Перлина українського бароко з київського Подолу: історія та світлини Свято-Покровської церкви

Особливий культ Богородиці-Покрови, як заступниці та захисниці від ворогів, набув свого розповсюдження ще за часів Козаччини. Покровська ікона була в кожному козацькому курені, її завжди зображували на хоругвах, під якими козаки виступали в походи, а головна січова церква завжди була на честь Покрови.

Образ Покрови має надзвичайне значення для багатьох киян, тож з нагоди свята «Вечірній Київ» згадує історію Свято-Покровської церкви на Подолі, що належить до найвишуканіших зразків українського козацького бароко.

За свідченням києвознавців, перший храм на цьому місці з’явився ще у XV столітті. На той час на Подолі знаходився центр вірменського поселення, тож коштами громади була збудована Церква Різдва Богородиці. Споруджена за грамотою 1475 року від польського короля Казимира IV, вона мала привілеї й різні маєтності від литовського князя Олександра (1496 року), польських королів — Сигізмунда I (приблизно 1511 рік) та Стефана Баторія.

Дослідники припускають, що у 1650-х святиня згоріла або була зруйнована, тож на її місці, коштами грецького купця Миколи Тарнавіота відбудували дерев’яну святиню, яка проіснувала до другої половини XVIII століття. Ймовірно, вона згоріла вщент внаслідок пожежі, яка сталася 17 серпня 1651 року під час зайняття Києва військами литовського гетьмана Януша Радзивілла.

У 1768-1772 роках за проєктом видатного українського архітектора Івана Григоровича барського був збудований нинішній храм. На той час зодчий був головним архітектором київського магістрату, тож його будівлі формували обличчя тогочасного Подолу.

Покровська церква є не лише одним із найкращих творінь зодчого у Києві, але й належить до найвишуканіших зразків українського бароко.

Відомий краєзнавець Костянтин Шероцький у своєму путівнику «Київ» 1917 року відзначав, що Свято-Покровська церква споруджувалася біля підніжжя гори, де вже височіло вже геніальне творіння Бартоломео Растреллі — Андріївська церква, яка милувала очі киян та гостей міста.

«Напівкруглі фронтони та витончені лінії стінних прикрас Покровської церкви, як її відносна легкість беззаперечно мають зв’язок з епохою рококо. Але за конструкцією храм має свої особливості. Це типова українська церква з трьома куполами, які символізують Святу Трійцю. Двоповерхові лоджії подібні до лоджій світської забудови старого Києва, західна прибудова є більш пізньою», — описує святиню Костянтин Шероцький.

За словами краєзнавця, спершу святиня була двоярусною, де верхній ярус вважався головним, а нижній повинен був виконувати функції теплої церкви. Але після пожежі 1811 року внутрішні перекриття храму впали, і його відновили вже одноярусним. Освячення оновленого храму здійснили лише у 1817 році.

Серед інших дослідників святині був і видатний український архітектор XX століття Микола Холостенко. Він відзначив, що попри те, що Іван Григорович-Барський надихався творчістю Растреллі, він ніколи не був просто наслідувачем, а завжди зберігав свою творчу індивідуальність та історичні традиції української культури.

«Особливо це відчутно в архітектурі Покровського храму, який є типовою українською спорудою, аналогами якої можуть бути тризрубні українські дерев`яні церкви. У плані церква нагадує дещо витягнутий, завдяки подовженій західній частині, хрест. Особливостями планувальної структури храму є напівкругла апсида з двома приміщеннями по краях і напівкруглі гілки трансепта. При такій об`ємно-просторовій побудові три бані, розміщені по поздовжній осі зі сходу на захід, вдало завершують Покровську церкву», — пише про святиню Микола Холостенко у своїй статті «Іван Григорович-Барський — зодчий Києва XVIII століття».

На думку дослідників, ще однією архітектурною особливістю, характерною для творчості Івана Григоровича-Барського є закруглені гілки трансепта увінчані напівкруглими фронтонами, які повторюють в плані форму виступів. Такий метод видатний зодчий застосував і в спорудах у Козельці й біля Золотоноші. Західний фасад храму завершується трикутним фронтоном, над яким раніше було «сонце».

Поява величної святині дала назву й однойменній вулиці Подолу — Покровській, яка до пожежі 1811 року вважалася головною артерією місцевості. Цікаво, що вона є однією з небагатьох вулиць, які зберегли свою прадавню та дугоподібну конфігурацію, даючи уявлення сучасним дослідникам про загальний вигляд місцевості до початку ХІХ століття.

На жаль, автентична дзвіниця, збудована наприкінці XVIII століття була істотно пошкоджена внаслідок пожежі. У 1820-х на її місці збудували муровану у стилі ампір.

За спогадами тогочасних киян, в ході розкопок, між дзвіницею та храмом були виявлені старовинні монети часів Володимира Ольгердовича (XIV століття), а під уявною вірменською церквою постали залишки давньоруської ювелірної майстерні, у якій з місцевого дніпровського бурштину виготовляли хрестики, підвіски, ґудзики тощо.

У середині ХІХ століття при існувала богадільня, облаштована коштами місцевого купця Михайла Дегтярьова, а також церковнопарафіяльна школа для хлопчиків, де навчали грамоти й простих ремесел.

На жаль, відомостей про автентичне оздоблення інтер’єрів Свято-Покровської церкви збереглося небагато. Згадується лише про втрачений у пожежі 1811 року дерев’яний іконостас та про збережені коринфські капітелі пілястр, як єдине збережене свідчення колишньої величі й краси цього храму.

Новий іконостас у храмі з’явився у 1861 році. Він був виготовлений в іконописній майстерні братів Малафеєвих коштами парафіян — купців другої гільдії Семена, який був тоді церковним старостою, Олексія та Михайла Личкових, за кресленнями академіка архітектури Івана Штрома.

У 1931 році за наказом радянської влади іконостас розібрали, визнавши його таким, що не має жодної історичної та культурної цінності.

Саме ж приміщення Покровської церкви використовували для різних потреб.

З 1933 року в ній знаходилося відділення Київського обласного архіву.

Богослужіння у храмі відновилися за часів німецької окупації Києва 1941-1943 років. Тоді настоятель парафії — протоієрей Олексій Глаголєв мужньо переховував у приміщеннях церкви та дзвіниці єврейські родини з дітьми.

У 1950-х роках у Свято-Покровській церкві проводилася тривала реставрація. А з 1969 року у святині розмістилося Українське товариство охорони пам`яток історії та культури, і її основні споруди використовували як складські приміщення, а в теплій церкві діяв виробничий цех.

Наступна реконструкція святині відбулася наприкінці 1970-х — початку 1980-х. Згодом храм слугував місцем перебування канадсько-українського підприємства «Кобза» Українського фонду культури, яке пропагувало народну музику.

У приміщенні Покровської церкви, яка завжди славилася своєю дивовижною акустикою, часто робили записи українські музиканти та колективи.

Після відновлення Незалежності України у 1991 році, київська міська влада повернула церкву вірянам громади Української автокефальної православної церкви.

Настоятелем храму єпископ Вишгородський і Подільський Володимир (Черпак).

Наразі Свято-Покровська церква вже тривалий час зачинена на реставрацію, тож потрапити до храму всередину вдається нечасто.

Минулого року у ЗМІ повідомлялося, що в пам’ятці архітектури XVIII століття планується провести укріплення стін та їх гідроізоляцію. Передбачалося, що роботи триватимуть впродовж року.

25 травня 2024 року на території сакральної пам’ятки відбулася масштабна пожежа. Стовп полум’я та диму сягав до п’яти метрів, проте завдяки оперативним діям вогнеборців полум’я вдалося загасити за пів години. На щастя, обійшлося без жертв і сама святиня залишилася неушкодженою.

До теми: Храм, у якому відроджувалась ідея української Помісної церкви.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»