«Коли відбиваєш їхнє життя у самої смерті»: як легендарна Юлія «Куба» евакуює бійців та по рації рятує їм руки й ноги

Це питання доводилося чути парамедикині Юлії Сідоровій дуже багато разів. Адже її війна почалася ще на Майдані, під час Революції Гідності, й триває досі. За цей час «Кубі» доводилося працювати на всіх етапах евакуації, у найгарячіших ділянках фронту, на різних напрямках, рятуючи життя.

…Під обстрілами по дорозі несеться машина. У ній — водій та бойовий медик. Авто різко входить у повороти, увертаючись від уламків. Це — евакуаційний екіпаж, який поспішає до поранених бійців.

— «Куба», ти контужена… Ти хоч бачиш, куди ми їдемо? Хочеш нас вбити? Вилізь зі своєї кабіни й подивися, що відбувається навкруги.

— Їдь, «Їжак». Ми маємо їх дістати.

Так виглядають будні дизайнерки і професійної танцівниці з Харкова, яка добровольцем пішла на війну. Спочатку «Куба» допомагала пораненим у «Госпітальєрах». Потім разом з подругою Аліною Михайловою на пропозицію Да Вінчі (загиблого Героя України Дмитра Коцюбайла — ред.) створили власну медичну службу «Ульф» батальйону «Вовки Да Вінчі».

А далі у житті парамедикині був нелегкий період, коли їй самій знадобилася медична допомога. Юля повернулася до Києва і лікувала затяжний тривожний розлад та ПТСР.

До повномасштабної війни дівчина встигла закінчити курси дизайнера і навіть виступила на Ukrainian Fashion Week. Проте широкомасштабне вторгнення російських військ в Україну змусило «Кубу» знову одягнути піксель.

Що дає наснаги продовжувати боронити Україну протягом 10 років; як вибудовувала авторитет в армії та рятувалася від психічних розладів; про забезпечення жінок в армії та військову форму для них; творчість на війні та чому їй присвятив вірш Сергій Жадан, Юлія Сідорова розповіла журналістці «Вечірнього Києва».

«ДЛЯ МЕНЕ ВІЙНА ПОЧАЛАСЯ З МАЙДАНУ»

У дівчини завжди була творча робота: від пошиття сценічних суконь до проведення фестивалів. Також Юля свого часу була професійною танцівницею і виступала з відомими артистами.

Кілька років поспіль долучалася до відомого фестивалю в Криму «Казантип». Саме там її почали називати «Кубою». Тоді ніхто навіть подумати не міг, що сценічне ім’я згодом стане позивним на війні з російським агресором.

«Моє життя до війни було легким. Я б навіть сказала розважальним. Але коли одного дня побачила по телевізору, що відбувається на Майдані, одразу сіла на експрес від Харкова до Києва, нікому нічого не пояснивши. Я просто знала, що мені потрібно там бути», — пригадує на початку розмови Юля.

Харків’янка потрапила в шпиталь на Грушевського і почала допомагати лікарям тим, чим могла. Бо відповідної освіти не мала.

«Це була парламентська бібліотека. Кров, бруд, люди з чорними від кіптяви обличчями… Купа постраждалих з різними пораненнями. Ось там я зрозуміла — почалася війна. Особливо, коли нас оточили у бібліотеці бійці «Беркуту». Тоді ми не знали, як далі розвиватимуться події: випустять нас чи будуть бити.

У результаті домовилися, щоб шпиталь не чіпали. Тоді ми переодягали наших бойових хлопців у медичні халати, щоб думали, ніби це персонал. Якось ми виносили поранених із бібліотеки і я побачила, як беркутівці палять український прапор. Для мене це був більший шок, ніж кров та поранення», — зізнається «Куба».

«ДО ЛЬВОВА ПОЇХАЛА, ЩОБ НАВЧИТИСЯ ВІЛЬНО ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ»

Після подій на Майдані, дівчина поїхала у Львів. Зізнається, що таке рішення прийняла, аби досконало вивчити українську мову.

«Я харків’янка. Закінчила російську школу. У нас всі спілкувалися російською. А я після Революції Гідності вирішила, що маю говорити рідною мовою. У Львові влаштувалась офіціанткою, насолоджувалася містом, але все навколо говорило про те, що мені треба їхати на фронт.

Почали з’являтися перші загиблі серед тих моїх друзів, з якими познайомилася на Майдані. І я зрозуміла, що треба йти далі, інакше, — для чого це все було?»

