Від декоратора до соціального працівника в інтернаті: історія киянки Анастасії Опанасенко
Вона змінила кар’єру, ставши соціальним працівником після того, як вперше відвідала дитячий інтернат. Вона не лише допомагає дітям з інвалідністю у буденних справах, а й організовує для них заходи, будуючи довірливі стосунки.
Анастасії Опанасенко — 25 років. Вже понад два роки вона працює соціальним працівником у Святошинському дитячому будинку-інтернаті. Дівчина зізнається, що коли вперше побувала у стінах інтернату, то зрозуміла, що хоче допомагати дітям та дорослим, які живуть у закладі та мають інвалідність.
«Коли я проходила практику по дизайну інтерʼєру, то ми розмальовували стіни в дитячому інтернаті. Памʼятаю, як мене тоді вразили діти, спілкування з ними. Мені хотілось їм допомогти та стати другом, тому у той момент вирішила якось спробувати себе у сфері соціального працівника», — розповідає нашому виданню Анастасія.
Співрозмовниця каже, що вихованці інтернату мають психопатоподібним синдромом при F71. Вони живуть у світі, де стримати емоції стає справжнім випробуванням. Їхній внутрішній світ сповнений конфліктів і емоційних вибухів, де імпульси часто беруть гору.
«У звичайній ситуації, що для інших виглядає спокійною, вони можуть несподівано проявити агресію чи глибоке збудження. Їм важко вибудовувати довірливі відносини, а коло друзів часто обмежене. Їхні емоції — це, як правило, мінливий океан, що кидає на хвилі то в бік теплоти, то в бік нерозумної люті», — пояснює вона.
Соціальні працівники в інтернаті підтримують дітей у буденних моментах, будуючи з ними довірливі відносини. Вони організовують заходи, спілкуються з ними, дарують трохи тепла та уваги, які так їм потрібні.
Анастасія розповідає: «Є вихованці, які охоче заходять до нас у кабінет, щоб поділитися своїми емоціями чи розповісти історії. Ми часто проводимо час разом: влаштовуємо свята, концерти, пригощаємо смаколиками. Мені важливо і приємно бачити щастя в їхніх очах, їхню зацікавленість і відчуття, що вони можуть бути самими собою, почуваються в безпеці».
Окрім комунікації з дітьми, робота Анастасії полягає також і в обробці документів. Тут важлива особлива уважність, адже таких справ чимало. Власне, вона ж і оформлює та обробляє заявки, аби дітям з інвалідністю надходила соціальна чи пенсійна виплата.
Ні для кого не секрет, що робота соціального працівника в інтернаті складна та важлива, адже саме цей заклад забезпечує підтримку і допомагає вихованцям адаптуватися до суспільства. Задля того аби уникнути вигоранню на роботі, Анастасія каже, що їй допомагають прості та знайомі кожному речі.
«До прикладу, прогулятись на свіжому повітрі, подивитись фільм чи то серіал та почитати психологічні книги, які дуже допомагають у моїй роботі», — пояснює вона.
Анастасія наголошує, що вважає окрім допомоги дітям та людям з інвалідністю, вона також вважає своєю місією покращити соціальну сферу.
«Мені подобається моя робота. Зранку я прокидаюся з розумінням, куди та для чого я туди йду, а ввечері розумію скільки важливого зробила. Соціальна сфера, як і будь-яка інша, з роками змінюється, вдосконалюється і модернізується. Я хотіла б бути причетною до можливості надалі деякі процеси спростити, деякі — коригувати та впровадити цифрові технології. Сподіваюся це вдасться», — резюмує Анастасія Опанасенко.
Читайте також: Соціальними працівниками можуть бути тільки ті, хто любить людей: розповідь реабілітолога
Даша ГРИШИНА, фото Олексій САМСОНОВ «Вечірній Київ»