Ірландська історія на київській сцені: режисер та актори про виставу «Поромник» у театрі Лесі Українки

Сцена з вистави. Фото: Театр Лесі Українки
Сцена з вистави. Фото: Театр Лесі Українки

Нова масштабна постановка встигла здивувати столичних глядачів — як своєю тривалістю, так і глибоким зануренням в психологію героїв.

У грудні на основній сцені Театру імені Лесі Українки відбулася прем’єра «Поромника» за п’єсою Джеза Баттерворта у постановці Кирила Кашлікова.

Ця вистава вирізняється багато чим. Почнемо з «технічних» характеристик: її тривалість становить 4 години 20 хвилин, і здається, це єдина постановка у столиці, яка має два антракти. У ній задіяні близько 45 акторів різного віку (на сцені грають навіть немовлята та гуска).

Також вперше за багато років на сцені з’являється Станіслав Боклан, який втілює головного антогоніста — він погодився грати роль Малдуна ще до повномасштабного вторгнення, коли почалася робота над постановкою.

Сцена з вистави. Фото: Театр Лесі Українки

П’єса «Поромник» (The Ferryman) Джеза Баттерворта інсценізована у столиці всього за декілька років після написання та постановки у лондонському Вест-Енді та нью-йоркському Бродвеї, де стала хітом. Вона ж була відзначена як «найкраща п’єса» театральними нагородами у Великій Британії (премія Лоуренса Олів’є) та США («Тоні»).

Історія, яка лежить в її основі, подекуди грунтується на реальних фактах. Сам автор розповідав, що писав під враженням від розповіді своєї дружини, північноірландської актриси Лори Доннеллі. Її дядька викрали і застрелили вояки Ірландської республіканської армії, рідня вважала його зниклим безвісті, а через багато років тіло знайшли. До слова, дружина драматурга Лора Донеллі в одній з постановок грала Кейтлін Карні (жінку, чоловіка якої вбили).

Події вистави відбуваються в Ірландії на початку 1980-х років, на тлі певних політичних подій. Тоді Маргарет Тетчер скасувала окремий (політичний) статус для увязнених бійців ІРА, зрівнявши їх з кримінальними злочинцями. На знак простесту вони розпочали голодування, висунули вимоги — однак їх не чули, і це завершилося смертю десяти ув’язнених. Ці факти відображені у виставі — їх слухає по радіо одна з героїнь, тітка Патрісія, в колишньому активістка ІРА. «Неможливо скорити дух ірландця, якщо він не хоче бути скореним», — кажуть у виставі.

Сцена з вистави. Фото: Театр Лесі Українки

Так само одним з бійців ІРА і був головний герой Квін Карні (Олександр Кобзар). Однак свого часу він відмовився від боротьби, і став фермером. Власний врожай продає у Польщу на корм свиням, бо землі вродять «занадто погано» для людей. Живе Квін з великою родиною: дружиною, дітьми, незаміжніми тітками, дядькою та дружиною зниклого безвісти брата, яка допомагає по господарству.

Спочатку їхнє буття здається щасливим та ідеалістичним. Сум’яття в звичний лад приносить жахлива звістка, що в торфовищі знайдено тіло брата Квіна, він вбитий пострілом в голову. Ця новина оголює почуття та «скелети» в родині, і їхнє життя зміниться назавжди…

Сцена з вистави. Фото: Театр Лесі Українки

Зазначимо також, що вистава побудована так, що поступово занурює глядачів в контекст та життя головних героїв. В першій дії навіть може здатися, що нічого не відбувається, але обов’язково дочекайтеся фіналу.

І про назву. Поромник (The Ferryman) в давній ірландській міфології забирає душі померлих та супроводжує їх у потойбіччя. Його тінь та духи померлих нависають над героями, що зіштовхнулися з власними страхами, травмами та образами. «Двом різновидам душ заборонений перехід на той світ: брехунам і тим, хто не був похований», — каже один з персонажів.

Про вибір п’єси, роботу над постановкою та її основні теми «Вечірньому Києву» розповів режисер вистави, генеральний директор-художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки Кирило Кашліков.

Кирило Кашліков. Фото: Театр Лесі Українки

— Нещодавно відбулася прем’єра вистави «Поромник». Ця масштабна постановка за драмою Джеза Баттерворта. У 2018-му її поставили на Бродвеї, а п’єса здобула нагороду «Тоні». Розкажіть, як ви познайомилися з цим матеріалом, і чим він тоді вас привабив?