СНАЙПЕРКОЮ ЧИ МЕДИКОМ: МЕНІ БУЛО ВАЖЛИВО ПРОДОВЖУВАТИ БОРОТЬБУ

«На початку вересня 2014-го року я почала активно шукати, до якого підрозділу мені приєднатися. Тоді я не знала, чим займатимусь на війні. Просто хотіла продовжувати боротьбу. На той час я ще не опанувала тактичну медицину і мені було неважливо вчитися на снайперку, чи на медика», — говорить співбесідниця.

У Києві, за збігом обставин, Юлію познайомили з Яною Зінкевич (засновниця і командирка медичного батальйону «Госпітальєри», — ред.), вона і запропонувала приєднатися до команди медиків.

«Яна просто сказала: «Збирайся. Через три дні поїдеш на навчання». Я так і зробила. На передову, у Піски, вперше потрапила десь у листопаді 2014-го разом з Катериною Приймак (співзасновниця Жіночого Ветеранського Руху, — ред.) І у неї був перший виїзд, і у мене. Нам одразу розбомбили дві машини мінами. Мала відбутися заміна екіпажу. У результаті ми там застрягли у підвальчику, який був розрахований на дві-три людини. А ми там сиділи вдесятьох.

А ще був момент, коли ми з «Режисером» (Євген Титаренко — український кінорежисер, учасник російсько-української війни — ред.) бігли вулицею під мінометним обстрілом, уламки стукали по броніку, потім ми забігли в укриття. На мені не було жодної подряпини. Але бойове хрещення я пройшла з перших днів і зрозуміла, що на війні смерть ходить зовсім поруч».

Зі слів «Куби» медик на війні — це не лише про порятунок поранених. Це ще вміти організувати логістику, розбиратися у транспорті, який має працювати у певних умовах. І звісно, коли тривають обстріли, правильно діяти.

У 2015-ому військова була на виїзді в Старогнатівці. Там почалася серйозна робота з порятунку поранених. Пізніше було Широкине, Мар’їнка, Авдіївка та Кам’янка.

«Ми створили стабілізаційний пункт в Кам’янці на автобусній зупинці. Завдяки цьому врятували багато життів, — пригадує Юлія. — На автобусній зупинці був магазинчик раніше. Ми поставили там обігрівачі та облаштували все необхідне.

Дуже важливо, коли надається допомога пораненому, його зігріти. Адже може бути гіпотермія — це коли знижується температура тіла і не згортається кров. Якщо в певний момент при наданні допомоги пораненому не зігріти його, не зберегти температуру тіла, через це він може померти в лікарні навіть через кілька днів. Тож коли ми відкрили стабілізаційний пункт, робота стала більш ефективною. Ми вивозили хлопців з поля бою і одразу у наш пункт, де надавали належну допомогу».

«ДА ВІНЧІ ЗАПРОПОНУВАВ СТВОРИТИ МЕДИЧНУ СЛУЖБУ У СЕБЕ В ПІДРОЗДІЛІ. ТАК З’ЯВИВСЯ «УЛЬФ»

Юлія зізнається, що їй пощастило працювати зі справжніми гуру в медицині — це всім відомий медичний директор курсів із тактичної медицини Всеукраїнської ради реанімації та екстреної медичної допомоги Денис Сурков, у якого навчалася тривалий час. Також серед своїх вчителів дівчина називає заступника головного лікаря з хірургічної допомоги Дніпропетровської лікарні імені Мечникова Юрія Скребця, який був у неї начмедом.

«Після Широкиного я потрапила на деякий час на блокаду, а вже потім — у Авдіївку. Я працювала в лікарні на чергуваннях, асистувала медикам разом із Аліною Михайловою. Але у „Госпітальєрах“ мені ставало дедалі тісніше. Хотілося робити щось своє, реалізовувати своє бачення. Тоді командир першої штурмової роти ДУК „Правий сектор“ Да Вінчі запропонував нам з Аліною створити медичну службу. Ми погодилися. Це був абсолютно новий досвід».

Так після трьох років у «Госпітальєрах», Юлія очолила медичну службу «Ульф», яка почала працювати за натівськими стандартами та протоколами.

