У Києві показали «Жнива» — атмосферне кіно яке вжене вас у безпросвітність, але принесе задоволення

Кожної осені кінотеатр «Жовтень» на тиждень стає осередком синефілів з Києва та сусідніх областей, адже тут — на Київському тижні критики — окрім ретроспективних показів та вітчизняних новинок, можна побачити фільми з останніх провідних кінофестивалів. Якщо якісь стрічки як-то «Партенопа» Паоло Соррентіно чи «Емілія Перес» Жака Одіяра точно дійдуть до прокату, то для деяких фільмів Київський тиждень критики може стати єдиним майданчиком в Україні. Зокрема для інді-кіно маловідомих авторів. Не відомо, яка доля спіткає стрічку «Жнива», але вона точно варта того, щоб про неї розповісти.

Хто це зробив

Історія створення цього фільму вдало лягає на мемні жарти про глобалізацію. Грецька режисерка, яка вчилася знімати кіно в Америці знімає у Шотландії екранізацію роману англійського письменника про середньовіччя.

Афіна Рангель Цангарі відома перш за все як продюсерка. Вона працювала зі своїм співвітчизником Йоргосом Лантімосом, продюсувавши його фільми «Ікло» та «Альпи», а також з американським інді-режисером Річардом Лінклейтером.

Режисерку асоціюють з так званою «новою грецькою хвилею», хоча сама вона всіляко заперечує існування такого явища й свою до нього приналежність. Вона називає це середовище «групою друзів, які знімають кіно і продюсують один одного».

Один з фільмів Цангарі — «Аттендерг» 2010 року вже мав фестивальний успіх. Зокрема за кращу жіночу роль у ньому акторку Аріану Лабетт відзначили Кубком Вольпі. І ось у 2024 році на Венеційському кінофестивалі світ побачив «Жнива» екранізацію роману Джима Крейса.

Про що кіно

У богом забутому шотландському селищі чудово живе спільнота фермерів. Вони займаються господарством, святкують місцеві свята та користуються милістю господаря-землевласника. Але поява чужинців і підпал стайні місцевого землевласника порушують звичний уклад життя селян, викликаючи страх, недовіру та конфлікти.

Слово «чужинець» — головне у попередньому абзаці. Опозиція «своє — чуже» проходить тонкою червоною лінією через всю оповідь. Ось хтось підпалив стайню «свого» землевласника, а в околицях селища з’явилися троє чужинців — чоловіків закувати в колодки, а жінці ганебно обстригти кучері.

Ось у селі з’явився темношкірий картограф, який змальовує місцевість. Господар і селище наче й приймають його як доброго гостя та друга — але жінки дивляться з-під лоба й ховають доньок подалі. Зрештою й головний герой Волтер, який не є уродженцем селища, а вимушено «понаїхавшим», хоч і адаптувався й зжився з громадою, та все ж не почувається тут «своїм».

Місцеві діти навіть проходять певний обряд ініціації — їх легко б’ють лобом об кам’яну брилу на краю поселення — щоб «відчували своє і знали де їх місце». Здавалося б, ніщо не порушить цей усталений порядок речей. Але пожежа та заковані чужинці то лише початок бід — на землю приходить новий господар і все життя громади летить шкереберть. Летить повільно, важко, тягуче і жорстоко. А гідність, звичаї та навіть людські життя стають абсолютно знеціненими та втрачають вагу. Як і все «своє». Адже реальний світ за межами «ідеального» селища виявляється цинічним і невблаганним.

Після прем’єри кіно вже охрестили фольк-вестерном. А специфічна англійська мова змушує проводити паралелі з англійцями, які колонізували землі Шотландії. Але у фільмі немає жодної прив’язки до конкретного хронотопу, тож історія стає універсальною, більше схожою на притчу. І у всьому цьому мороці на фоні мальовничих шотландських пейзажів — неймовірна краса фільму.

Післясмак

Це кіно можна порівняти з «Вбивцями квіткової повні» Мартіна Скорсезе. Хоч вони суттєво різняться сюжетними основами (у Скорсезе це чітко окреслені реальні події), в обох випадках після титрів залишається відчуття безпросвітної перемоги зла. Перемоги сили над свободою, цинізму над ідеалізмом. Перемоги банальної, природної і невідворотної. А ще — відчуття крихкості всіх уявлень про «своє» і «чуже», адже все що здається міцним непорушним фундаментом — виявляється дуже легко зруйнувати. Іноді для цього потрібен вогонь, іноді груба фізична сила, а іноді — простий рух олівця в руках картографа…

Владислав ВЛАСЕНКО, «Вечірній Київ»