Ворог майже мене зламав: військовополонений з Азовсталі Віталій Сахно про два роки полону
У свої 25 років боєць з позивним «Отвертка» вже ветеран війни. Хлопець не планував бути військовим — так вирішила доля, коли той обрав шлях поліцейського…
Два місяці тому 25-річний Віталій Сахно повернувся з російського полону додому, в Україну. На початку великої війни молодий нацгвардієць боронив Маріуполь, тримав Азовсталь, а після, за наказом вищого керівництва, примусово здався у полон.
Понад два роки Віталій провів у Свердловському СІЗО. Кожен день перебування у чотирьох холодних стінах давався все важче й важче. За цей час росіяни хотіли повісити на українця розстріл цивільних у Маріуполі. Однак позиція воїна була завжди непохитною.
За роки у неволі він майже змирився з тим, що вже не буде обміняним. Проте одного дня рашисти вигукнули його імʼя та доправили до Бєлгорода, а звідти — на рідну землю.
Про боротьбу за країну, виживання в полоні та другий місяць відновлення — у матеріалі «Вечірнього Києва».
НЕ ВСТИГ СТАТИ ПОЛІЦЕЙСЬКИМ
Віталій родом із Запорізької області — Пологівського району. Зараз ця територія тимчасово окупована росіянами. Родина хлопця жила у приватному будинку, у якому нині освоїлися окупанти.
«Знав би що вони житимуть там — хату спалив би», — відводить очі захисник.
Після закінчення школи хлопець поїхав працювати за кордон. Був водієм у Німеччині та Польщі. Свій вибір пояснює тим, що хотів побачити світ та заробити грошей. Однак туга за домом виявилася сильнішою і вже за чотири роки хлопець повернувся в Україну.
«По приїзду я вирішив податися у поліцію. У мене багато товаришів там працювали, саме вони й підштовхнули стати копом. Проте на етапі проходження медкомісії мене призвали до армії.
Я пішов на строкову службу, прослужив півтора року, а після — підписав контракт із Національною гвардією. За пів року у мене почались перші виїзди на блокпост в Маріуполь (2021 рік, — ред.), — каже Віталій.
Власне, на блокпосту хлопець і зустрів велику війну. Зранку 20-го лютого позиції ЗСУ почали обстрілювати градами. За словами Віталія, особливого значення тоді ніхто цьому не придав. Це було не вперше.
Проте вже 24-го лютого житлові квартали Маріуполя палали, а ворог стрімко наступав.
«Ми, нацгвардійці, отримали наказ переходити під контроль „Азова“ та боронити околиці міста. Я з побратимами тримав позиції на третій лінії. Проте вже наступного ранку третя лінія стала „нулем“. Війська рф гатили по нас настільки щільно, що поступив наказ відступати в місто», — згадує воїн.
На питання керівництва, чи є серед військовослужбовців водії, які тямлять в техніці, Віталій зробив крок вперед.
«У мене великий досвід у водінні. Я люблю техніку, знаюсь на ній. Коли я зголосився бути за кермом, командир одразу дав мені позивний «Отвертка», — продовжує співрозмовник.
Відтоді Віталій постійно їздив то на базу «Азову», звідки забирав продукти, боєприпаси й відвозив на позиції побратимів, евакуював поранених воїнів та цивільних. Такі виїзди були від практично цілодобові.
Швидко нацгвардієць здобув навички керування авто в зоні бойових дій. Він знав, як діяти, якщо неподалік чуються вибухи, або ж летить літак.
«Мій командир завжди казав: „Ти, напевно, мене ненавидиш. Оскільки за моїми наказами мусиш постійно їздити під обстрілами!“ Але насправді, куля та гради завжди мене оминали. Вибухи відбувались поруч, але в мою машину не влучав і жодний уламок. Нерідко бувало й таке, що я тільки-но проїхав ділянку, а за кілька секунд туди прилітає», — говорить хлопець.