«Я хотіла працювати так, як вчив нас Сурков. Волонтери нам допомогли придбати транспорт та обладнання. Також я вмовила Сергія Жадана — мого доброго друга, організувати благодійний художній аукціон у Харкові на підтримку підрозділу Да Вінчі, де нам вдалося зібрати мільйон гривень. За один вечір. Нашій радості не було меж. Купили й автомобіль у підрозділ і апарат УЗД. Ми тоді навіть не всю суму забрали на наш підрозділ».

Медична служба не лише виконувала свої прямі обов’язки, а й проводила навчання для ЗСУ.

«Ми працювали за міжнародними протоколами й робили все чітко. Навчали цьому своїх колег-парамедиків із ЗСУ. Я пишаюся тим, чого ми досягли й скільки корисного зробили».

ПРО ПТСР, ПСИХІЧНІ РОЗЛАДИ І РОБОТУ З ПСИХІАТРОМ

Юля зізнається, що з часом почала себе відчувати так, ніби зробила все, що могла. Бойові дії були не активними, поранених ставало дедалі менше, а медиків більше і дівчина зрозуміла, що її участь на війні вже не є важливою.

«Я розуміла, що п’ять років воювала добровольцем. Без зарплатні, статусу, звання… просто за ідеєю. Накопичилося емоційне вигорання та депресія — всі ці фактори зіграли роль і я залишила фронт у 2019-ому році. Я не хотіла бачити людей, повністю закрилася в собі, могла день не вставати з ліжка — просто ридати. Звернулася за допомогою до психотерапевта. Спочатку до одного, потім до іншого… Згодом мені вже надавав допомогу психіатр. Я навіть лікувалася у стаціонарі. З’ясувалося, що у мене і тривожний розлад, і ПТСР, і глибока депресія.

Я не соромлюся про це розказувати. Бо з цим стикається майже кожен військовий, який повертається до цивільного життя, але суспільство не готове сприймати. Треба вчасно звертатися за допомогою. За кваліфікованою допомогою. Не подружці чи мамі розказати, а лікарю. Мені закидали деякі розумники, типу, ну хіба б ти сама не справилась? Ні, не справилась. У вас, коли болить зуб — ви чому йдете до стоматолога, а не до подружки? Хіба наша психіка менш важлива ніж зуби? Тільки тоді, коли я почала приймати антидепресанти і серйозно лікуватися — почала повертатися до життя».

«Куба» переконана, що адаптація до цивільного життя — це випробування для кожного воїна.

«Те, що відбувається під час адаптації в цивільному житті — це також шлях воїна. Адже переживати те, що людина переживає під час повернення додому, може тільки та людина, яка була на війні».

«НА ПОЧАТКУ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ МЕНІ ВЕЗЛИ ГОТІВКУ В ПАКЕТАХ АТБ»

Після лікування Юля поступово почала повертатися до звичного життя. Переїхала в Київ. Знову почала шити. Пішла на дизайнерські курси. Закупила обладнання. Мала великі плани у сфері моди і навіть встигла виступити на Ukrainian Fashion Week.

«На Ukrainian Fashion Week я презентувала декілька своїх образів. Але це був показ від самої школи, в якій я навчалася. Тоді почала купувати собі швейне обладнання. Хотіла запустити свій мініцех і створити власний бренд одягу. Але почалося повномасштабне вторгнення і я це обладнання перевезла в штаб Жіночого ветеранського руху. Разом з дівчатами з Руху почали активно волонтерити. Відправляли людей за бронежилетами, привозили автомобілі, тепловізори й усе необхідне.

Мені дзвонили знайомі, у яких, скажімо, були гроші. Казали: «Куба», ми не знаємо, що робити, візьми гроші. Купуй те, що треба захисникам». Мені просто привозили готівку в пакетах АТБ — по 200 тисяч доларів і казали: «Зробіть щось». Ми купували бронежилети, шоломи. Те, що потрібно було на той момент. Ми й зараз займаємося забезпеченням. Але запити абсолютно різні. Пам’ятаю, як тоді привезли першу партію шоломів — 200 штук. Це був розрив».

Та коли Юля переконалася, що штаб може працювати без її присутності, на початку травня вирушила на фронт. Спочатку рятувала воїнів у «Кракені». А згодом приєдналася до четвертого штурмового батальйону 92-ї бригади кошового отамана Івана Сірка.

