«Мені безпечніше на фронті»: Євген Лата про бої на Херсонщині, втрати та мобілізованих в’язнів

Євген Лата — успішний ITівець, професійний альпініст, спелеолог і марафонець. Цей закоханий в природу хлопець ніколи не ідентифікував себе українцем. Він — громадянин світу. Більшу частину свого життя Євген подорожував, відкривав для себе гори і підземні простори, насолоджувався кожним днем.

Брав участь у сходженнях на Памірі на висотах понад сім тисяч метрів, двадцять днів провів у найглибшій печері світу в Абхазії. В Африці жив разом із місцевими племенами. Пробіг кілька ульратрейлів у понад 100 кілометрів і «Тур гігантів» довжиною 330 кілометрів. Закінчив престижний Британський університет і вдало реалізував себе в IT-індустрії.

Але його світ перевернули події на Майдані і він, нашвидкоруч зібравшись, повернувся в Україну. До цього в нього навіть думки не було залишатися в країні, де він народився і виріс. Євген зізнається, що свого часу він був тим самим понтовим одеситом, який у школі булив дітей за українську мову. Бо на думку підлітка з мажорного району Одеси, україномовні — значить сільські.

Російсько-українська війна повністю змінила світогляд хлопця. Він проміняв заможне життя у Великобританії на волонтерство в зоні АТО, потім добровольцем став на захист України. А з початку широкомасштабного вторгнення — рятує українських захисників на фронті. І спілкується винятково українською мовою.

Що ж так подіяло на вже сформованого чоловіка, який успішно реалізував себе у європейській країні; як обдуривши ТЦК став бойовим медиком; про воєнні операції на лівому березі Дніпра і чому не можна говорити про втрати української армії. А також як воюють звільнені засуджені і чому перемовини з росією на даному етапі не зіграють на користь для України, Євген Лата розповів журналістці «Вечірнього Києва».

У тексті використані фото чутливого характеру (18+)

20 МІСЯЦІВ БЕЗ РОТАЦІЇ

Інтерв’ю з Євгеном вдалося записати, коли він перебував в Одесі, куди приїхав навчати майбутніх бойових медиків тактичній медицині. Загалом без ротації в зоні бойових дій на Херсонщині чоловік провів понад 20 місяців.

— Це для мене свого роду відновлення бути тут. А інтерв’ю з вами, ніби сесія з психологом, де я можу проговорити все, — зізнається співбесідник.

Та як би дивно не звучало, безпечніше захисник почувається на фронті, ніж у містах, де немає бойових дій.

— Коли я на фронті я чітко знаю: ось там знаходиться ворог, ось тут — свої. Ось аптечка, турнікет і зброя. А найголовніше — побратими, яким я довіряю. Коли я у цивільному житті, перепрошую, але я не знаю, хто з цих людей — ворог. І чи зможе ця людина врятувати мене, якщо будуть, наприклад, прильоти і я буду поранений. Тому на фронті мені легше і спокійніше. Там у мене все під контролем.

«Я БУВ ПАТРІОТОМ ОДЕСИ, АЛЕ НЕ УКРАЇНИ»

— Євгене, для початку розкажіть, яким було ваше життя до війни?

— Перше, з гордістю кажу, що я корінний одесит. Всі наші покоління проживали тут, починаючи від заснування Одеси. У мене й прізвище відповідне.

Коли вчився у школі всі навколо були російськомовні. Скажу більше, я був тим негідником, що булив однолітків, які говорили українською. Називав їх селюками. Я був патріотом Одеси, але не України. Мені дуже соромно за той період. Але мені здається, що я зараз відпрацьовую свої помилки.

Далі закінчив Одеський національний морський університет. У Великобританії я продовжив цю освіту. В одному з найпрестижніших вузів міста Ньюкасл за фахом — управління морськими перевезеннями. З відзнакою закінчив магістратуру, але жодного дня не працював у цій сфері. Працювати пішов в IT. Також знімав відео для «National Geographic».

До війни, а війна для мене почалася у 2014-ому році, я жив у Великобританії. Чесно кажучи, не думав навіть повертатися в Україну. Моє життя було прекрасне. Я багато подорожував світом. Жив так, як мріяв.

ВПЕРШЕ ІДЕНТИФІКУВАВ СЕБЕ УКРАЇНЦЕМ ПІСЛЯ РОЗСТРІЛУ ЛЮДЕЙ НА МАЙДАНІ

— Як ви потрапили на Майдан, що передувало цьому рішенню?

