не підказали про спеціальний матеріал спанбонд.

«Ми оголосили збір на тканину, й фірма «Ливінг вуд Україна» зробила репост, що «Горенські мавки» збирають кошти на закупівлю спанбонду. Її директорка — Надія Родіонова нам закупила вже порізаний спанбонд. Так почалося справжнє плетіння й постійні збори коштів на матеріал. Нині використовуємо різні кольори та фактури, бо сітки потрібні різні — для півночі, півдня…

Паралельно з цим почали робити кікімори. Перші з них з’явилися завдяки моїй сестрі, а потім і ми почали плести. Це окрема сітка, з більш мілкою ячейкою. У нас навіть є майстриня в Горенці, яка шиє кікімори. У неї окрема технологія — нашиває спанбонд на машинці. А ми робимо їх з ниток з мішків з під кави. До нашої справи добре доклалися чоловіки. Вони виготовили рамки для плетіння кікімор, стійки для сіток, станок для порізки спанбонду», — розповіла пані Аліна.

ЧОГО БОЯТЬСЯ ЛЮДИ У ТИМЧАСОВОМУ ЖИТЛІ НИНІ

Зараз по всій Гостомельській громаді, та й інших, що постраждали від рашистського нашестя на Київщину, людям, чиї будинки були знищені виділили тимчасові будиночки «3 на 6» метрів, й їх турбує перспектива чергової зимівлі. Про це ми говорили й з «Горенськими мавками», й з мешканцями Мощуна під час святкування Дня села.

«Наше життя взимку повністю залежить від електричного опалення. На зимовий період для тих, хто його має, уряд ввів 50 відсоткову знижку на оплату за електрику. Ми зверталися в „Ірпінські електромережі“ й нам відмовили у цій знижці, тому що такі будиночки, як у нас, є тимчасовими, волонтерськими, ніде не проходять по документах. Нам сказали: „Сьогодні у вас вони є, а завтра їх у вас заберуть. І в списку на перегляд тарифів від НКРЕ КП такої категорії споживачів, як ви, не існує. Заяви від вас ми прийняти не можемо“. Нині людей в такому становищі багато, а заяви ні в кого не приймають. Це і в Ірпені, в Бучі, Мощуні, Мостищі… У нас є довідки, що дійсно, у нас опалення від електрики, але це не враховується. Платити 4,32 грн за кілоВатт/ годину для людей, у яких нічого немає окрім руїн, невеликої пенсії й того, що дали волонтери, дорого. Нам треба якось перезимувати, щоб нас теж включили до розгляду в категорію пільговиків», — говорять Галина Іванівна та Галина Георгіївна.

«Вечірній Київ» користуючись нагодою попросив прокоментувати ситуацію та перспективи розв’язання проблеми начальника Гостомельської селищної військової адміністрації Сергія Смаля.

«Гостомельська громада, одна з найбільш постраждалих у Київській області. Основна проблема громади — відновлення того, що зруйнував ворог, а допомога людям — наш пріоритет у роботі», — сказав Сергій Смаль.

Він зауважив, що всі знижки на житлово-комунальні послуги встановлюються виключно на рівні держави.

«Хто за законом має на них право — будуть користуватися пільгами. Але, якщо є проблеми з документами або щось інше, то ми допомагаємо, чим можемо. Проблема зі знижками на електроенергію дійсно існує. У селах, наприклад Мощуні, у деяких людей не оформлені права власності, й по документах — це садово-дачний кооператив. Тому є проблеми не тільки з пільгами на ЖКП в опалювальний період, а й заходами з відновлення будинків. Ані держава, ані місцева влада в деяких випадках нічого не можуть зробити, тому що у людей немає документів на право власності. В цьому й криється проблема, а не в тому, що хтось не може допомогти. Держава потужно допомагає, по програмі „єВідновлення“, „єОселя“, але якщо у людини немає документів, то дійсно, допомогти важко. Про проблему знають в усіх кабінетах влади й цим питанням зараз займаються», — сказав Сергій Смаль.

На запитання, чи можна отримати право власності на такі тимчасові будиночки, начальник Гостомельської селищної військової адміністрації відповів, що на такі будиночки «3 на 6» документів — прав власності не надають, а тільки на відбудоване житло, на яке є права. А в даному випадку мова йде про тимчасові споруди.

«Ні з місцевого, ні з державного бюджету ніхто не має права витрачати кошти, якщо у громадянина не оформлені права власності. Це було б нецільовим використанням коштів», — нагадав Сергій Смаль.

Читайте також: «Свято у Мощуні: як живуть і про що говорять люди героїчного села на Київщині».

«Вечірній Київ» також розповідав історію про події у Гостомелі: «У перший день війни у моєму дворі було 40 поранених: розповідь лікарки з Гостомеля, що пережила катування росіян

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ». Всі фото автора