«Я вірю в чудо, але не в щасливий кінець»: історія загиблого азовця Олександра Гряника, який прорвався в оточений Маріуполь

У жовтні 2023 року на Лук’янівському кладовищі в останню путь провели 28-річного азовця Олександра «Гряна» Гряника, який загинув під час оборони Маріуполя. Рідних готували до того, що вони навіть не зможуть поховати сина. Бо після прильоту авіабомби до бункера «Азовсталі», де був «Грян», палало все, а від високої температури навіть плавився метал.

До останнього Олександр був вірний своїм переконанням, які формував ще з Революції гідності, а пізніше в «Азові».

*«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Стаття написана на основі інтерв’ю журналістки «Вечірнього Києва» з сім’єю та побратимами загиблого.

«НЕ МОЖНА ЛАМАТИ ДИТИНІ ДОЛЮ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ЗА НЕЇ БОЇШСЯ»

Олександр народився та зростав у Києві на Оболоні. Свою початкову освіту він здобув у школі №298. Зі слів батьків йому там подобалось, особливо хороші стосунки були з першою вчителькою Наталією Петрівною. Але згодом хлопця перевели в англійську гімназію № 32, що на Печерську.

«Саша сумував за першою школою. Він часто прибігав до Наталії Петрівни, а коли був на службі та приїжджав у відпустки, навіть якщо це були три дні, брав цукерки, квіти та біг до неї. Мені це було дуже приємно, адже мої батьки також вчителі, тому я розумію це відчуття», — пригадує мати Олександра Ольга Гряник.

Рідні пригадують, що хлопчина не був відмінником та зразковим учнем, іноді бешкетував та навіть міг прогуляти уроки.

Ще з дитинства Сашу цікавили фізичні активності, а фаворитом став скейтбординг. Пізніше юнак захопився футболом.

«У нього були гарні фізичні дані, він міг грати, я це бачив. Але коли я приходив подивитися, Саня іноді ніяковів, особливо коли я не втримувався та щось коментував. Просив, щоб якщо вже приходили, то спостерігали мовчки», — згадує Сергій Гряник, батько захисника.

Згодом Олександр поринув більше у вболівальницький рух «Динамо», але не полишав улюблений скейтбординг та додатково опанував гірний велосипед.

Сім’я Гряників завжди була дружньою. На такі свята як Новий рік, дні народження, вони звідусіль з’їжджалися в рідні стіни та весело святкували. Батько завжди наряджався в Діда Мороза, навіть коли діти вже виросли.

«Саша завжди робив подарунки, які до сьогодні гріють душу. Пригадую, коли мені було років 19, йому 13, я жила в Одесі та навчалась в юридичній академії. В ті роки я захоплювалась іграшковими ведмедиками з серії „MeToYou“. На мій День народження Саша вирішив приїхати, а з собою привіз найбільшого ведмедика з цієї колекції. Він збирав на нього гроші пів року, а коли зрозумів, що не вистачає, поголив довге волосся налисо. Мені здається — це любов, я б зробила для нього все, так само він для мене», — поділилась теплим спогадом сестра бійця Анастасія.

Після школи хлопець продовжив навчання в Київському національному економічному університеті. Але саме на той час припали події Революції гідності. Футбольні вболівальники, разом з якими був Олександр, одні з перших долучились до протистоянь на Майдані.

«Він зазвичай казав: „Я піду просто подивитись, постою в стороні“. Вже потім я побачила в інтернеті фото з коктейлями молотова, які кидав Саня. Він рідко щось розповідав, певно беріг наш спокій», — поділилась пані Ольга.

Після Революції багато її учасників одразу вирушили на схід захищати країну від російських загарбників. Але Олександра, попри його бажання та мотивацію, батьки притримали, адже він закінчував останній курс університету.

«Я постійно казала, не пробачу собі те, що не знайшла слів, аби його зупинити. У мене тоді дійсно було погане передчуття, на нервах я почала задихатися. Він це побачив і хоч рвався туди, мене було шкода. Так ми тримали його рік, але цей рік був дуже важкий», — розповідає мати захисника.

Відтоді Олександр дуже закрився в собі, мало чим ділився з рідними. На більшість питань коротко відповідав: «Так. Ні. Все добре».

