Закатований і не похований: історія морпіха Миколи Андреюка, який боронив Маріуполь

З рідною сестрою вбитого в полоні 40-річного морпіха Миколи Адреюка з позивним «Храм» ми зустрічаємось на Центральному залізничному вокзалі Києва.

З Кривого Рогу до столиці поїзд прибуває на сході сонця. В руках Ніни — стосик фотографій брата-воїна. Він не любив фотографуватись у мирному житті, складно було й знайти фото, де брат доброволець на війні. Більшість світлин — у родинному колі. Їх сестра роздрукувала, аби описати життя Миколи.

Привезла Ніна й останні його світлини, з моргу. На них — худе та виснажене тіло чоловіка з рисами Миколи. Рідні не впізнали його, а десантник, який сидів з ним в одному СІЗО, констатував: «Це він».

Саме такого, вбитого, закатованого й в рази меншого моцного Миколу Андреюка, росіяни повернули з неволі.

Після випробувань війною та полоном, родина воїна й досі не змогла гідно поховати Героя. Тіло морпіха вже сім місяців знаходиться у морзі в Києві.

Про історію життя, боротьбу та загибель Миколи Андреюка — у матеріалі «Вечірнього Києва».

Увага! Фото 18+, матеріал містить чутливі кадри!

ДИТИНСТВО У БАГАТОДІТНІЙ РОДИНІ

Родина Андреюків — багатодітна. Четверо синів — Костянтин, Сергій, Микола, Володимир та донька Ніна. Проживала родина у селі Новоподільське, що на Дніпропетровщині.

Батьки працювали тяжко та цілодобово: мати — доярка, батько — різноробочий. Через це, діти з самого дитинства господарювали вдома й на городі, мали розпорядок на день, готували їжу, аби допомогти батькам.

«Микола був найвідповідальнішим зі всіх. Як старший брат він завжди носився всюди зі мною. Так було до тих пір, поки я не вийшла заміж.

Час від часу я з братами крали мотоцикл в батька та їхали на гульки, натомість Микола завжди був удома. Він любив бути осторонь від цього всього, любив бути на самоті», — згадує Ніна.

У школі майбутній воїн навчався старанно. За словами сестри, вчителі його ставили в приклад молодшим Андреюкам.

Сестра наголошує на характері старшого брата: був винятково добрим, жертвував усім заради близьких людей. Тугу ховав за усмішкою, аби нікого не обтяжувати своїми проблемами.

«ЖИВ ДЛЯ ІНШИХ»

Ніна рано вийшла заміж, вже у 20 років носила під серцем дитину. Аби допомогти сестрі відгуляти весілля та мати гроші на першочергові витрати, Микола вирішив не здобувати освіту, а влаштуватись на роботу.

«Працював у Кривому Розі на Південному гірничо-збагачувальному комбінаті. Видобував руду, тяжко працював в карʼєрі», — каже Ніна.

Племінника Микола дуже любив, піклувався про нього. Завжди купував смаколики та іграшки.

Натомість власної родини у чоловіка не було. Він багато працював та піклувався про батьків, братів та сестру.

«У нього, напевно, була така місія — допомогти найближчим. «Жив заради інших», — продовжує сестра.

Роки заміжжя розділили Ніну та її брата Миколу. У кожного було своє життя. На питання, як у брата справи, він однаково відповідав: «Усе добре». Так, після чергового «Усе добре» він зібрав речі та добровольцем поїхав на схід захищати країну він рашистів. Долучився до Національної гвардії України.

«СКАЗАВ ЇДЕ В ГОРИ, А ПІШОВ НА ВІЙНУ»

Сестра про це дізналась випадково.

«Він мав їхати в гори, дуже любив мандрувати безкрайніми лісами. Нам сказав, що взяв відпустку та вирушив у Карпати. Я так собі й думала.

Згодом він телефоном попросив передати якісь речі, документи. Сказав, що сам їх забрати не може, хіба аж через рік. Я спочатку не зрозуміла. Прийшла додому, розповіла це чоловікові, і він мені сказав, що напевно Микола пішов на війну…», — відводить очі співрозмовниця.

Потім було багато дзвінків, розмов, сліз та суперечок. Ніна сердилась на брата, що той пішов, не сказавши та не порадившись.

Місяцями після він так само несподівано повернувся додому. То була ніч. Ніна вклала дитину спати та сама готувалась до сну. Як раптово дзвінок у двері.

«Чоловік ще був на чергуванні, та й у нього є ключі. Думаю, хто ще може вночі дзвонити… І тут я бачу Миколу. У пікселі, з рюкзаком. Моєму щастю не було меж. Накрила стола, якраз з чергування прийшов мій чоловік. Ми сиділи говорили про усе, втім тільки не про війну», — згадує Ніна.

Його відправили у відпустку. Сестра згадує, як зовні війна його змінила.

«Постарів. Погляд інший», — констатує вона.

«ЙОГО МАЛИ СПИСАТИ ЗА СТАНОМ ЗДОРОВʼЯ»

Ніна не знала на яких напрямках воює брат. Відомо ставало лише тоді, коли той дзвонив та просив зібрати передачку. Він казав адресу, а вона шукала волонтера, який би міг відвезти їх братові в села на схід.

Увесь час чоловік продовжував контракт з Національною гвардією України. А у 2017 році Микола перевівся до 501 батальйону 36-ої окремої бригади морської піхоти.

Ніна ж сподівалась, що він полишить службу та повернеться до цивільного життя. Вона хвилювалась за нього, кричала не йти та ображалась, що він вперто стоїть на своєму. Він вважав своїм обовʼязком захищати країну та не міг змиритись, що сестра не поважає його вибір.

Ця розмова їх сильно розсварила.

У 2021-ому році воїн «Храм» отримав поранення — ворожа куля застрягла в легені. Аби дістати кулю медики мали вирізати десь сантиметр органу. А ще Микола мав мікоз легенів через роботу на карʼєрі, йому було важко дихати.

Власне, через це його готові були списати з військової служби. І чоловік був уже готовий повернутись до цивільного життя. Однак все змінив випадок.

«Хтось з побратимів нарікнув, що мовляв на носі широкомасштабна війна, а він списується. Брата це зачепило, йому стало неприємно, що про нього думають і говорять подібне. Тому за пару днів він пішов продовжувати контракт із ЗСУ», — додає сестра.

Про велику війну Микола попереджував родину. Сказав, що вона торкнеться всіх. Так і сталось.

«У ПОЛОН НЕ ЗДАМСЯ, МАЮ ГРАНАТУ»

24 лютого 2022 року воїн з позивним «Храм» боронив з побратимами Маріуполь. Бійці 36-ї окремої бригади морської піхоти відіграли важливу роль у героїчній обороні південного міста під час російського вторгнення.

Протягом кількох місяців вони стримували значно переважаючі сили ворога, незважаючи на відсутність підкріплення, обмежені ресурси та постійні обстріли.

Безпосередньо Микола Андреюк боронив село Широкине. Звʼязку з захисником не було. Лише одного дня він написав сестрі, що живий; що їх оточують у кільце; що спалив усі свої документи; що планує після розмови розбити телефон та що залишив гранату на випадок, якщо все йтиме до російського полону.

Після того дзвінка пройшов місяць. Ніна нічого не знала про брата. Не було жодної інформації, чи живий він, чи ні. Однак надія вмирає останньою, і сестра відчайдушно моніторила різні російські групи в очікуванні побачити в них брата. Так, власне, і сталось.

«В одній кацапській групі я побачила відео, на якому був Микола. Це були кадри, де росіяни забирають їх у полон, орієнтовно 4 квітня 2022 року. На ньому не було обличчя, він був пригнічений. Микола розумів, що на нього чекає чергове пекло цієї війни…», — плачучи говорить жінка.

Наступні місяці родина Андреюків жила з постійною надією та боротьбою за Миколу. Вони проінформували слідчих про перебування військового у ворожому полоні, а ті — відкрили кримінальну справу.

Стрес і тривогу родині посилив теракт в Оленівці. Вони із завмиранням подиху чекали на списки жорстоко вбитих росіянами українських військовополонених. Час тягнувся, здавалось, безкінечно. І врешті імені Миколи Андреюка у списку не було. Родина видихнула й продовжила боротись за визволення захисника.

Від 2022 року по 2024 рік про Миколу не було відомо нічого. У якому СІЗО перебуває, в якому місті, в яких умовах — нічого.

Лише на початку 2024 року, після чергового обміну військовополоненими, з Ніною звʼязався десантник Сергій Мудрий. Він прийшов до неї із гарною звісткою — брат живий.

ХОТІВ ПІСЛЯ ПОЛОНУ ЗНАЙТИ СВОЮ ДИТИНУ

Сержант Збройних сил України Сергій Мудрий сидів з гранатометником Миколою Адреюком у виправній колонії максимального рівня безпеки в Мордовії, що в рф, у 2023 році.

Прийняли їх жорстоко: Сергію зламали два ребра, а Миколі — одне. Опісля їх посадили в одну камеру.

«У мене була нижня койка, а у нього — верхня, наді мною. Ми познайомились, розговорились. Микола розповідав про свою родину, зокрема, про сестру та племінників.

Перше враження про нього — грамотна та начитана людина. Говорив чистою українською. Ми — суржиком, а він нас виправляв, казав як українською перекладатиметься це чи інше слово», — згадує десантник.

Вони часто говорили про цивільне життя, ділились різними історіями. Микола казав, що не мав власної родини, оскільки піклувався про рідних. Усім їм треба було допомогти.

«Він був дуже добрим, не жалів для людей нічого. І ось приклад, який він нам розповідав. Якось у Львові він почув розмову двох жінок. Одна жалілась другій, що немає власного житла. Тяжко зітхала, розводила руками. Тієї ж миті Микола, маючи в кишені пʼять тисяч доларів віддав їх жінці. Можливо, зараз ця жінка живе у своїй хаті завдяки йому», — продовжує Сергій.

Ділився з співкамерниками Микола й сердечними справами. Він часто думав про дівчину, з якої колись зустрічався. Після розставання, вже коли пройшли роки він побачив її з дитиною. Він тоді нічого не сказав, але йому здалось, що це може бути його дитина.

«Він вирахував, коли вони розійшлись — приблизно стільки ж було й дитині. Після звільнення з полону він хотів їх знайти та все зʼясувати. Казав, що якщо ця дитина його, то він забезпечить її всі необхідним до кінця життя», — пригадує військовий.

Сергій не запамʼятав, як звали жінку, з якою колись був у відносинах Микола. Після загибелі чоловіка, родина Андреюків намагалась віднайти жінку, однак всі зусилля дарма, адже вони не знають нічого про неї.

Нині вони сподіваються, що вона прочитає цей матеріал та звʼяжеться з родиною Героя, аби з’ясувати інформацію.

Ще після полону Микола хотів займатись волонтерством. Опікуватись військовими, закривати великі збори, купляти необхідні речі та техніку.

Проте існування в неволі виявилось нелюдським задля того, аби Микола зміг повернутись додому живим…

«ЙОГО КАТУВАЛИ — ВІН МОВЧАВ. ВІД ТОГО БИЛИ ЩЕ СИЛЬНІШЕ»

«Його часто водили на допити. Він був гранатометником, у росіян до них «особливе» ставлення. Били електричним шокером, тортури могли тривати по 40 хвилин. Окрім того, били і сильно. Як наслідок, у нього опухла права нога. Ліва нога худенька була, а права нога була настільки збільшена, що не поміщалась у штани.

Увесь час Микола терпів та мовчав. Росіяни не розуміли, чому всі кричать від болю, а Микола мовчав. Від того били ще сильніше…», — каже Сергій Мудрий.

На морпіха хотіли повісити розстріл цивільних у Маріуполі. Однак все дарма: українець щодня та щоночі заперечував це.

Вага моцного чоловіка зменшувалась буквальна на очах. У мирний час він важив 120 кг, у полоні — приблизно 60 кг.

«Шкіра та кості. З нас усіх в камері він був найхудіший. Росіяни за це прозвали його «убогий». Приносили кашу в камеру та казали: «Це вашому убогому», — каже Сергій.

Сили покидали Миколу після кожного побою росіян. Вони робили це відчайдушно. Так, що потрібно було лежати під крапельницею.

У жовтні 2023 року українських військовополонених, які знаходились у Мордовії, били як ніколи. Після тих тортур рашисти добили морпіха. У камері він втрачав свідомість та ледве говорив. Співкамерники забили тривогу. Прийшов лікар, однак жодної допомоги Миколі не надали.

Три доби співкамерники опікувались морпіхом: годували з ложечки, давали пити воду. А очі Андреюка дивились у безодню. Він не говорив.

«На четвертий день його забрали в госпіталь. Ми думали, підлікують і як важкого відправлять на обмін. Але яке там. Як тепер відомо, в госпіталі йому не надавали допомогу, він просто лежав і повільно вмирав», — зітхає Сергій Мудрий.

«ЗДАЄТЬСЯ, ВАШ БРАТ РАХУЄТЬСЯ ЗАГИБЛИМ»

У січні 2024 року десантника Сергія Мудрого обміняли. Він знайшов рідну сестру Андреюка — Ніну, подзвонив та передав інформацію про брата. Казав як було. І сказав, що той живий, бо дійсно у це вірив.

Але вже згодом Ніні випадково повідомили, що Микола у київському морзі.

«Мені написала жінка, яка шукала інформацію про свого знайомого військовополоненого. Вона побачила інформацію про мого брата, все співпало, окрім зайвої літери в прізвищі. Він рахувався загиблим…», — розповідає Ніна.

Жінка відправила сестрі військовополоненого посилання. Там зазначалось, що Андрелюк М. І. (рашисти з помилкою написали прізвище на чорному пакеті) загинув 14.11.2023 не у полоні, а на полі бою. За місяць, в грудні 2023 року, його тіло доставили в один з київських моргів. Ймовірно, через помилку в прізвище родину ніхто не сповістив про загибель чоловіка.

Ніна з чоловіком та Сергієм Мудрим, який разом із Миколою Адреюком сидів в одній камері поїхали до Києва на упізнання.

Заходили в морг тільки чоловіки. Вони підтвердили, що тіло Миколи…

Станом на зараз столичні слідчі й досі не можуть віддати тіло Героя, аби гідно поховати на Батьківщині. Йде 11 місяць, як він знаходиться в морзі.

«Моє ДНК збіглося з його, і нам вже мали влітку цього року віддавати тіло. Але раптом, вже як я мала їхати забирати, слідча сказала, що має перевірити чи збіжиться ДНК матері… Скоро буде рік з дня загибелі мого брата, а він і досі не може знайти місце спочинку», — зітхає Ніна.

***

За часи боротьби за брата сестра Героя читала багато різних думок про оборону Маріуполя та про вихід у полон 501-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти 4 квітня 2022 року. Мовиться про розмови щодо дезертирства.

Для Ніни є важливим наголосити, що українські захисники опинились в надскладній ситуації. Підрозділ був оточений і після запеклих боїв, частина бійців вимушені були виходити в полон.

Подібні звинувачення є складною та політично чутливою темою, і не всі факти, пов’язані з цими подіями, є повністю відомими або зрозумілими. Деякі з бійців могли стати жертвами обставин, які виходили за межі їхнього контролю, зокрема через відсутність підкріплень або наказів в умовах важкої блокади.

«І прошу памʼятати, що Маріуполь у страшних умовах боронили: морська піхота, прикордонники, поліцейські, ЗСУ, добровольці, Азов, Нацгвардія, ССО, місцеві сили територіальної оборони тощо», — наголосила Ніна Андреюк.

До теми — «Коли били — розуміли, що наші просуваються»: спогади десантника, який пережив полон

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»