Перенесення столиці з Харкова до Києва: музей Грушевського представляє історичну експозицію

Нещодавно в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського розпочалася експозиція «Trasfero», присвячена 90-й річниці повернення столиці УСРР з Харкова до Києва.

Її назва походить від латинського дієслова transfero — переносити, переміщати.

На думку кураторів проєкту, цей термін якнайкраще увиразнює в собі комплекс подій і процесів, які розгорнулися у Києві в 1930-х роках.

«Значення trasfero варіюється від фізичного переведення установ і людей до подальшої трансформації суспільного життя, а також від урочистого в’їзду, що уявлявся новій владі тріумфом, до набуття символічного сенсу, що знову маркував Київ як центр політичних і культурних сил», — наголошують в музеї Михайла Грушевського.

Виставка складається з двох залів, де раніше розміщувалася меморіальна експозиція, присвячена Михайлові Грушевському. На початку повномасштабної війни усі цінні експонати були демонтовані та евакуйовані у надійні місця. Тож цього року колектив музею вирішив створити новий проєкт, присвячений 90-річниці перенесення столиці з Харкова до Києва. Окрім експонатів, пов’язаних з цими подіями, в музеї можна побачити й унікальні кадри кінохроніки.

«У нинішніх реаліях ця тема дуже непроста, оскільки багато подій радянського часу сприймаються нашими сучасниками надзвичайно гостро. Але ми прагнули показати, як змінилося наше місто, після 1934 року і як на перенесення столиці реагували різні люди. Перша зала є наративною, яка вводить відвідувачів у контекст основних подій цієї епохи», — розповідає кураторка експозиції Ганна Кондаурова.

За її словами, одним з найбільш цінних артефактів цієї зали є спеціальний випуск гумористичного журналу «Червоний перець», присвячений перенесенню столиці з Харкова до Києва у 1934 році. Саме він надихнув музейників на створення цього виставкового проєкту.

«На першій сторінці видання можна побачити червоноармійця зі штиком, який вступає у діалог з Гетьманом Павлом Скоропадським, розвінчуючи мрії та наміри останнього про повернення до Києва. Цікавим є також і діалог між ними: — Тепер столиця близько. Здається, руку простягнути — і ось він Київ, — каже Гетьман. На що, йому відповідає червоноармієць: — Та Київ близько, але я, ще ближче. Цей простий діалог говорить читачам, що дорога до Києва для Скоропадського назавжди закрита, а радянська вдала настільки укріпилася, що насмілилася не лише перенести свій адміністративний центр до Києва, але й готова рухатися далі до західних кордонів», — цитує часопис пані Ганна.

За її словами, у цих рядках легко провести паралелі між радянськими амбіціями та загарбницькою політикою сучасної росії.

Не менш цікавою є цитата зі статті «Новий етап більшовицької політики в Україні. З приводу наміченого перенесення осідку уряду з Харкова до Києва», опублікованої у знаменитому галицькому часописі «Діло» за 28 січня 1934 року, де події описуються наступним чином:

«Перш за все вони, більшовики взялися за всяку ціну зліквідовувати Київ як фактичний осередок і джерело національного життя і руху на Україні. І тому переносять туди столицю з цілим її передовсім поліційним апаратом і політичними централями. Перенесення столиці УСРР є новим етапом більшовиків у боротьбі з українською нацією. Самозрозуміле, що з тієї боротьби вони не вийдуть переможцями».

Ганна Кондаурова зазначає, що ця подія викликала неоднозначну реакцію серед містян, чиє життя змінювалося назавжди. Для Харкова, який впродовж 14 років був центром УСРР, це означало закриття та згортання важливих проєктів в багатьох сферах. Зі столичного центру він поступово перетворювався на сіре провінційне місто, його розбудова фактично зійшла нанівець.

Значні зміни чекали й Київ, який з тихого та зеленого міста мав перетворитися на потужний центр радянської республіки.

«Коли постало питання про перенесення столиці, то виявилося, що у Києві фактично не було жодної споруди, де могли розміститися головні органи управління та владні установи. Тож постало питання про спорудження Урядового центру, що супроводжувалося закритим архітектурним конкурсом за участі провідних тогочасних зодчих. Також у цей час радянська влада розпочинає активну кампанію щодо знесення культових споруд у Києві. У період 1934-1938 роках в місті були зруйновані майже сотню релігійних та культових споруд. Серед найбільших втрат були Михайлівський золотоверхий монастир та Трьохсвятительська церква, збудованих ще за часів Київської Русі», — розповідає кураторка.

За її словами, більшовицька влада, яка на публіку вбиралася у вишиванки, активно впроваджувала імперські окупаційні плани в усі сфери життя, «виправляючи» архітектурний простір стародавнього міста, перейменовуючи вулицю на честь комуністичних діячів, знищували музеї та культурні цінності.

Чимало діячів культури спіткала трагічна доля — вони стали жертвами сталінського терору і репресій. Парадоксально, що їхню участь часто розділяли ті, хто ще вчора стелився перед владою, «співаючи» партійним керманичам схвальні оди.

Як приклад, пані Ганна демонструє картину Івана Шульги «Парад», присвячену переїзду радянського керівництва з Харкова до Києва, створену у 1936 році. З початком репресій, до майстерні автора неодноразово навідувалися представники комітету у справах мистецтв, вимагаючи замалювати обличчя «ворогів народу». З часом, коли репресивно-каральна операція досягла свого апогею, автор почав називати полотно «в’їздом безголових». Також цензурі піддавалися і світлини у часописах: в експозиції можна побачити світлину до другої річниці перенесення столиці, де постаті репресованих Постишева, Косіора та інших діячів замазані чорною фарбою, а з групового фото партійних діячів залишилася лише один з них.

«Митці не встигали на своїх полотнах замальовувати „вождів“, які, розгорнувши репресії, ставали жертвами своєї ж системи. Поети переписували вірші, так само замінюючи прізвища „ворогів народу“ на тих, хто ще лишався в пошані», — наголошує Ганна Кондаурова.

Образ тогочасного міста, змальованого у спогадах та в поетичних рядках, гармонійно доповнюють і твори живопису, де зображені київські пам’ятки й закутки. Тут можна побачити й Софію Київську, Андріївську церкву, монумент Князю Володимиру (Людмили Морозової та Василя Кричевського (сина), а також крихітні мініатюри зниклої старої забудови київських вулиць від Юрія Павловича. Також виставку доповнюють і нові архітектурні здобутки столиці у виконанні Федора Коновалюка.

Не оминули увагою і постать самого Михайла Грушевського, який спостерігав за цими подіями зі свого «почесного вигнання» в москві.

«Вчений усе життя гучно маніфестував свій пієтет до Києва в наукових проєктах. Ще на початку XX століття іменував місто „українською столицею“ і забезпечував державний статус, а у 1920-х називав „культурним й історичним центром світового значення“», — вважає кураторка.

Також у цьому домі, де зараз музей у 1934 році жили рідні сестра і брат Грушевського з дружиною, а також молодші покоління родини. На жаль, відомостей про їхнє ставлення до цієї події збереглося небагато, однак зараз музейники продовжують дослідження цього періоду життя родини.

Виставковий проєкт «TRANSFERO»

Коли: до кінця 2024 року, середа — неділя, з 10:00 до 18:00 (каса зачиняється о 17:15)

Де: Паньківська, 9

Вартість квитків: 100 гривень (повний), 50 гривень (пільговий)

Оплата готівкою або карткою в касі музею.

Також цієї суботи, 13 липня j 14:00 відбудеться кураторська екскурсія виставкою «TRANSFERO». Реєстрація за посиланням.

До теми: повернення столиці з Харкова до Києва: як змінювалося місто у другій половині 1930-х.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»