«МИ ЇХНІЙ ШАНС НА ЖИТТЯ»

Нині «Куба» продовжує боротьбу за майбутнє України на Харківському напрямку. Вона евакуює бійців з небезпечних фронтових територій та надає їм медичну допомогу. І хоч начмедом її офіційно призначити не можуть, всі вже давно ставляться до неї, як до керівниці.

«Хлопці мої жартують, називаючи, моє місце роботи — ПВК „Куба“ (приватна військова компанія — ред.) Ще у Костянтинівці вони мені наклейку з червоним хрестом вліпили і написали ПВК „Куба“, — посміхається парамедикиня. — У мене медслужба в медслужбі. Офіційно намагалися призначити мене начмедом, але відсутність медичної освіти є визначальною у таких призначеннях. Стоматолога, який закінчив медичний, — можна назначити начмедом одразу після студентської лави, а бойового медика з 10-річним стажем — ні».

Юля зізнається, що часто, повертаючись з евакуації, її побратими не вірили, що їй вдалося висмикнути поранених із самого пекла і доїхати живими.

«У цій всій ситуації, особливо страждав мій водій «Їжак». Пам’ятаю, як кричав на мене: «Ти контужена, ти хочеш нас вбити! Сядь поряд зі мною і побач куди ми їдемо! Сидиш там у себе в будці…»

Ну воно так і виходить, коли ми їдемо вперед, я готую все для того, щоб надати допомогу пораненому, а назад, коли повертаємося, то взагалі нема коли очей підвести, бо зазвичай кожна хвилина важлива. Тому й не бачу, що відбувається дорогою. Тож «Їжак» і матюкається, мовляв, якщо б сіла біля нього, то ніхто б нікуди не поїхав. Поїхали б… Ми не можемо лишити наших. Ми їхній шанс на життя».

«ВИЖИЛИ, ВРЯТУВАЛИ ХЛОПЦІВ І… ПОТРАПИЛИ В КІНО»

Юля розповіла про фільм «Куба і Аляска», до якого вона потрапила зі своєю подругою і посестрою «Аляскою».

«Єгор Трояновський вирішив його знімати, коли побачив в мережі ролик одного з виїздів нашого екіпажу «Veteranka». Те відео ми зняли за часів служби в «Кракені».

На відео, яке стало вірусним в інтернеті, «Куба» та парамедикиня з позивним «Аляска» ховаються від російського танка за стінами сільської зупинки й промовляють останні слова на випадок їхньої смерті.

«То був супервдалий день. Ми вижили, врятували всіх хлопців, хоча їхня машина згоріла. А російський танк, який працював по нам — знищили».

Фільм документальний, тому деякі кадри зняла для цієї стрічки сама медикиня на камеру GoyPro, яка знаходилася на її шоломі.

«Насправді не завжди вдавалося згадати, що треба включити камеру. Бувало вона розряджалася чи ще щось. Але періодично знімала, щоб задокументувати, як доводиться працювати медиком на фронті. Знімали не тільки моє життя, яке стосується війни, а ще і творчу його сторону. У квітні минулого року був мій показ в Парижі. Оператори теж їздили зі мною в Париж, аби відзняти інший бік „медалі“».

ДОВГИМ НОГАМ І ПИШНИМ ФОРМАМ МАЄ БУТИ КОМФОРТНО У ВІЙСЬКОВОМУ ОДНОСТРОЇ

До речі, жіноча форма для захисниць — це теж ідея, втілена у життя, яка належить Юлії Сідоровій.

«Це мій проєкт, який має назву «Гідна». Ми його втілили разом з Жіночим ветеранським рухом. Попит на військову форму для захисниць великий. Вона якісна і безкоштовна. Ми не встигаємо відшивати, бо у нас не такі можливості, як у Міноборони.

Тому інколи прилітають обурливі коментарі. Типу: «Я вам написала, а форми нема». Пояснюю: дівчата, є черга. Ми обов’язково всім відшиємо, якщо є запит, але по часу я не можу обіцяти. Насправді це дуже важливо. Кажу це із власного досвіду. Якщо нема грудних виточок, то стягує плечі. Наколінники не на своєму місці — не виконують належної функції. Військова форма — це про комфорт, а не про красу чи дизайнерську складову. Довгим ногам і пишним формам має бути комфортно у військовій формі».

Жіночий ветеранський рух був одним із ініціаторів, які пропонували свій дизайн Міністерству оборони.

«Вони тоді розглядали різні пропозиції і створили такий собі збірний варіант. Справ насправді багато і тут, і там. Але головна моя місія зараз на фронті. Тому зі мною можуть узгоджувати якісь деталі, але сказати, що я повністю курую процес — такого нема. Катерина Приймак займається цим всім. Вона часто каже мені: «Куба» давай вже повертайся і займайся своїм цехом сама, я це все не вигрібаю». Але покинути своїх побратимів і посестер, яким потрібна допомога «на нулі», я не можу».

СОТНІ РУК І НІГ ВРЯТУВАЛИ ПО РАЦІЇ

Наразі у зоні бойових дій Юля не лише працює з пораненими, а й постійно навчає військовослужбовців зі своєї бригади надавати першу домедичну допомогу.

«Правильно організовані навчання і так само правильно укомплектовані бійці — це великі шанси при пораненні залишитися з руками і ногами. Ми практикуємо вихід до поранених бійців по радіостанції й дуже часто хлопці не можуть зважитися затампонувати руку-ногу, правильно накласти турнікет.

Але я хочу сказати, що за останній рік, не знаю, як стосовно життів, але сотні рук і ніг ми врятували саме по рації. Бо навчили кожного бійця правильно діяти у таких ситуаціях.

Зараз у мене суперкоманда. В основному це хлопці з піхоти. Вийшло так, що тих хто дуже цікавився медициною, я забрала до себе. Вони безстрашні. І на евакуацію зі мною їдуть без зайвих питань. Всі хто в мене в команді — великі молодці», — пишається медикиня.

РАЗОМ З ЖАДАНОМ ЗІБРАЛИ КОШТИ НА ДРОН ДЛЯ ЕВАКУАЦІЇ ПОРАНЕНИХ

Юля зізнається, що зараз у неї є мрія — придбати для своєї медичної служби наземний дрон для евакуації поранених. І в цьому їй вкотре допомагає її друг Сергій Жадан.

«Я попросила Вікторовича допомогти і він відгукнувся. Днями у Києві відбувся благодійний літературний вечір Сергія Жадана. Був повен зал бажаючих послухати нашого геніального поета і вкотре допомогти Силам оборони».

Одним із перших поетичних творів Жадан зачитав вірш, який свого часу присвятив саме «Кубі» — «Госпітальєри».

«Вірш він мені написав, коли я була добровольцем у «Госпітальєрах», тоді ми й познайомилися. Знаєте, що найбільше обурює? Зараз багато хто хейтить Жадана. На кшталт: в якому окопі ти сидиш? Чи скільки ворогів ти вбив? Скажу так: як рятувати життя можна по-різному, так і ворогів вбивати. Повірте, з 2014-го Сергію вдалося багатьох знищити.

Коли люди хейтять Жадана вони, мабуть, не знають, що в кожному батальйоні є ВМЗ (взвод матеріального забезпечення - ред.) Від ефективності цих людей залежить робота взводу, безпека військових. Жадан сам по собі ВМЗ для багатьох бригад, а не для одного якогось підрозділу. Але чомусь всі хочуть відправити його, то в окоп, то на штурм… Це дивує. А потім, не дай Бог, Жадан би загинув — вони ж і з нього зробили б Бога і бідкалися, що наш геній загинув на війні.

Коли бачиш таке ставлення до людини, яка стільки робить — це дуже демотивує. Чого ви вирішили, що кожен військовослужбовець має бути в окопі? І в основному претензії від людей, які в жодному підрозділі, та що там — в армії не були!»

Завдяки благодійному вечору Сергія Жадана вдалося зібрати кошти на дрон. Про це Юля повідомила телефоном, коли готувалася стаття. Парамедикиня переконана, що наземний дрон в її бригаді вже незабаром з’явиться і рятуватиме життя тих, хто щодня наближає Перемогу.

«Війна постійно змінюється. І те, що на початку можна було робити в евакуації, стає дедалі складніше. Інтенсивність обстрілів, КАБи, ФАБи — ускладнюють евакуацію поранених.

Витягти людину з поля бою і хоч трохи протягнути в той бік, куди може доїхати авто — це можуть робити наземні дрони, зберігаючи життя тих, хто ризикує під час евакуації власним, і тих хто отримав поранення», — підсумувала свою розповідь Юлія Сідорова.

Дякую героїні за відверту розповідь і захист Батьківщини!

Також читайте: українська Ксена: історія наймолодшої кулеметниці, яка стала командиркою взводу.

Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ»