Все життя вчу мові дуже складних дітей: інтерв’ю з Надією Бойко, яка 60 років працює в інтернаті

Більшість людей навіть не замислюється над тим, який це великий Божий дар — вміння говорити. Ми висловлюємо свої думки, добираємо слова, розширюємо словниковий запас, читаючи книги й спілкуючись. Через мову ми передаємо світові свої емоції, переживання, роздуми. Цю здатність ми здобуваємо ще змалку, спілкуючись із батьками, рідними, друзями, вчителями. Але є й ті, кому опанування мови, зокрема навчання чіткого й зрозумілого мовлення, стає справжнім викликом, що потребує підтримки фахівців.

Пані Надія Бойко — одна з таких спеціалістів, які допомагають дітям знайти свій голос. Як і більшість відданих своїй справі людей, вона воліє не розповідати про себе. Проте її життєвий шлях є прикладом того, чого можна досягти завдяки наполегливій праці й безмежній любові до дітей.

У розмові з кореспонденткою «Вечірнього Києва» Надія Бойко поділилася своєю історією: як, будучи сиротою, вона прийшла до роботи з дітьми, які переживають складні життєві обставини, і як повертає радість спілкування тим, хто має важкі діагнози.

— Пані Надіє, розкажіть, будь ласка, що привело вас до професії логопеда?

— Усе досить просто. У 1962 році я закінчила навчання в закладі, який за часів СРСР називався Державний педагогічний інститут імені Максима Горького. Нині це Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. Я — педагог-дефектолог, отримала диплом з відзнакою. Пам’ятаю, як тоді видавали червоні дипломи, що виглядали як маленькі книжечки. Після випуску два роки працювала вчителькою, а в 1965 році стала логопедом.

— Педагогіка — це професія, що вимагає віддачі, натхнення й постійного самовдосконалення. У вашому випадку, навчити дитину говорити — це ще складніше завдання. Що спонукало вас обрати саме цю сферу?

— Виховання дітей — це справа серця. Без цього в нашій професії нічого не вийде. Я сама сирота, своїх батьків не знала. У дитинстві я мріяла, щоб хтось просто погладив мене по голові… Тепер я завжди хочу це зробити для дітей, яких виховую. Діти дуже добре відчувають, хто їх любить. Раніше у нашому будинку-інтернаті кожна третя дівчинка була сиротою. Для таких дітей треба створювати умови, максимально наближені до сімейних, щоб вони відчували тепло й турботу.

Дефектологія — це робота, яка вимагає індивідуального підходу. Наші навчальні матеріали побудовані на принципах наочності та доступності. Це завжди стоїть на першому місці.

— Ваше місце роботи — Дарницький дитячий будинок-інтернат. Чим він особливий і чим вирізняються його вихованці?

— Ви знаєте, часто батьки дітей, яких направляють до нас, дуже насторожено реагують на словосполучення «дитячий будинок». Вони хвилюються й кажуть: «Ні, який дитячий будинок? Я не віддам свою дитину!» Але ми пояснюємо, що ніхто не забирає у них дітей. Наш заклад більше нагадує допоміжну школу. А назва «дитячий будинок» у нас використовується тому, що подібна класифікація є і для інших типів закладів, наприклад, геріатричних будинків чи будинків для людей з інвалідністю. Назва відображає специфіку нашої роботи.

У нашому будинку-інтернаті на повному державному забезпеченні перебувають діти та повнолітні вихованці з органічними ураженнями центральної нервової системи, а також із численними фізичними вадами.

Це діти з пошкодженнями пізнавальної сфери, які мають коефіцієнт інтелекту в межах 49-35 балів. (Для порівняння: рівень IQ нижче 70 зазвичай кваліфікується як розумова відсталість.) У нас є вихованці з помірною розумовою відсталістю, але також багато тих, хто має важку або навіть глибоку форму розумової відсталості. Ми практикуємо інклюзію, проте для кожної дитини потрібен індивідуальний підхід через складність їхнього стану.

— У своїй роботі ви використовуєте сучасні методики?

— Так, звичайно! Ми активно впроваджуємо нові методики, які публікує журнал «Логопед». Регулярно підвищуємо кваліфікацію на курсах післядипломної освіти. Особисто я постійно займаюся самоосвітою, адже робота вимагає бути в курсі нових підходів.

— Скільки дітей перебуває зараз у вашому закладі?

— На сьогодні у нас 188 вихованок за списком. Ми маємо велике молодіжне відділення, адже в нашому інтернаті перебувають вихованці до 35 років. У травні до нас евакуювали дітей із Харківської області, з Богодухівського інтернату, оскільки його будівля була майже повністю зруйнована внаслідок обстрілів. Водночас 76 наших вихованок на початку широкомасштабного вторгнення були вивезені до Польщі, а зараз вони перебувають у Німеччині.

— Коли ви говорите про складних дітей, що саме маєте на увазі? У чому полягає специфіка вашої роботи?

— Якщо говорити про мовні порушення, то ми стикаємося із таким діагнозом, як СЗНМ — системний загальний недорозвиток мовлення. Це означає, що всі компоненти мовлення порушені: звуковий, лексико-граматичний, фонематичний слух і артикуляційна моторика. У багатьох наших вихованок мовлення взагалі відсутнє.

Серед них є діти, які зовсім не говорять, не мають активного словникового запасу або лише частково розуміють звернену до них мову. Робота важка, але ми бачимо позитивну динаміку, і це надихає.

— Ви працюєте логопедом уже 60 років. Як змінилися ваші вихованці за цей час? Чи стали діагнози складнішими?

— Так, нові вихованці стали значно складнішими. Дуже поширені розлади аутичного спектру (РАС), ранній дитячий аутизм (РДА) та атиповий аутизм. Справді, можна сказати, що зараз триває епідемія аутизму. З такими дітьми дуже складно встановити вербальний контакт, часто є й серйозні поведінкові порушення.

А мова — це показник розвитку людини. Як сказав хтось із класиків: «Мова — це безпосередня дійсність наших думок». Пам’ятаю одного батька, кандидата медичних наук, який постійно запитував мене: «Коли моя донечка заговорить?» А я відповідала, що вона почне говорити тоді, коли у неї з’являться думки. На жаль, на той момент їх не було…

— Що вас надихає і додає оптимізму?

— Мене надихає віра в силу виховання. Тільки наполеглива та копітка праця приносить успіхи. Ось учора до мене підійшла дівчинка й каже: «Моя мама вам привіт передавала, дякувала, що ви навчили мене вимовляти звук „р“.» Ця дівчинка має епілепсію, а у таких дітей часто бувають проблеми із цим звуком.

Звичайно, зараз наших дітей важко навчити навіть елементарної грамотності, адже багато хто з них не читає і не пише. Але ті, хто має легку розумову відсталість, читають, і це значно допомагає у їхньому розвитку.

Пам’ятаю, була у нас дівчинка з дуже складним діагнозом. Ми разом писали диктант національної єдності — про «Крила України». У неї було лише дві помилки! Це було чотири роки тому, і такі моменти — результат нашої праці.

А ще я дуже люблю, коли вранці приходжу на роботу, і діти радісно вигукують: «Доброго ранку, Надіє Іванівно!» Ось на цьому й тримається мій оптимізм.

— У вашому закладі, здається, панує особливий мікроклімат. Як війна вплинула на вашу роботу?

— Так, наш інтернат — це справжня велика родина. Тут працюють навіть родинами: мама, тато, діти, онуки. Батьки наших вихованок часто відзначають теплу атмосферу в колективі.

Діти, яких евакуювали до нас із Богодухова, пережили серйозну травму. Їхній будинок зруйновано, але вони його пам’ятають. Старші вихованці кажуть, що тут, у Києві, їм краще, але деякі дітки все ще сумують за своїм попереднім домом. Одна дівчинка з Рівного якось сказала мені: «Ось прийде весна, буде Перемога, і я поїду додому.» Вона сирота, і насправді іншого дому, крім нашого інтернату, у неї немає.

Наш заклад для дівчаток. Тут залишаються тільки ті, у кого добре серце. Черстві люди у нас не затримуються.

— Ви присвятили все життя дітям зі складними долями. Чи приходить нині молодь працювати у ваш заклад?

— Так, і це мене дуже радує! До нас приходять дуже талановиті молоді спеціалісти. Наприклад, магістри української філології залишаються працювати тут, хоча могли б обрати іншу кар’єру. Також у нас з’явився психолог, два реабілітологи, інструктор з фізичного виховання. Вони займаються корекцією фізичного та психічного стану вихованок.

— Чи усиновлюють дітей із вашого закладу?

— Так, усиновлюють! Колись у нас було 60 сиріт, а зараз залишилося лише дев’ятеро. Усиновлення відбувається досить активно. Наприклад, батьки зі США часто всиновлюють діток із синдромом Дауна. Українські сімейні будинки також забирають багато наших вихованців. Це велика радість, коли діти знаходять свою сім’ю, адже це дає їм можливість відчути, що таке дім і родина.

— Ви працюєте у Дарницькому дитячому будинку-інтернаті вже 60 років. Чи не важко вам?

— Планую завершити цей навчальний рік і піти на заслужений відпочинок. Але чесно кажучи, навіть не уявляю, як це буде…

Читайте також за темою:

«Від декоратора до соціального працівника в інтернаті: історія киянки Анастасії Опанасенко».

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»