— Мені здається, що п’єси самі мене знаходять, але я все ж докладаю певних зусиль. Завжди відстежую, які події відбуваються у світі театру. І коли у 2017 році моніторив, як завжди, інформаційний простір, побачив анонс вистави The Ferryman. Режисером цієї постановки в Британії був Сем Мендес (володар премії «Оскар» за найкращу режисуру за фільм «Краса по-американськи» — Ред.). Та й драматург Джез Баттерворт — потужний кіносценарист, був співавтором сценаріїв для фільму про Джеймса Бонда «007: Спектр» (2015) та «Індіана Джонс і реліквія долі» (2023). Знакова людина, яка багато років в професії.

Тож коли я побачив цей анонс, вирішив, що треба почитати п’єсу. І ми її знайшли, хоча вона була дуже «свіжа». Прочитав, тоді ще перекладаючи через Google. І побачив потужний простір. Зрозумів, що це треба робити. Крім того, мені дуже близька ірландська тема.

— Так, ця постановка вже увійшла до вашої «ірландської трилогії», разом з виставами «Каліка з острова Інішмаан» Мартіна Макдони (2020) та «Переклади» Браяна Фріла (2022). І хоча автор британець, йдеться теж про Ірландію.

— Можна сказати, що він теж ірландець. Читав багато матеріалів про нього, і в одному з інтерв’ю Джез казав, що після того, як написав «Поромника», зробив генетичний тест на національність. Виявилося, що його походження — з Ірландії.

Що в його п’єсі дуже-дуже чіпляє, думаю, не лише мене, — це сучасний текст, близький до побутовості, але глибини шекспірівського масштабу. Сучасних текстів такого рівня я не зустрічав. Коли все зрозуміло: про що йдеться, хто кому хто. Але теми, які там є, для будь-якого театрального режисера чи групи акторів дуже цікаві. На мою думку, це одна з найкращих п’єс.

Сцена з вистави. Фото: Театр Лесі Українки

— У чому її актуальність для нас?

— Плюс-мінус, плюс-мінус, сміх-сльози. Такий резонанс з тим, що ми зараз відчуваємо. Коли у виставі заходять розмови, чому один з героїв англієць, в залі миттєва тиша. Коли обговорюють, що хлопці в ув’язненні гинуть від голодування, знову тиша. Коли один з хлопців каже: «Припинити це все. Повернути наші землі. Звершити правосуддя», — здається, що в глядацькій залі чути дихання артистів… Слова з п’єси, а енергія зовсім інша, наша сьогоднішня. І оці паралелі, як каже одна з героїнь, «саме зараз, саме тут».

Якраз для цього матеріалу наразі час і місце. Дійсно, ми починали у 2020 році. Але всесвіт підказує, коли, де, в який момент реалізовувати той чи інший матеріал. Думаю, для вистави та театру правильно, що прем’єра відбулася саме зараз.

— Скажіть, наскільки складно було привезти та поставити цей матеріал у Києві? Чи потрібні були якісь права?

— Є загальний алгоритм. Коли ми зрозуміли, що будемо її ставити, почали шукати агента автора. Джез Баттерворт відсутній в соцмережах взагалі. Ми знайшли адресу агента в Америці. Це було під час пандемії. Наших друзів, які мешкають в Лос-Анджелесі, просили розшукати його офіс, намагалися вийти на агента. Два роки жодного контакту не було.

А коли вже були в Ірландії з виставою «Переклади», нам підказали, як вийти на Джеза напряму. Драматург вболіває за Україну, тож надав нам право грати безкоштовно протягом першого року. Ми заплатили лише обовязковий збір за оформлення, ліцензія ж нічого театру не коштувала.

— Чи змінювали ви щось в самій п’єсі?

— Цей талановитий драматург дуже розуміється на темпоритмах. П’єса прописана як ноти. Там не можна нічого прибирати. Навіть поява немовляти, тварин — все продумано. У п’єсі порушуються дуже серйозні теми, які, коли їх забагато, не «заходять». Однак тут все прораховано. Тому ми нічого не прибирали. Граємо, як є.