ОБЕРІГ, ЩО ДОПОМАГАВ ВИЖИТИ
Щастило Віталію навіть тоді, коли він був впритул до рашистів. Так було, коли наші воїни вкотре мусили відступати з позицій.
«Ми відходили вночі, а на ранок, коли взялись перерахувати людей, зрозуміли що кількох бійців не вистачає. Мені як водієві поступив наказ їхати по них. Рушив я з офіцером. Проїхали буквально кілька метрів, як побачили бойову машину піхоти з буквою «Z». Я запитався в офіцера, що це за люди та чий БПМ. Він тоді мені пояснив, що ці «зетки» — росіян.
Як на зло, в той час нас помітив окупант, і вигукнув мені: «Стій!» Рашист знаходився настільки близько до мене, що я й досі памʼятаю його очі. Офіцер наказав робити так, як того хотів російський військовий. Я вагався. Але окупант чекати не став, він подивився на нас та приставив до нашої автівки дуло автомату.
Я натиснув на газ та миттєво рушив. Дивом ні одна куля не влучила в автомобіль. У результаті, ми успішно втекли й забрали наших», — згадує той день Віталій.
Хлопець зізнається, всередині нього завжди щось підказувало, як діяти правильно. На питання, як він вважає, що його захищало весь цей час, Віталій, не вагаючись, відповідає: «Маленька ікона Божої матері».
Він купив її в Маріуполі ще до повномасштабки. Відтоді завжди носив з собою. Чи то вдача, чи то дійсно святі допомагали нацгвардійцю оминути лихо та серйозні поранення навіть тоді, коли поблизу Віталія розірвалась міна.
«Коли ми наближаючись до Азовсталі біля мене впала та розірвалась міна. Її уламки посікли обличчя. Однак знову дивом все обійшлось. Мені промили рану і я повернувся до хлопців тримати оборону вже останньої точки спротиву в Маріуполі — Азовсталі», — продовжує співрозмовник.
На заводі був Старлінк і Віталій врешті за два місяці великої війни додзвонився до матері. Це був відеозвʼязок, нацгвардійцю було боляче дивитись на сльози матері, яка все б віддала, аби її дитина не мусила виживати на оточеному заводі. Однак вона знала, що завдяки таким людям, як її син, Україна дає відсіч ворогу. А значить і досі існує як незалежна держава.
ЖИТТЯ НА АЗОВСТАЛІ ВИГЛЯДАЛО, ЯК У МУРАШНИКУ
На Азовсталі Віталій був у забезпеченні, оскільки через мінно-вибухове поранення він тимчасово бачив на одне око.
«Життя на заводі виглядало, як у мурашнику: всюди були свої канали, тунелі. У них жили, харчувались та лікувались. Їли мало: зі своїх 80 кілограмів я тоді важив всього 50. З водою було ще гірше, її ми зливали з батарей, що були на заводі.
З нами багато поранених, ліків критично мало. Люди починали гнити у буквальному сенсі. Боєприпаси теж закінчувались, аби продовжувати стримувати ворога на підступах до Азовсталі. Відтак у травні ми отримали наказ здаватись у полон», — говорить нацгвардієць.
ВОДУ ДАВАЛИ ПИТИ З ПОЖЕЖНИХ МАШИН ТА КАНІСТР ВІД ОТРУТИ
З 16-го по 20 травня російські окупанти почали часткову «евакуацію» українських захисників із заводу. Виснажені, з рюкзаками та кариматами наші військові групами виходили із заводу. Важкопоранених виносили на ношах.
Віталій виходив з оточеного росіянами заводу в перший день. Його разом з іншими українськими захисниками повезли в колонію в Оленівку, що на Донеччині.
«Ми були дуже виснажені. На Азовсталі цього не відчувалось, оскільки були на адреналіні. Однак тільки як вийшли — зрозуміли, що віддали на заводі останні сили.
Коли їхали в колонію, дико хотілось пити. Мріяли про ковток води. В Оленівці нам її дали, правда це була вода з річки, яку привезли пожежною машиною. Потім воду давали у каністрах від отрути, вона була така гірка, але через спрагу пили…», — каже співрозмовник.
Якщо напитись бодай якоюсь водою українцям давали можливість, то від голоду вони втрачали свідомість. Зі слів Віталія, в колонії кожному бійцю давали по дві ложки каші та шматок хліба.
«На роздачі хліба хлопці збирали крихти, щоби хоч якось набити живіт», — зітхає нацгвардієць.
Усі думки в Оленівці були про їжу. Українці мріяли зʼїсти щось солодке, солоне, а потім запити все чистою водою. Досхочу напитись.
«Такі думки приходили особливо перед сном. Спали ми в спальних мішках та кариматах, які дозволили забрати з собою з Азовсталі. Лежали на підлозі, в ряд. На одному бараці, розміру десь 100 квадратних метрів, було понад пів тисячі наших хлопців. Спали буквально один на одному», — пригадує полон хлопець.
Одного дня Віталія повели на допит. Тоді окупанти взяли у нього відбитки пальців та зразки слини. Хлопець був хворим, мав високу температуру та нежить. Його хриплий голос здався рашистам грубим, і його виставили за двері. Тортур не було.
ЖИТТЯ У СВЕРДЛОВСЬКОМУ СІЗО
За два тижні окупанти зайшли у барак, вигукнули імʼя нацгвардійця та сказали: «На вихід з речима».
«Звичайно, перша думка — обмін, їду додому. Однак яке там», — зітхає хлопець.
Росіяни й дійсно сказали українцям, що їх везуть додому — насміхались так. Їх привели до автобусів, біля яких стояли російські військові з автоматами. Ті наказали нашим військовополоненим стояти рівно та не робити різких рухів.
«Їхня задача — доставити нас живими або мертвими. Тоді в нас і з’явилися якісь підозри, що ми не на обмін їдемо, а до іншої виправної колонії», — продовжує співрозмовник.
Пів дня у дорозі і Віталій з побратимами прибули «на зону». Прийняли рашисти українців жорстоко. До барака військовополонені мусили бігти швидко, з опущеними головами та під гавкіт собак, яких обіцяли ось-ось стравити на них.
«Ми почали бігти, у той момент на нас з дубинками пішла колона російських міліцейських. Кожного з нас били по спині. Після „прийомки“ зайшов якийсь російський командуючий та наказав нам навіть не кидати злих поглядів у їхній бік, оскільки буде лише гірше», — згадує нацгвардієць.
За трохи Віталій дізнався, що їх привезли у Свердловське СІЗО. Військовополоненим щедро дали по пів буханки хліба, чому вони дуже здивувались. А ще дали напитись чистої води.
«Коли ми їли хліб, нам кинули фразу, що годуватимуть нас добре, і що ми маємо цьому радіти», — згадує хлопець.
На диво щодо їжі окупанти не збрехали: годували українських військовополонених більш-менш нормально. Давали кашу, хліба та час від часу навіть трохи тушкованки.
Віталій пояснює, що у Свердловську він знаходився в колонії не особливого режиму, де зазвичай тримають гранатометників, десантників тощо. У тому СІЗО перебували фельдшери та водії, як він. Тобто військовополонені, які не брали участь у безпосередній ліквідації ворога.
«Відношення керівництва колонії було до нас нормальним, що рідкість. Вони нас не чіпали. А у випадку якщо порушуватимемо режим — мусимо присідати», — говорить співрозмовник.
Сиділи наші хлопці та дівчата у бараках, або як їх ще називають «локалки». Віталій жив разом зі 150 військовополоненими. Час від часу їм дозволяли виходити на свіже повітря та раз в тиждень водили в баню: пʼять хвилин під душем.
«Перед сном у бараці ми постійно розмірковували над тим, чи існує життя в Україні зараз; чи надає США зброю нашому війську; як виглядає лінія фронту; чи живі наші побратима та, чи борються за нас українці та наші рідні», — згадує ті миті Віталій.
СПРОБИ ПОВІСИТИ НА НАЦГВАРДІЙЦЯ РОЗСТРІЛ ЦИВІЛЬНИХ
Хлопець додає, хоч і фізичних розправ у колонії не було, ворог усіляко психологічно тиснув на українців.
«За понад два роки полону нам розповідали, що України вже немає: її давно поділили. Зокрема, й рф. Відтак нікому ми вже не потрібні, сидітимете в СІЗО довічно. Хоча є варіант вийти: прийняти громадянство росії та служити їй.
Звичайно ми були морально пригніченими, але мало хто з нас замислювався переходити на бік ворога. Я народився в Україні, я воював за цю країну, як я можу залишитись в росії? Як я можу жити серед тих, хто жорстоко вбивав моїх побратимів? Ліпше загину, хай вони мене вб’ють, але я не перейду на їхню сторону», — твердо говорить Віталій.
Кілька разів молодого нацгвардійця викликали на допити та намагались повісити на нього розстріл цивільних в Маріуполі. Хоч на допитах ворог і застосовував електрошокер та гумову палку, утім все дарма — Віталій постійно відхрещувався та стояв на своєму.
За словами нацгвардійця, не всім вистачило духу й сил протистояти рашистам. Десятки українців під тиском змушені були зізнаватись у тому, чого ніколи не робили.
«МЕНЕ ВЖЕ МАЙЖЕ ЗЛАМАЛИ, ЯК РАПТОВО ОБМІН»
На другий рік і другий місяць у російському полоні до барака зайшли російські наглядачі й вигукнули імʼя Віталія. Опісля наказали вийти з речами. Українець зізнається, що про обмін тоді вже й не думав.
«За ці понад два роки вони майже мене зламали. Я зневірився, що повернусь додому. Думав, засудять, а потім забʼють до смерті та й все», — відводить очі хлопець.
На вулиці Віталію та ще кільком військовополоненим звʼязали руки, завʼязали очі й посадили в автобус. А коли розвʼязали, чоловіки побачили стелу з написом «Бєлгород». Радіти ніхто не наважився, оскільки рашисти могли поглумитись з українців та в будь-який момент розвернути автобус.
Втім на одній із таких зупинок зайшов чоловік і голосно крикнув: «Слава Україні! Хлопці, ви вдома!»
Наступні хвилини, каже Віталій, були як у тумані: сльози, обійми, пакунки з їжею, рідний стяг у руках, камери та вітання.
«Я відчував себе диким звіром, якого випустили з клітки. Очі бігають, ти не знаєш за що хапатися, що робити. І подзвонити матері треба, і подивитись новини, щоб зрозуміти що сталось в країні впродовж цих двох років», — описує перші митті на Батьківщині нацгвардієць.
Ще довго автобус зі звільненими з полону захисниками зупиняли мешканці прикордонних населених пунктів, які дякували воїнам та вітали їх з поверненням додому.
По прибуттю в госпіталь, бійців нагодували та дали телефони. Перший дзвінок — матері, яка бачила відео, де син виходив у полон з Азовсталі. Вона чекала, боролась та молилась за нього.
«Мати ходила на мітинги, була на різних конференціях і писала в різні групи щодо військовополонених. Мої родичі також виходили на мітинги та молились, аби я живим повернувся додому», — продовжує співрозмовник.
БОРОТЬБА ЗА ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ
Зараз Віталій відновлюється. Він відвідує зал, приймає ліки та працює з кризовим психологом. А ще — насолоджується життям вдома, відвідує різні заходи, зустрічається з друзями, не відмовляє собі у задоволенні смачно поїсти та головне — бореться за українських військовополонених:
«Скажу чесно: мені боляче зараз бачити байдужість людей. Це стосується і війни, і полону. Ти або воюй, або активно допомагай війську. Іншого бути зараз не може.
Щодо акцій на підтримку військовополонених — виходьте, кричіть про обміни! Кожен день у руках ворога забирає здоровʼя наших воїнів.
У полоні багато поранених знаходиться. Нам всім треба за них боротись! Я пережив полон, я знаю про що говорю».
Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»