«Це вже була не наша дитина. Я відчувала, що він тут, а його душа там, це все заради нас. Але не можна ламати дитині долю тільки тому, що ти за нього боїшся. Коли він був на Майдані я дуже переживала. Пам’ятаю він сказав: „Мам, я тебе дуже розумію, але у кожного з хлопців там є мами, вони також переймаються“. Тоді я подумала, яка у мене мудра дитина, я думаю тільки про себе, а він мислив ширше», — з гордістю згадує пані Ольга.

Так Олександр пробув вдома більше року. Поки не виник вирішальний діалог під час перегляду новин:

— Сашечка, ти зовсім не наш, замкнувся, що з тобою?

— Мам, дивись, там хлопці воюють, а я сиджу жру цю полуницю і почуваю себе лайном.

«У НЬОГО БУЛА МЕТА І ВІН ЙШОВ ДО НЕЇ, ЗЕМЛЮ ГРИЗ, АЛЕ ЙШОВ»

Після цього Олександр сказав, що пробув у Києві максимально скільки зміг. А вже через декілька днів остаточно прийняв рішення яке, хоч і через велике переживання, підтримала його сім’я.

Юнак пішов на курс молодого бійця до батальйону «Азов». Ще до великої війни додатково до курсу він пройшов екзамен на витривалість «Спартан», де до рекрутів були максимально високі вимоги.

«Він мало розповідав про цей період, я його трохи наводив на теми, питав про вправи, перешкоди. Якось він поділився, що доводилось підійматися на чотириповерховий будинок по канату без страховки, — пригадує слова сина Сергій Гряник. — Повзали вони під колючим дротом, тягали колоди дерев, мішки з піском. Вже потім в самому кінці була боротьба один з одним».

Для кожного бійця було за честь пройти це випробування та стати частиною підрозділу. Але в день проводів добровольців на схід Олександр зламав руку. Після відновлення йому довелося пройти цей курс вдруге.

«Наскільки сильна у нього була мета, він йшов до неї, землю гриз, але йшов. І був щасливий коли у нього щось виходило, бо робив те, чого хотів. Це відчувалося, — з гордістю розповідає мати захисника. Потім рука заросла і він поїхав на схід. Нам розповідав, що вони просто в Маріуполі навчаються на базі, нічого страшного. А сам був 8 місяців на бойових на Світлодарській дузі».

Пізніше, коли Олександра, на жаль, не стало, батьки знайшли вдома серед документів довідку про бойові виходи. Вона була заповнена з обох боків. Десь бійці були на виходах три дні, а іноді декілька тижнів або й місяців.

«Після злагодження разом з першою танковою бригадою вони ешелоном поїхали на Світлодарську дугу. Вже після його загибелі ми побачили відео і фото звідти, бо тоді він розповідав, що стояв на блокпосту або полігоні. Водночас вони рили траншею аби зайти в Горлівку, одразу облаштовували все, бетонували», — пригадує роки служби сина пан Сергій.

7 червня 2019 року на позиції українських військових на Світлодарській дузі був масштабний приліт, двох бійців завалило, а понад 11 були поранені.

«Я дізнався про це з новин, телефоную йому, а там: „На даний момент абонент не може прийняти дзвінок“. Через декілька годин він перетелефонував зі словами: „Тату, так що ти хотів? Все нормально, я був на іншій позиції“. Але через рік чи два він мені зізнався, що був там, де стався приліт, проте йому пощастило», — розповідає батько захисника.

Пройшовши службу у піхоті згодом Олександр став кулеметником. А ще пізніше він спеціально продовжив контракт на рік аби долучитись до пресслужби та навчитись працювати з дронами.

«Під час служби він любив назнімати відео, а потім монтувати. Завжди мені надсилав їх, підбирав туди музику. Питаю у нього, чи довго це робив, а він каже: «Сів десь о 17 і до ранку, навіть не помітив як пролетіла ніч», — розповідає мати «Гряна».

Боєць не хотів прощатись з підрозділом, тому продовжив контракт ще на рік і знову на посаді кулеметника. Тоді ж у складі «Азову» був спецпідрозділ снайперів під назвою «Знаки». Вони мали індивідуальні шеврони та окремо тренувались. Потрапити в цю групу було великою честю.

«Саня дуже хотів до них долучитись, коли „Знаки“ складали якісь іспити чи займались підготовкою, постійно просився з ними. Одного разу він попросив приєднатись під час бігу, спочатку інші бійці не сильно звернули увагу, але коли Саша прибіг швидше за всіх, то були дуже здивовані», — каже Сергій Гряник.

Згодом Олександру все ж вдалося потрапити до «Знаків» та отримати шеврон, яким він дуже пишався. Якось він надіслав фото цього шеврона батькам, вони просто його привітали, бо тоді ще не знали, що це для нього значило.

«Наскільки важливий цей шеврон ми дізнались вже після загибелі. На похованні я чекала на одного з побратимів Саші, але він не підійшов. Проте ввечері того ж дня він написав: «Я був сьогодні на похованні, не наважився підійти. Хочу сказати, шеврон який вам вручили був не у кожного і було за честь його отримати. У «Гряна» він був, я пишаюсь що знав його», — зацитувала слова побратима мати азовця.

«Я ХОЧУ ДИВИТИСЬ НА ВСЕ СВОЇМИ ОЧИМА»

Ще з підліткового віку мрією хлопця була Америка. По студентському обміну він був там понад 4 місяці. Йому дуже сподобалось, навіть були думки спробувати пожити в США та згодом працювати воєнним кореспондентом. Олександру імпонувала простота та свобода людей в цій країні.

«Саша був і всередині такий відкритий, чесний та добрий. Одній з подруг він колись сказав: «В житті ти можеш бути ким завгодно і робити що завгодно, поки твоя поведінка не заважає оточенню. Тому йому і подобались такі країни як Америка», — пригадує слова сина пані Ольга.

А згодом при будь-якій нагоді, коли «Грян» повертався зі служби, то намагався кудись поїхати. Це були не просто туристичні походи, адже хлопець не любив класичні види туризму, як от групою з екскурсоводом.

«Він любив взяти наплічник і кудись їхав автостопом. Саня завжди казав: «Я хочу дивитись на все своїми очима, щоб мені не розповідали, а я сам це бачив», — пригадує слова сина пані Ольга.

Одного разу вони вп’ятьох з побратимами поїхали в Ісландію на 10 днів. У цій країні діяло багато заборон, зокрема розкладати намети, але вони вдало виплутувались з будь-якої ситуації.

Звідти Олександр надсилав батькам фото. Тоді було 10 градусів морозу, на світлині відкритий намет і вони з хлопцями всередині, а на фоні неймовірні гірські краєвиди.

З самого ранку, аби не зловила поліція, компанія йшла в мотель. Його керівництво залишало робочі місця о 23 вечора, а поверталося о 7 ранку. Так вони приходили, приймали душ, гріли їжу, а о 7 ранку ніби слід прочах.

«Він дуже любив природу, але не окультурену, а дику. Це було місце сили для нього. Понад місяць він був у Мексиці, мав там подругу з Маріуполя. Саня хотів побачити всю країну, а вона — показати туристичну частину. Йому це було нецікаво, тому одного разу він як завжди взяв наплічник, карту Мексики та пішов на автостоп», — поділилась спогадами мати «Гряна».

Олександр відкрив мапу та побачив зображення джунглів, а всередині ріку. Через всю країну він пішов до бажаного місця. Саме такий туризм він любив, а всі свої пригоди додатково фільмував на камеру, плівку або GoPro (компактну екшн камеру ред.).

Тоді хлопець розповідав рідним, що на його маршруті під час подорожі вже закінчився асфальт, але він все одно продовжив йти бездоріжжям понад 20 кілометрів.

На шляху Олександр побачив селище, де жили місцеві. Діти одразу почали показувати пальцями на туриста, певно через здивування іншому кольору шкіри. Тоді хлопець зайшов у магазин неподалік, придбав їм льодяники та «Кока-Колу». Свою вдячність незвичному подорожньому вони продемонстрували хороводом, який завели навколо нього.

У Мексиці Олександр також підіймався на гору висотою 5200 метрів, аби побачити з вершини діючий вулкан Орісаба. На цю гору йшла ціла група, але на саму вершину дійшов тільки він.

«Саня тоді дзвонить і каже: „Це найкращий день у житті, але треба спускатися і шукати групу, бо ніхто не дійшов“. Саме це давало йому сили», — усміхаючись пригадує Ольга Гряник.

«Грян» любив доводити свою силу сам собі. Рідні діляться, що в дитинстві юнак мало не потонув, вони не бачили цієї ситуації, а дізнались про неї вже коли син виріс.

«З того часу він панічно боявся води. Аби перебороти цей страх одного дня пішов на каяки на Оболоні. Тоді була злива, навіть гроза. Оренда каяків працювала до 20 вечора, а Саня плив до 1 ночі, назад ще й проти течії. Тільки після цього він перестав боятися води. Каяк був одномісний, а вони достатньо небезпечні», — розповідає батько.

Водночас родина просила хлопця повністю повернутись до цивільного життя після 6 років служби. Для нього це було складне та не імпульсивне рішення.

«На Новий 2022 рік він надіслав нам великий перекидний азовський календар, а всередину приклеїв рапорт на „Редіса“ про звільнення. Ми були дуже раді», — пригадує довгоочікувану мить Ольга Гряник.

Після звільнення Олександр хотів відпочити, видихнути та зрозуміти, що робити з цивільним життям, куди рухатися. Спочатку для відновлення сил він поїхав у Карпати, які дуже любив.

Але вже через декілька днів після повернення з відпочинку розпочалось те, що одразу перекреслило всі плани «Гряна».

«НАПЕВНО, МІЙ ЕВЕРЕСТ ТУТ»

За 10 днів до початку великої війни азовці та інші військовослужбовці, які перебували в Києві, зібралися та почали складати план дій на випадок вторгнення.

Олександр хотів одразу потрапити в Маріуполь до побратимів, але втратив зв’язок з командиром. Тому бійці вирішили стати на захист Києва та області.

«Він навіть наплічник не розбирав, як поставив на балконі після звільнення, так 24 взяв його і пішов. Вони були 2-3 дні в Києві, а потім вже сформували підрозділ який відправили на оборону Київщини. Брали участь в обороні Горенки, Гостомеля, Ірпеня, Бучі та Василькова. Але ми цього не знали, все дізнались набагато пізніше», — розповідає батько захисника.

Коли «Грян» був у гарячих точках між боями запевняв батьків, що все добре, вони чекають наказів або запитів на підмогу. А ще завжди мав на собі той самий шеврон «Знаків», яким так пишався.

«Взагалі, весь час поки Саша був під Києвом ми спілкувались в телеграмі, згодом там зв’язок зник і я зрозумів, що він точно вже не на Київщині. Питаю у нього: «Сань, здається ти вже не під Києвом, а на сході, — згадує діалог з сином Сергій Гряник. Але я думав на сході в інших містах, навіть гадки не було, що в Маріуполь можна якось потрапити. Тому ми трохи розслабились. А він тоді каже: «Тато, навіщо ти ставиш такі питання, на які боїшся почути відповідь».

«Грян» вирішив взяти участь в авіапрориві на Азовсталь. Всього в Маріуполь направили 16 бортів, три з яких, на жаль, окупантам вдалося підбити. В перший же день Олександр отримав осколкове поранення від танкового снаряда в стегно та руку, але відмовився від госпіталізації.

Однією з мрій бійця була найвища точка світу — Еверест. Тоді в одному з повідомлень друзям під час оборони Маріуполя він написав: «Напевно, мій Еверест тут».

«Я не очікував його зустріти, адже він звільнився в кінці січня 2022 року. Коли вже його побачив, перше, що сказав: „Ти хворий, що ти тут робиш?“ А він відповів: „Як же двіж і без вас“. Тоді я його перемотав і сказав пару днів відсидіти, аби рани затягнулися. Але Саша сказав, що не буде просиджувати штани. Він взяв свою Go Pro, каску та поїхав. Потім приїжджаючи на перев’язки постійно показував свої шикарні відоси. Кулеметник він був чудовий, неймовірно все відпрацьовував. А коли все наближалось до травня, була деморалізація, він завжди мене підбадьорював, казав, що нас всіх врятують і залишилось зовсім трохи», — поділився спогадами побратим бійця Асан «Хасан» Ісенаджиєв.

15 квітня був один з найскладніших днів для бійців — прорив на Азовсталь через річку Кальміус. Було багато жертв, але Олександру вдалося дістатися місця призначення. Зі слів однієї з його подруг, в той день він написав їй, що вперше молився.

«Я рік не користувалась соціальними мережами, вирішила глянути як там брат, але не могла знайти його сторінку. Телефоную йому, питаю, що відбувається, у відповідь: „Я тебе заблокував“. На питання чому, сказав, що так буде краще, — розповідає Анастасія. Добу вмовляла мене розблокувати. Відкриваю зрештою його сторінку і бачу, що він на Азовсталі. Це точка, з якої моє нормальне життя закінчилося, я жила тільки ним та новинами з Азовсталі».

Побратимам «Грян» казав: «Я вірю в чудо, але не вірю в щасливий кінець». Він завжди робив те, що вважав правильним і не міг зрадити своїм переконанням.

«Коли Саша полетів у Маріуполь, в нього питали чи розуміє він, що це квиток в один кінець. Тоді він написав: «Дружок, це як на Майдані, тоді я робив те, що вважав єдиноправильним, і тут я вважаю що це моя вірна путь. Я не думаю, що зробив щось надприродне, це як дорогу переходити на зелене світло», — пригадує листування з друзями Ольга Гряник.

— Я інколи думаю, був такий хлопчик як всі, інколи бешкетував. А потім коли щось траплялося як революція чи війна, у людини підіймалася така сила, яку раніше ніхто не помічав, навіть він сам. Тоді ця сила перетворюється в стержень, якому ти не зраджуєш. Ти йдеш цією дорогою і знаєш куди, у тебе не має вибору. Встав, обрав цей вектор і пішов чого б це не вартувало. Якось так себе поводив Санька».

Після важких боїв бійці жили в бункерах Азовсталі. «Грян» був разом зі снайперами, а в сусідньому розмістили медиків. 8 травня саме туди влучив ворожий снаряд.

Зі слів очевидців, які дивом врятувалися, палало все, а від високої температури плавилось навіть залізо.

«Тоді я відкрила канал Лачена, побачила фото і підпис, що сьогодні загинули два бійці на Азовсталі. Там було фото Саши, але ж я не знала, що він в Маріуполі. Питаю у чоловіка, як таке може бути. Він почав казати, що це опублікували аби надавити на жалість тощо. Тоді я вже зателефонувала донці, питаю чи це правда. Коли вона відповіла, що зараз приїде, я все зрозуміла…» — не стримуючи сльози розповідає пані Ольга.

Перші дні сім’я була в розпачі від жахливої трагедії, а крім цього майже не мала жодних деталей загибелі. Згодом, коли інформацію підтвердили офіційно, близьких готували до того, що вони не зможуть поховати Олександра. Адже пожежа після вибуху була настільки масштабна, що ймовірність отримати рештки тіла мінімальна.

Але один зі свідків, який зміг врятуватись розповів, що бачив на ліжку Олександра залишки тіла.

«Тричі ми здавали ДНК, а рештки очікували вісім місяців. Для нас це було неймовірною подією, але цього багато хто не зрозуміє. Ми маємо знайомих, які не змогли поховати нічого і це жах. Рештки ми кремували та чекали Національне військово-меморіальне кладовище, аби хлопці були там разом. Саня казав, що головне любов, а їх він любив», — каже мати загиблого азовця.

Проте рідні так і не дочекались військового кладовища, тому вирішили розмістити урну з прахом Олександра у колумбарії Лук’янівського кладовища. Там «Грян» буде не сам, а серед бійців, яких він знав.

«Насамперед це героїчна людина, дуже крутий та досвідчений воїн. Саме від нього я дізнався, що будуть плануватися якісь операції по деблокаді Маріуполя. За день до його загибелі ми випадково побачились з ним, адже багато людей були розкидані про різних позиціям. Я тоді ще з ним сфотографувався, а він попросив надіслати фото. Вже наступного дня він загинув, як справжній герой зі зброєю в руках.

Він прожив хоч і коротке, але сповнене битвами та перемогами життя. «Грян» зробив великий внесок у нашу перемогу, яка точно буде. Я гордий, що знав цю людину, яка обігнала мене в хоробрості та сміливості. Я ніколи не плачу над полеглими побратимами, а пишаюсь, тому що воїн живе до тих пір, поки існує пам’ять та слава про нього», — поділився спогадами про побратима Руслан «Давид» Сербов.

Зараз рідні, близькі та небайдужі всіма можливими способами вшановують пам’ять Героя. Щороку вони підіймаються на вершини українських гір, які так любив Олександр, беруть участь в благодійних спортивних заходах тощо.

«Він був для нас великою планетою, більшою ніж ми вдвох. А зараз він посилає нам зірочок, молодь яка з нами підіймалась на Говерлу, Хом’як. Вони часто до нас приходять, ми спілкуємось, це все мої діти, вони всі такі класні, кожним можна пишатися. Я дуже вдячна Сані і всесвіту, що біля нас гуртується така молодь, вони нас дуже підтримують. Якби не було цього спілкування, не знаю як би ми пережили все це, бо зараз є відчуття, ніби ти щось робиш для своєї дитини», — каже пані Ольга.

А також батьки «Гряна» не полишають надію побачити його побратимів, тому долучаються і до акцій в підтримку військовополонених, які проходять щотижня у різних містах України.

Олександра ПЛАКІНА, «Вечірній Київ»