Прописані музичні треки, момент, в які вони з’являються, хто куди йде… У п’єсі навіть враховані так звані внутрішні акторські переходи (beat — будь-який момент у сценарії, який змінює хід персонажа чи сцени — Ред.). Написана фраза персонажа, і в дужках позначено beat, тобто акторам слід перебудовуватися.

Кирило Кашліков. Фото: Театр Лесі Українки

— Про що сьогодні ви насамперед хотіли поговорити з глядачем серед усього масиву важливих тем? Що для Вас наразі є найбільш значущим?

— Якщо коротко, ця вистава про дії та наслідки. Тобто, про те, що будь-яка дія має свої наслідки. А загалом, вона — про повсякденний вибір людини, який багато чого вартий. Є чимало рефлексій, що правильно, що неправильно. Відповідальність — що це таке? А що таке любити батьківщину? Говорити чи щось робити? Наразі це так боляче, так важливо. Ми живемо зараз у цьому полі.

Думаю, сьогодні п’єса навіть більш актуальна, ніж до повномасштабного вторгнення. У ній два антагоністи: Малдун і Квін Карні. На початку роботи (це було до ковіду) частина суспільства мала сумніви щодо радикальних методів боротьби. 24 лютого дало відповіді на всі запитання, розвіяло сумніви. І сьогодні протистояння Малдуна і Квіна, як для мене, зовсім інше. Гадаю, кожен українець скаже, що іншого вибору методів опору на сьогодні не існує. Якщо немає мети, немає перспективи життя.

Сцена з вистави. Фото: Театр Лесі Українки

— Що було найскладнішим під час роботи? Мабуть, поєднати всі мізансцени, яких багато розгортається одночасно на сцені?

— Цей момент був важливий і важкий. Щоб «хто, куди, коли» склалося, актор вчасно пішов, сказав репліку. І організувати такий м’який, начебто повільний темп життя, але щоб він був правдивий. Тим паче, що діти на сцені — не професійні актори. У них свої настрої й темпи. Але наші — вже майже фахівці, Ганна Грінчак та Настя Павленко, провели колосальну роботу.

Що грати — зрозуміло одразу, все написано у п’єсі. Не треба догравати те, чого немає. Все сказано словами. У нас хороші актори, вважаю, це кастинг мрії. Моїм завдання було тільки створити правильну атмосферу, ну, і… розставити акценти.

— Як ви вже зауважили, на сцені разом з професійними акторами грають зовсім юні. Хто виконує ці ролі? Як ви їх шукали?

— У нас були великі кастинги. В Україні немає такої дитячої професійної акторської індустрії, як в Європі чи Америці. Існують театральні центри чи студії для юних акторів. Вони дипломів не дають, тому ці актори не професійні. Але грають у виставах. На кастингах ми шукали таких дітей. У нас по два склади на дівчат. І по три — на немовлят, це діти акторів та знайомих.

Сцена з вистави. Фото: Театр Лесі Українки

— Вражає натуралістичність цієї постановки, коли на сцені з’являються це тільки немовлята, а й тварини — кролик та гуска. А як ви їх знайшли?

— Це професійні тварини-актори. Вони виховані спеціально для таких зустрічей з глядачем. З ними спеціальна людина, їх привозять за пів години до вистави. У нас є окремі «гримерки» для кролика і гуски, де вони з акторами проводять час напередодні вистави, щоб у тварин не було стресу, щоб вони звикли до інших учасників вистави. Це також дуже важливий етап підготовки вистави, і він також впливає на результат.

Детальніше про персонажів та особливості вистави з «Вечірнім Києвом» поділилися актори.

Олена Сілантьєва, роль Кейтріл Карні, невістки Квіна

Олена Сілантьєва. Фото: Театр Лесі Українки

— Розкажіть про вашу героїню.

— Граю Кейтріл Карні. Мені подобається, як у виставі її описують хлопці Коркорани, вони кажуть, що вона не слабачка. Мабуть, не всім людям щастить зустріти в житті своє кохання, свою людину. Вона зустріла, але вони не можуть бути разом в силу багатьох обставин. Але вони щасливі, що є один в одного.

Кейтріл ніколи не «вішає носа», вірить в найкраще, у долю, у свій народ, незламний і непереможний. Вистава трагічно закінчується для всіх героїв, але саме віра і кохання тримає її по життю.

— Про що для вас ця вистава?

— Тут настільки багато тем, що кожна людина знайде щось для себе: що цікавитиме, болітиме, турбуватиме, матиме відгук у серці. Для Кейтлін головним є глобальне питання життя: що їй робити? Як жити далі та виховувати сина, існувати? Вона розуміє, що вони ніколи не будуть разом з коханим, а його сім дітей виросли у неї на руках.

Сцена з вистави. Фото: Театр Лесі Українки

Чим вам запам’яталася робота над постановкою?

— Я вперше працювала з Кирилом Григоровичем. Коли він тільки випускав виставу «Загадкове нічне вбивство собаки», я подивилася її та подумала: яке класне акторське існування, якби мені хотілося з ним попрацювати. І вже за три дні Кирило Григорович телефонує і пропонує прочитати цю п’єсу. Коли вперше продивилася, зрозуміла, що це воно — те, чого не вистачало, що я хотіла б зіграти. Настільки правдиве існування, що не треба нічого грати — лише виходити та жити. І це мені дуже імпонує.

Пів року ми спілкувалися і домовлялися про все те, лишається за лаштунками: мотиви Кейтлін, чим вона живе, її болі, таємниці. Обговорювали, сперечалися. Коли зрозуміли, що йдемо в одному напрямку, почали репетиції. Тоді вже було зрозуміло, чому вона так робить, говорить. Ми, актори, відпустили себе і відчували своїх персонажів.

— Що б хотіли донести до глядачів цією історією?

— Що завжди, попри все, що трапляється з нами в житті, ми маємо залишатися людьми. Добрими один до одного, до своїх близьких, нести у своєму серці кохання до оточуючих, не втрачати його і свою віру, яка тримає нас на цьому світі. Кохання і віра — це два стовпи для мене.

Павло Текучев, Джеймс Джозеф (Джей Джей) Карні, старший син Квіна і Мері

Павло Текучев. Фото: Театр Лесі Українки

— Розкажіть про вашого героя.

— Граю старшого сина головного героя Квіна Карні, Джеймса Джозефа. У нього велика родина, і на сімейних цінностях багато чого в цій виставі побудовано. У мене теж велика родина, дві сестри та один брат. По собі знаю, що таке бути старшим братом. У родині це велика відповідальність. Так само і в нашій виставі на ньому багато відповідальності за інших. Він успадкує за своїм батьком землю, домашнє господарство.

У виставі ми про це не говоримо, але ця родина існує за своїми власними законами, законами Квіна Карні. Мій персонаж, старший син, намагається його наслідувати, зберігати сімейні цінності.

— Чим вам сподобався матеріал?

— Ця п’єса унікальна: вона досить довга, в ній немає яскравих тригерів, подій, що б привернули увагу з першої секунди. Вона дуже повільно затягує в себе. Але поступово проникаєш в цей світ, і розумієш, що тобі розповіли цілу сагу, епопею родини.

І фінальні події змусять багатьох замислитися про життєві цінності. Коли вперше прочитав її, наче подивився частину життя іншої країни, іншої родини, але такого близького мені.

Сцена з вистави. Фото: Театр Лесі Українки

— Про що ця вистава?

— Мені дуже близьке слово «родина», це стосується й моєї ролі у виставі. Для мене вона про сім’ю в усіх її проявах. А ще про прийняття рішень, про те, що таке позиція, рішення, справедливість, доречність, ймовірність…

— Чим вам сьогодні відгукується постановка?

— Ми почали працювати ще до повномасштабного вторгнення, і у 2022 році мала відбутися прем’єра. Звичайно, все зупинилося. Поновили активну роботу над виставою пів року тому.

Тоді ми зрозуміли, що вона стала наче передчуттям та неймовірно сильно передає ситуацію, яка сталася. Настрої суспільства, як до повномасштабного вторгнення, так і зараз. А ще йдеться про міжособистісні конфлікти, коли у кожного своя правда, і тут яскраво це промальовано.

Коли: 25 січня, 26 січня, 8, 15 лютого о 16:00
Де: Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки, вул. Б. Хмельницького, 5
Вартість квитків: 150-950 грн.

Читайте також:

  • «Ми навчилися жити та працювати в умовах війни», — Кирило Кашліков про підсумки 2024 року для київського театру Лесі Українки. Торік у закладі представили 15 прем’єр на різний смак та активно шукали місце на театральній мапі країни.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»