— Одного дня по телевізору побачив те, що відбувається в центрі Києва. Я бачив людей мого віку — хлопців і дівчат, які вийшли на протест. Приїхав тоді в Україну всього на пару днів. Але так вийшло, що я потрапив на день розстрілу Небесної Сотні на Майдані. Я не був там на передовій. Знаходився в центрі, біля сцени. Але я чув постріли, бачив, як вивозять людей, евакуюють поранених, загиблих. І от тоді в мені все змінилось. Ось так в один день. Я вперше ідентифікував себе українцем.

Повернувшись у Великобританію, я почав шукати розуміння цього всього. У віці 23 роки я знайомився з історією та культурою України. З рідною мовою, яка чомусь до цього для мене була чужа і не зрозуміла.

Далі на мене дуже вплинула анексія Криму, бо я був альпіністом і постійно лазив по скелях. Протягом чотирьох років навчання в університеті проводив там весняно-літній період. І тренувався, до речі, пліч-о-пліч з російськими альпіністами, скалолазами. А тут ті, хто були на відстані витягнутої руки — відібрали у нас Крим.

Згодом дізнаюся, що багато моїх знайомих, особливо з Донецької федерації альпінізму, стали на захист східних кордонів України. Я почав у них запитувати, які потреби, чого не вистачає… Виявилося, що в них взагалі нічого немає. Це були добровольчі батальйони. І я вирішив повернутися в Україну, поїхати до них і допомагати тим, чим можу.

ПРОДАВАЛИ ВІДЕО З ФРОНТУ І ЗАБЕЗПЕЧУВАЛИ БАТАЛЬЙОН

— Євгене, знаю, що на початку ви не лише волонтерили, а й документували війну. Розкажіть про цей досвід.

— Я пішов у добровольчий батальйон «Дніпро-1». Без контрактів, мобілізації і тд. Я частково займався матеріальним забезпеченням. Також почав знімати все, що відбувається, аби показати світу, що там не «операція» якась, а війна. До речі, відзнятий матеріал ми тоді пропонували різним телеканалам. Здебільшого іноземним. І на виручені кошти, купували потрібні речі. Журналістів туди не пускали, з міркувань безпеки. Таким чином, світ бачив з моєї «документалки», що відбувається, а ми ще й гроші якісь заробляли.

В Пісках і Донецькому аеропорту також допомагав медикам рятувати поранених. Як альпініст, мав сертифікат по першій домедичній допомозі і багато разів брав участь у рятувальних операціях в горах. Тому для мене не було складним працювати поряд з медиками.

Я пробув п’ять місяців на Донбасі. Коли повернувся додому, пообіцяв собі, що ніколи більше не візьму до рук зброю і не одягну військову форму.

«Я СТАВ НЕБЕЗПЕЧНИМ ДЛЯ ЛЮДЕЙ»

— Ви знову поїхали за кордон? Чому прийняли таке рішення?

— Мені здавалося, що після тієї війни я став небезпечним для людей. Війна це найбрудніше, найжахливіше, що створили люди. Дратувало все навколо, я став агресивним. Мені треба було їхати в своє середовище.

У лютому 2015 року я поїхав в Танзанію. Працював гідом на Кіліманджаро, Сафарі. Ходив в експедицію. В Африці пробув 11 місяців. Доки остаточно не зрозумів, що готовий повернутися в суспільство. Боротися за Україну, але не зі зброєю в руках, а за допомогою свого розуму, можливостей. Щось спробувати, реалізувати якісь проєкти, бо я ж освіту отримав у Великобританії, треба ж якось тепер її інвестувати в свою країну. Мені було ніяково, що на моїй землі відбуваються історичні події, а я не маю до цього відношення.

Я повернувся в Одесу. Пам’ятаю як мене тригерило, коли під час війни у моєму рідному місті продовжували виступати російські виконавці, а одесити радісно витанцьовували на їхніх концертах.

А паралельно знімали документальний фільм про одеситів, які були на фронті. І мене запросили розповісти свою історію. Це був перший досвід, коли я на загал розказав свою історію і мені стало легше.

Далі влаштувався в IТ, що дозволило мені заробляючи гроші. Це було частиною моєї місії, бо всі наші клієнти були закордонні і всі кошти, які ми заробляли, залучалися в Україну і йшли на зарплати, податки і т.д. І тоді я по-справжньому побачив, як можна зміцнювати країну без зброї в руках, працюючи та залучаючи інвестиції із-за кордону.

— Євгене, ви обіцяли собі, що більше не візьмете до рук зброю, але 24 лютого були у черзі до військкомату. Ви напевне розуміли, що це буде велика кровопролитна війна?

— Скажу більше, зброю я купив ще раніше і зібрав все, що мені потрібно для боротьби, бо точно знав, що буде велика війна. Звісно, не очікував таких масштабів.

До речі, саме з 24 лютого 2022-го року я не вимовив жодного речення російською мовою. Крім випадків цитування. Це для мене принципово. О 10-ій ранку я був вже у військкоматі, як відповідальний громадянин своєї держави.

ОБДУРИВ ТЦК, ЩОБ ПОТРАПИТИ НА ФРОНТ

— Чому бойовий медик?

— По-перше, це поважно. По-друге, я боюся вбивати людей після 2014-го року. Я хочу рятувати. Та ще й обставини зіграли на мою користь.

Коли я прийшов у територіальну оборону і стояв там в черзі, з кабінету час від часу виходила дівчина і запитувала: «Є водії категорії С, є механіки, є фельдшери?..» А тоді виходить і запитує: «Офіцери медичної служби є?» Я впевнено так: «Я». І вона мене забирає і проводить через весь цей натовп. Заходжу в кабінет, жінка запитує: «Яке у вас звання?». «Солдат», — відповідаю. «Ви лікар?», — продовжує вона. «Ні, — кажу. — Просто дуже до вас хотів попасти».

Вона ще раз глянула на мене так пристально і каже: «Ну добре, проходьте». Так я отримав посаду бойового медика. Ну, ТЦКашник у військкоматі це оцінив. Каже мені: «Ти красавчик, молодець, п’ятірочка…». І я видихнув. Все вийшло.

ПОТІК ПОРАНЕНИХ, ЗНЕДОЛЕНИХ ЛЮДЕЙ: ПРО ЕВАКУАЦІЮ З ЛІВОГО БЕРЕГА ХЕРСОНЩИНИ

— До якого підрозділу ви потрапили? На яких напрямках працювали?

— Почали з Одеської області, виконували завдання на прикордонні з Придністров’ям. Але там було тихо. Тож я перевівся в 126-ту бригаду, яка їхала спочатку на Миколаївський напрямок, а потім на Херсонський. Я ж мав рятувати наших бійців.

Кринки, Козачі Табори… там були страшні втрати. Я, як людина, яка працювала в медичній евакуації, дотичний був до цього всього, бо ми вивозили з лівого берега поранених, загиблих. Важко було. Жили без сну. Десь у машині хіба якусь годинку могли поспати. На евакуацію зазвичай їздили вночі. Це був потік поранених, знедолених, яким все болить. Я досі не можу пережити той період. Кожен випадок — це чиєсь життя.

— Який випадок з пораненими найбільше вкарбувався в пам’ять?

— Та багато таких було. Але якщо ось так одразу відповісти. Запам’яталося, як вивозив хлопця молодого, років 19 йому було. Він на мене дивиться і каже: «А я вас впізнав. Ви Євген Лата». Я відповідаю, мовляв, так це я. Думаю, може в соцмережах мене бачив, бо я там дуже активний: збори-донати і все інше. Чи якесь інтерв’ю можливо дивився. А тоді питаю: «То звідки ти мене знаєш?» А він каже: «Ви до мене в школу приходили в 2014-ому році. А ми вам збирали подарунки, малюнки…» І уточнює, що йому тоді було десять років…

Це настільки боляче і страшно. Бо ти дивишся на цього хлопчину, у нього відірвана нога, важкий стан і ти розумієш, що ми не змогли вчасно зупинити цю війну і тепер на ній воюють ті, хто на початку був ще зовсім дітьми.

ДОПОМАГАЛИ СБУ ЛОВИТИ КОЛАБОРАНТІВ

— Яка позиція людей на Херсонському напрямку? Чи всі проукраїнськи налаштовані?

Більшість так. Зазвичай, ті, кого ми зустрічали, нам допомагали, але були й такі випадки, що нам пробивали колеса, спалювали авто. Ми, як бойові медики, як лікарі надавали допомогу місцевим мешканцям. А натомість бувало отримували на горіхи. На Херсонщині, до речі, дуже багато СБУ працювала, і продовжує працювати. Виловлюють колаборантів. Їх вистачає.

Коли звільнили Херсон, ми стояли на першій лінії на Снігурівській трасі. Село Партизанське — п’ять місяців там пробули. Були першими, хто заїхав у Херсонську область. Тому допомагали СБУ проводити фільтраційні заходи. Ловили колаборантів і росіян, які там залишились. Бо за цей час були такі розумники, що знаходили українських жінок і залишились в цих селах, сподіваючись, що їх ніхто не буде чіпати. Але місцеві мешканці самі ж здавали всіх, хто дотичний до росії.

Також ми брали участь у порятунку людей під час затоплення Херсону й області. І моя особиста думка: була дуже велика інформаційна паніка. Насправді не все було так жахливо. Збройні сили України й ДСНС нормально працювали.

Але траплялися й несподіванки, коли під час порятунку жителі звинувачували українських військових у підриві Каховської ГЕС. Це вплив російської пропаганди.

— Євгене, ми щодня бачимо зведення Генштабу про втрати ворога. Чи доречно, на вашу думку, третій рік поспіль не оприлюднювати втрати українського війська?

— А ви готові до цих цифр? Уявіть собі середньостатистичного чоловіка, який боїться йти в армію. І тут він кожного дня прокидається і бачить, що там загинуло, умовно, тисячу чоловік. Ви ж розумієте, що вірогідність того, що цей чоловік піде в армію зменшується до нуля.

Приховування статистики загиблих — це елемент пропаганди. У нас зараз не найкращі часи, ми це бачимо. Ворог суне, перемелює і нашу, і свою армію.

Або інша ситуація: військовий без ротації два роки, заходить у зведення і бачить, що загинуло кілька тисяч чоловік на його напрямку за час воєнної операції, що він зробить? Скоріш за все, побіжить тікати. Бо хто не боїться смерті? Тільки неадекват якийсь.

У нас дуже багато зараз пропаганди, ворожої ІПСО, а військові — це такі самі люди, які так само сприймають цю пропаганду. У нас у війську багато людей 50+ і через те, що вони просто не вміють толком користуватися телеграмом, тік током — не фільтрують тієї інформації. Вони все своє життя жили і «їли» російську пропаганду. Люди які не знають, що таке інформаційна гігієна, дивляться не завжди адекватні канали.

Тому я, звісно, за те, щоб приховувати втрати. Бо ні ви, ні я не готові до тих цифр. І ще хочу додати: події, які відбувалися на Херсонському напрямку, і ті, що вам показували — абсолютно різні. Тут дуже постаралася Наталія Гуменюк, яка заборонила журналістам їздити на Херсонщину. Наша операція видалася найбільш секретною і найменш інформаційно-доступною. Але знову ж таки, я розумію, для чого це все. Підняття бойового духу і наша пропаганда допомагають мобілізації.

— Як ви ставитеся до переговорів з росією, які зараз дуже активно обговорюють?

— Всі війни закінчуються перемовинами. Друга Світова війна теж. Але чи готові ми зараз до перемовин? Ні, бо знаходимося не в кращій своїй позиції. Ми не зможемо диктувати свої умови.

Я скажу так: для того, щоб пермовини були вигідними для нас, треба, щоб всі працювали або в армії, або для армії. Якщо людина працює в цивільній сфері, вона має знаходити час, щоб допомогти Силам оборони. Не можеш допомогти матеріально, — попрацюй волонтером в шпиталі, збирай гуманітарку, роби закрутки… Якщо ми всі об’єднаємося, тоді в нас буде краща позиція для перемовин.

Я скептично ставлюся, коли мені пишуть в коментарях про підтримку. Ось пише жінка, що мною пишається, обожнює мене і думками вона разом зі мною. Переходжу на її сторінку, а вона разом з чоловіком виїхала за кордон і там за мене «переживає» і відчуває себе при цьому патріоткою України. Чому я воюю за країну, а твій чоловік сидить за кордоном? Так і хочеться запитати. Краще б ти чоловіком своїм пишалася, ніж мною. До чого я все це кажу, бо якщо ми не об’єднаємося, щоб разом витіснити ворога з нашої землі, перемоги не буде, а перемовини будуть не на нашу користь.

В армії під кожного знайдеться професія. Не думайте, що Сили оборони — це піхота і штурм. ЗСУ — це і кухарі, і прибиральники і офіціанти, заправники і т.д. Просто про них, на жаль, не пишуть ніде. А вони теж вдало виконують свої функції.

«КОЛИШНІ УВ’ЯЗНЕНІ — ЦЕ НАЙВМОТИВОВАНІШІ СОЛДАТИ, ЯКИХ Я БАЧИВ»

— Євгене, а як ви ставитеся до мобілізації ув’язнених? Можливо і у вашому підрозділі є засуджені, які замість відбування покарання обрали захист країни?

— Так, є. І я ось нещодавно навчав такого тактичній медицині. Ми з ними працюємо пліч-о-пліч. Вони мене запитують: «Чому ти до нас ставишся з повагою?» Я кажу: «Друже, поки ти носиш таку форму, як я, ти мій брат. Ти такий самий воїн і борець за Україну». Скажу більше, зі свого власного досвіду, можливо буває інакше, ці ув’язнені — це найвмотивованіші солдати, яких я бачив. Супердисципліновані. А ось ті, кого виловили десь там в області й силою привезли, з них такі собі бійці.

Я запитував у деяких з них, що тебе мотивувало йти в армію? У нас багато сидить людей, які, умовно, вкрали п’ять тисяч. Є хлопець, якого посадили за важкі тілесні. Десь там напідпитку побилися і загримів, а потім посидів, протверезів і зрозумів, що він не хоче собі такого життя. Я не зек, я нормальна людина, я випадково… Але система в’язниці ще більше тебе інтегрує в злочинне життя. Ти десять років живеш серед злочинців, ти виходиш — тебе всі сприймають як злочинця, йдеш на роботу і тебе не приймають, бо ти злочинець.

А тут у цих хлопців з’явився реальний шанс змінити своє життя. Вони не хочуть повертатися у тюрму. У мене є один дуже класний військовий, який приїхав з місця позбавлення волі. Чоловік такий інтелігентний. Жодної нецензурної лексики, відчуваються у нього високі знання. Я зараз не про медицину, а загалом. Він добре розбирається в політиці, економіці. Я не втримався і запитав у нього, за що він відбуває термін. Виявилося, чоловік цей був головним бухгалтером в одній великій конторі. Контору взяла СБУ, а його, як виконавця — посадили. Чи може ця людина піти в армію? Так, 100 відсотків. Наголошую: в армії кожному знайдеться місце. Армія — це не про вбивати.

НАВІТЬ З УСІЄЮ ЗБРОЄЮ СВІТУ, АЛЕ БЕЗ ЛЮДЕЙ, МИ НЕ ПЕРЕМОЖЕМО

— На своїй сторінці у соцмережах ви постійно проводите збори коштів на дрони. Звісно, я розумію, що це розхідний матеріал і вони потрібні постійно й у великій кількості. Але ж в Україні є кілька заводів по виробництву дронів, постійні урядові програми на виділення коштів на дрони, країни-партнери їх теж постачають… Чому військовим доводиться, окрім виконання своїх прямих фронтових обов’язків, ще й самим збирати кошти й закуповувати те, що на третьому році війни має забезпечити держава?

- Є велика бюрократична проблема. Все, що дає держава треба ставити на облік, потім списувати. І це нормальна процедура, бо в армії теж є крадії. У мене є аудиторія в соцмережах, яка мені довіряє і є хлопці у війську, яким довіряю я. Знаю їхні потреби і можу їм просто передати ці дрони і сказати: хлопці працюйте, просто працюйте. Ми можемо закривати деякі збори значно швидше, ніж отримувати дрони за державними програмами. Ось днями відправили 50 дронів на Харківський напрямок, ще на 30 зібрали кошти.

— Євгене, і насамкінець, чого, на вашу думку, найбільше не вистачає ЗСУ для вдалих воєнних операцій, витіснення ворога, перемоги?

— Людей. На будь-якому напрямку найбільше не вистачає людей. Навіть якщо у нас буде вся зброя світу, без людей ми не переможемо у цій війні. У єдності наша сила. Якби ми були такі, як на початку широкомасштабної — у нас би були перемоги щодня. Я, наприклад, чітко знаю, що мені треба робити, щоб наближати перемогу. І я це роблю. І коли мине багато років, поруч сидітиме мій син чи внук і запитає, що я робив під час війни, мені буде, що розказати. І у відповідь я точно почую: «Ти красень, я тобою пишаюся!»

Дякую герою за відверту розповідь і захист Батьківщини!

Також читайте: «Коли відбиваєш їхнє життя у самої смерті»: як легендарна Юлія «Куба» евакуює бійців та по рації рятує їм руки й ноги

Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ»