«Коли били — розуміли, що наші просуваються»: спогади десантника, який пережив полон. ВІДЕО

У квітні 2022 року 41-річний сержант Збройних сил України Сергій Мудрий з побратимами отримав наказ здаватись у російський полон в оточеному Маріуполі.

Рік і вісім місяців він відсидів у кількох колоніях росії, деякі з них були особливого режиму. За «зайві» слова чи рухи військовополонених тут били битами, ногами та спускали собак. Не раз після тортур полонені українці втрачали свідомість…

У січні 2024-го чоловіка обміняли. Він був 106-им у списку. У перервах під час реабілітації воїн знайшов час, аби поспілкуватись з журналісткою «Вечірнього Києва». Про найтяжчі два роки його життя — далі у матеріалі.

ВІЙСЬКОВА КАРʼЄРА ТА АТО

Сергій Мудрий народився на Херсонщині, у селі Любимівка (Каховський район). Зростав у простій родині: батько — водій, мати — вихователька дитсадочку.

З дитинства хлопець мріяв бути військовим. Каже, що в сімʼї часто переказували і навіть гордилися історією про те, що його прадід був головним полководцем царя Миколи ІІ. За іронією долі, через роки Сергій потрапить у полон до нащадків імперців, яким служив його пращур. Та про це згодом.

У 18 років юнак пішов на строкову службу. У 1999-ому році закінчив сержантську школу в Івано-Франківську. Після — перевели на постійну службу в прикордонний десант в Кременчук.

Згодом Сергій демобілізувався та працював різноробочим, але в 2005-ому повернувся на службу й підписав контракт з 79-ї Миколаївською окремою повітряно-десантною бригадою. Брав участь у миротворчих місіях в Африці.

У Мудрого є дружина і троє дітей: двоє синів та донька. До слова, дівчинка у пари народилася під час АТО. Як багатодітний батько чоловік мав і має право не брати участь у воєнних діях. Однак каже, що присягнув служити державі, тому не припинив воювати.

У 2014-ому десантник брав участь в антитерористичній операції у складі 79-ї Миколаївської окремої повітряно-десантної бригади.

Спочатку він разом із побратимами зводив блокпости на Херсонщині, а після — відправився на схід визволяти окуповані росією території.

Він бачив бої за Марʼїнку, Красний Лиман, Ізварине, Савур Могилу, Голубі Скелі. «Мудрець» неодноразово бував там, звідки, здається, повернутись живим неможливо. Наприклад, з-під запеклих боїв за Донецький аеропорт та з Дебальцевого.

За віддану службу й героїзм на війні, у 2014 році тодішній Президент України Петро Порошенко нагородив Сергія Мудрого орденом «За мужність» III ступеня, а у 2015 році — вже «За мужність» II ступеня.

Перед початком великої війни «Мудрець» обороняв околиці Маріуполя у складі 406-бригаді ОАМБР у підсиленні 36 бригади артилерійської розвідки станції AN/TPQ, а після — захищав й саме місто.

Бої були нерівними. За словами військового, з боку окупантів налічувалось близько 85 тисяч бійців. З нашого — від сили пʼять тисяч.

«Тоді багато наших полягло. Бої були нерівні, росіяни гатили з усього що було та звідусіль: із землі та повітря. Натомість у нас зброї було обмаль. І коли Маріуполь взяли в кільце, ми розтягували боєприпаси як могли», — описує оборону півдня Сергій.

Десантнику вдалось протримати оборону міста 64 доби.

«РОСІЯНИ БИЛИ ВІД ДУШІ»

6 квітня 2022 року Сергій Мудрий отримав одразу три поранення. У потилиці були уламки, а в руці та нозі — по кулі.

11 квітня їм дали наказ відходити з оточеного Маріуполя. Виходити з міста, з його слів, було важко: з 270 бійців живими залишилися лише 64 людини.

«У результаті полковник вийшов на Президента та Головнокомандувача, доклав про ситуацію. Через годину надійшов наказ здаватись в полон, аби зберегти життя», — згадує Сергій.

Надалі ворог ретельно обшукав усіх воїнів ЗСУ та повіз у Сартану.

«Привезли нас чи то на ферму, чи то на закинутий склад овочів. Закрили там, як худобу. Голодні, в роті сухо. Памʼятаю, як тоді на вулиці падав сніг і хлопці намагались набрати воду у стаканчик з крапель, які стікали з даху.

Охороняли нас російські війська. Казали, що не чіпатимуть. У сусідніх бараках до наших заходили кадирівці, які з автоматами змушували українців кричати: «Слава ахмату». Ймовірно, знімали це на камеру», — розповідає військовополонений.

У тому бараці Сергій з побратимами провів день. З їжі — дали тільки «банку гречки та склянку чаю».

На другий ранок в автозаках їх вивезли в колонію в Оленівці, що на Донеччині.

«Їхали як оселедці в банці: по 40 людей в машині. Люди сиділи у три яруси, ми у прямому сенсі задихалися. У деяких почалась паніка. Ноги затікали, піт лився рікою.

Потім Оленівка. Приймали нас з «масажем спини». Солдатів били сильно, а починаючи від командира відділення до офіцерів — ще більше. Били від душі», — продовжує чоловік.

В Оленівці Мудрий пробув три доби. На обід були перлова каша та сира капуста, залита окропом. Вечерю подавали о 3-й ранку, їли теж саме.

Хто з бійців ЗСУ мав стаж кухаря, того забирали працювати на кухню. Завдяки цьому час від часу побратимам перепадала буханка хліба.

«По дорозі з Оленівки в іншу колонію нас супроводжували ДНРівці та ЛНРівці. Ті відбирали все: речі, каблучки, ланцюги, тільки зуби золоті лишали.

Один з них запропонував обмін: я йому штани та фліску, а він мені — дві пачки цигарок, три булки хліба та чашку кави. Усе розділив з побратимами. Своєю чергою, вони поділились зі мною одягом», — говорить співрозмовник.

ВИГОЛИЛИ «Z» НА ГОЛОВІ ТА ВІДПРАВИЛИ В КЛІТКУ ДЛЯ СОБАК

Друга колонія, де перебував десантник, була в російському Таганрозі:

«Коли вийшли з автобуса, падав сніг, стояв сильний мороз. Залишили нас на дворі на кілька годин, а перед цим наказали розставити руки на ширині плечей, задерти руки над головою й обпертися об стінку. Простояли ми довго.

Потім працівники СІЗО почали між собою лаятись, хто буде нас приймати. Усім хотілось урвати ласий шматочок та добряче побити «хохлів».

Стояти так було важко, особливо мені — куля в руці, куля в нозі. Рани нили. Я попросив дозволу опустити руку. За те, що «скиглив» повели на «приймання» другим.

Зайшли в СІЗО, мене повністю розділи. Прийшла дівчина, сіла за стіл і підготувалась записувати мої дані. Щоби я відповідав чесно та не мав часу вигадувати щось з біографії, почали бити. Поки били, мав швидко відповідати.

Але я не зізнався, що був в АТО, бо розумів: за це можуть вбити. Перед здачею в полон спалив свій військовий квиток і УБД, тому ворог нічого не знав. Росіянам говорив, що воювати не хотів, прийшлося.

Потім мене схопили за шию та вивели з тамбура. Наказали бігти до наступного працівника СІЗО, який мав мене добити. Добив. У результаті я втратив свідомість. Потім кілька разів вдарили електрошокером. Відкривши очі, зрозумів: треба бігти. І робити це якомога хутчіше.

Добіг я до кінця коридору, там стояв лікар. Він оглянув мене. Зауважив, що на пальці лівої руки я маю подряпину. Вигукнув: «Снайпер!» Після того мені виголили на голові букву «Z». І повели у двір, де закрили мене в вольєрі для собак, яку так і називають: «Собачатниця».

Мороз. Падає сніг. Я голий сиджу в клітці. Всюди собаче лайно. Просидів десь хвилин 30. Прийшли працівники СІЗО, ще кілька разів вдарили шокером, перекурили та повели в душ. Кричали, аби швидше мився. Як щось хотів перепитати — знову били шокером.

Помився, отримав одяг. Завели в камеру. Там нас сиділо четверо. Відкрилася «годівниця». Дали їсти. Їжа була ніяка. Наважився попросити солі. Хто ж знав, що в тюрмі не можна нічого просити. Замість солі отримав ще кілька хвилин ударів», — описує пережите військовий ЗСУ.

СПРОБИ ПОВІСИТИ НА ЗСУ ВБИВСТВА ЦИВІЛЬНИХ

Наступного дня українським військовополоненим видали мішки з їхніми речами та наказали переодягатися. У голові Сергія вкотре промайнула думка про обмін.

До СІЗО підʼїхав автобус, на якому привезли жінок-військовослужбовців ЗСУ. Їх повели в камери, а чоловіків навпаки посадили в транспорті, одягнули жіночі камуфляжні шапки та на рівні очей замотали скотчем. Автобус рушив.

«Привезли в Таганрозький аеропорт, посадили на літак. Я подумав, ну все. Це вже 100% дорога додому. Летимо на Крим, а звідти в „сіру“ зону на обмін. Але яке там», — відводить очі співрозмовник.

Літак приземлився в Рязані, українців завантажили в автозак та привезли в чергове СІЗО. Там почались допити. Усіх фотографували та намагались на кожного «повісити» справу. Сергію хотіли «приписати» статтю за «перешкоджання звільненню російськомовного народу».

Над військовими довго «працювали», аби ті погодились визнати винуватість. Ще заставляли підписувати папірці із зізнанням, що вбивали мирне населення в Маріуполі.

І щоби українці взяли на себе провину, їм влаштовували пекельні допити.

«Такі тортури свого часу були у фашистів. Відривали нігті, у пальці засовували голки від шприців, пакети на голову одягали, забивали ногами та били електрошокером. Тортури завжди були на голе тіло, аби сповна відчути весь біль», — говорить Сергій.

Хтось тримався попри всі кола пекла, а хтось здавався та брав на себе провину. Так було зі співкамерником «Мудреца».

«У мирний час він займався бджільництвом. Так мальовничо описував всю цю романтику, що я навіть сам подумав на пенсії податися у бджолярі», — згадує співрозмовник.

Але одного дня чоловіка виводять з СІЗО і більше він не повертається. Десантник подумав, що другові пощастило і його обміняли. Однак, як виявилось, після виходу Сергія на волю, товариша перевели в іншу колонію, і там змусили взяти на себе провину за якісь вигадані росіянами злочини.

«Дали термін від 24 до 27 років», — зітхає воїн.

ПРИЇЗД ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА В РОСІЙСЬКУ КОЛОНІЮ

Згодом знову видають речі та садять в автозак. Знову думка про обмін, дружину та дітей. Їхали добу, а як відкрились двері, — на голову одягли мішок і вели довгими доріжками.

«Ми зрозуміли: це не дім, а інша тюрма», — продовжує свою розповідь «Мудрець».

На цей, четвертий раз, їх привезли в колонію в Мордовію. Це понад тисячу триста кілометрів від рідної сонячної Херсонщини.

«Прийняли нас жорстоко. До уламків в голові, двох куль в нозі та руці додались ще й зламані ребра. Потім видали помаранчевий, як в американських серіалах, одяг та вели нас голими від будинку до будинку. Надворі лютий, холод собачий.

По дорозі я дізнався, що це виправна колонія максимального рівня безпеки. Завели в кімнату для допиту, вона була пустою. Туди нас запускали по одному.

Кажуть: клади одяг на підлогу та колінами вставай на нього. Потім наказали прикрити голову, опісля чоловік шість з нелюдською силою почали бити трубами, палками. Лупили так, що не витримував, кричав не своїм голосом. Одночасно із цим ставили питання: «Що робив в Маріуполі? Яка посада? Чи вбивав мирне населення?»

Сідниці були чорні, а на спині — тріснута шкіра. Потім вигнали в коридор та наказали бігти. Рахували до пʼяти, аби ти з одного кінця коридору зміг добігти в інший. Не встигнеш — випустять собак.

Добігши до кінця, на тебе чекає ще один працівник СІЗО. Тепер його черга тебе забивати ногами», — розповідає Сергій.

Після тортур завели в камеру. Сергій сидів з сімома воїнами ЗСУ. На землі була біла смужка, а над головою — камера. Пролунав наказ встати на смужку й нерухомо стояти кілька годин підряд. Ноги на ширину плечей, руки за спину. Як ворухнувся, або ж затрясеш губами — битимуть усіх вісьмох. Все що було під їхньою рукою — все «ходило» по людях.

«Стояли з 6 ранку до 22 ночі, коли вже оголошували відбій. Увесь цей час не можна було ані ворушитись, ані розмовляти. Не опиратися, не сидіти. Їли ми теж стоячи, в руках тримали тарілку й шматок хліба. Давали три ложки на вісьмох людей. Зʼїсти все мали за півтори хвилини.

У вбиральню — за дозволом, по команді: «Туалєт». За день дозволяли ходити до вбиральні чотири рази.

Перед Новим роком до колонії мали приїхати представники всесвітньої гуманітарної організації Червоний Хрест. Тоді українських військовополонених почали добре годувати і навіть припинили мучити тортурами.

«Перший раз за майже два роки полону ми побачили нормальну їжу. Було перше, друге, і все — у різних тарілках. Ще й компот давали. Правда, один стакан на двох.

При відкритті камери, нам суворо заборонили голосно вигукувати: «Слава росії», як це було до приїзду міжнародної організації. До того ж наказали мовчки стояти з опущеною головою.

На питання представників Червоного Хреста, як до нас ставляться в полоні росіяни, ми мусили брехати та казати, що ті дотримуються усіх норм Женевської конвенції.

А як тільки гуманітарна організація поїхала, за все ми «віддулись». Били й за перше, і за друге, і за компот…» — продовжує співрозмовник.

За словами чоловіка, від Червоного Хреста жодної користі не було. Приїхали для «галочки» і швидко поїхали назад. На українських військовополонених їм було байдуже.

«Червоний Хрест — це росіяни. Не вірив їм до полону, а після полону — тим більше», — каже десантник.

«ЩОБИ ОТРИМАТИ ЯКІСЬ ВІТАМІНИ, ЇЛИ ПОДОРОЖНИК»

У колонії військових ЗСУ змушували співати гімн росії та кричати: «Слава росії». Аби ті не били, чоловіки змушені були виконувати різні схожі забаганки ворога. Ті, хто відмовлявся робити це — жорстоко катували.

Після ранкової передачі зміни в СІЗО не раз бувало таке, що наші земляки заповзали в камеру від болю. Відходячи пару хвилин знову ставали на ноги та хриплим голосом наспівували гімн України. Тихо-тихо, щоби ворог не чув.

Щоби підтримати один одного, морпіхи казали бійцям ВДВ: «Слава ВДВ»», а ті — «Слава морській піхоті».

Купались в бані раз в тиждень. Вода була холодною. Шмат мила був один на вісьмох людей. Голили раз в місяць. Сонце Сергій побачив через рік і три місяці перебування в полоні. Тоді їх врешті почали виводити на прогулянки.

«У камерах було холодно, сиро. На стінах — грибок. Доходило навіть до того, що з наволочок воїни рвали шматки тканини, аби нею витерти конденсат зі стелі. Робили це задля того, щоби не захворіти на туберкульоз.

Постійно мерзли та хворіли. Як наступило літо, раз у тиждень почали пускати на вулицю. Ноги набрякали, треба було ходити.

Час від часу під час прогулянок натравлювали на нас собак, аби ті кусали.

Якось на дворі ми побачили подорожник. І нам спало на думку їсти його, аби брати десь вітаміни. У когось виразка, у когось рана гниє…

Ми попросили працівників колонії дозволити нам нарвати той подорожник. Ті посміялись з нас, але дозволили.

Рослини ми мили, рвали на шматки й ховали в ганчірку. Потім їх кидали в суп і їли. А як літо закінчилось, то разом із ним закінчились й наші сили», — згадує Сергій.

Говорити у полоні можна було суто російською. Хто відмовлявся, — змушували силою. Один сказав щось українською — побили всіх.

«Росіяни заздрять нам. Нашій історії, ідентичності, обʼєднаності, силі, витримці, демократії та взагалі у всьому заздрять. Бо ми — вільний народ.

Постійно питали про Бандеру та де його знайти. Таких дурних питань насправді було багато. Одного разу запитали, де я проходив строкову службу. Кажу, в Івано-Франківську. У відповідь: «Ето какая область росії?»

Багато нісенітниці говорили й про Київську Русь. Казали, що Ярослав Мудрий народився в Москві. І їх не цікавило, що коли київський князь народився, то Москви ще не було. Але що ти тому дурню поясниш.

Чи не щодня стверджували, що України більше немає. Буцімто велику частину захопила росія, а за меншу воюють діти та старі. Ясна річ, що ми не вірили. А підтвердженням цієї брехні було те, що час від часу заходили в камеру та щосили нас били. Тоді остаточно розуміли: стоїть наша Україна, хлопці просуваються. По-іншому, ворог так не злився б», — розводить руками співрозмовник.

Рідним дзвонити не дозволяли. Увесь час поки «Мудрець» сидів у колонії, родина знала, що він у руках ворога, але подробиць про нього ніяких не мала.

А потім одного дня по камерах почав обходити лікар. На цей раз оглядав полонених бійців ЗСУ без електрошокера та суворо заборонив працівникам колонії їх бити.

«Так я зрозумів, що буде обмін. Тільки кому з нас пощастить повернутись — одному Богові було відомо», — каже чоловік.

Сподівались на обмін на зимові свята. Однак натомість наших продовжували бити та змушували під Новий рік кричати: «Спасибо дєдушке морозу»…

А 3 січня 2024 року двері камери відкрились і голосно вигукнули: «Мудрий, на вихід!»

ЩАСЛИВЕ ЧИСЛО 106

«Я вже боявся думати за обмін. Спочатку сподіваєшся, що везуть додому, а потім ламають ребра в черговому СІЗО.

Видали речі, одягли мішок на голову й посадили на літак. Приземлились, сіли в автобус. Мішок трохи просвічувався, і я бачив за вікном людей, будинки, а потім й стелу з написом «Бєлгород». Перша думка — ми на кордоні з Україною. Але я не радів. Боявся.

Бачу: їдемо на захід сонцю. Розслабився, бо це дорога додому!» — перший раз за весь час на обличчі Сергія видніється посмішка.

Тієї ночі врешті після п’ятимісячної перерви відбувся 49-й обмін полоненими. Тоді українській стороні вдалось повернути додому 230-х своїх військовослужбовців та цивільних. Сергій Мудрий був 106 в цьому списку.

Далі мішки з голови зняли, до автобуса зайшов чоловік з синьо-жовтим шевроном та підтвердив здогадки «Мудреця», що їх обміняли.

«Ми виходимо, всі кричать, в руках людей майорить наш прапор, фотографи…» — описує щасливі миті співрозмовник.

З кордону їх повезли в безпечне місце. Там військових насамперед добре нагодували. Сергій похапцем зʼїв три тарілки супу. До полону чоловік важив 84 кілограми, після — нещасних 58.

Їм видали необхідні речі та мобільні. Мудрий нарешті зміг набрати дружину. Та зраділа й сказала, що знає про те, що чоловіка звільнили, адже разом із трьома дітьми стежила за кожним обміном.

«Потім я дізнався, що двічі потрапляв у список на обмін, але в останній момент прізвища змінювали. Пощастило лише на третій раз.

Якби я тоді на допитах розповів свою правдиву біографію, про участь у визволенні наших територій під час АТО, мене навряд чи обміняли б. Скоріш за все, дали б термін і сидів би я довічно», — запевняє військовий.

ДЗВОНИВ ДО РІДНИХ ПОБРАТИМІВ ТА РОЗПОВІДАВ ПРО ЇХНІХ СИНІВ

Зараз Сергій відновлюється. З тіла нарешті витягли уламки. Натомість кулю в руці та нозі виймати вже небезпечно. До того ж слух упав.

Нині він проводить час із рідними. Пишається своїми синами та донькою.

А ще — дзвонить до рідних своїх співкамерників.

Сергій разом із дружиною знаходив родичів полонених через фейсбук та фейсбук-групи, на яких розміщували інформацію про наших військовополонених. Завдяки цьому кілька родин врешті отримали довгоочікувану звістку про сина.

За словами «Мудреця», як тільки він повністю відновиться, то повернеться на фронт.

«Буду вертатись. Хлопці там, а мені чого тут сидіти? Соромно», — каже він.

У нашій розмові Сергій подякував українському народові, який збирає на дрони, машини, лікування військовим та всіма силами допомагає армії й вірить в неї.

Завдяки цьому наші воїни завжди памʼятають заради кого вони воюють та ніколи не дозволять ворогу захопити нашу вільну країну.

«Своєю допомогою ви даєте віру й нам, військовим. Приходить від волонтерів чи то їжа, чи то техніка — в голові думка: про нас турбуються. Отримуєш листівку з дитячим малюнком — серце радіє.

Ми там знаємо, заради кого стоїмо і стоятимемо. Дякую від всіх хлопців, люди!» — резюмує Сергій Мудрий.

***

P.S. Окремо військовий висловлює вдячність своєму товаришу Анатолію Сидоренку за те, що опікувався його рідними у той час, коли Сергій боронив державу.

«Дякую тобі, друже!»

Даша ГРИШИНА, фото Олексія САМСОНОВА, «Вечірній Київ»