«Головне щастя людина отримує від особистістного зростання та еволюції своїх вмінь», — актор та режисер Євгеній Колораш

Євгеній Колораш. Фото з особистого архіву митця
Євгеній Колораш. Фото з особистого архіву митця

Театральна імпровізація дедалі стає все більш популярним напрямком театрального мистецтва і невід’ємною частиною культурного життя України.

Головною її відмінністю від класичного театру є «жива» та «спонтанна» акторська гра, створення етюду чи п’єси безпосередньо під час виконання, висока актуальність тем та гумор.

«Вечірній Київ» зустрівся з одним з провідних діячів цього напрямку — Євгенієм Колорашем, який є режисером творчої спільноти «Kolorash», вихованцем та актором театру «Чорний квадрат» — альма-матер вітчизняної імпровізації та найбільш популярного незалежного театрального простору Києва».

У своєму інтерв’ю нашому виданню митець розповів про свій творчий шлях, головні здобутки в професії та вистави своєї мрії, поділився враженнями від роботи зі своїми учнями, яким допомагає пізнати секрети акторської майстерності та імпровізації.

Також Євгеній Колораш розповів про свої головні захоплення та розмірковував над важливою роллю театру в часи війни.

Євгеній Колораш зі своїм домашнім улюбленцем. Фото з особистого архіву актора

— Пане Євгенію, розкажіть, будь ласка, чому і як Ви вирішили стати актором?

— Як і більшості творчих людей — все почалося ще з дитинства. Моя мама часто нам робила вдома ляльковий театр. І мабуть, це і стало моїм першим знайомством з акторським мистецтвом. А взагалі, все сталося досить випадково, бо у юності я не мав наміру бути артистом і навіть здобув юридичну освіту і працював у сфері правознавства — юристом в Антимонопольному комітеті.

— Як сталося, що ви кардинально змінили професію, ставши актором?

— Один мій товариш закохався у дівчину, яка займалася театральним мистецтвом та відвідувала відповідні курси. І він мені каже: «Пішли зі мною за компанію, вступимо туди. Бо сам я трохи боюся…». І так ми пішли.

До речі, мій товариш не прийшов у той вечір, і я прийшов без нього. А я сам лишився і продовжив заняття.

Спершу я не приділяв цьому великого значення, намагався просто відволіктися після рутинної роботи в Антимонопольному комітеті. Але моїм творчим наставником став відомий актор, народний артист України Валерій Миколайович Неведров, який навчив мене основам акторської майстерності.

Згодом я випадково дізнався, що набирають акторів у студію імпровізації при театрі «Чорний квадрат» і в той же день вирішив спробувати свої сили. Ну, як випадково… Цього разу вже я був закоханий у дівчину, яка не відповідала мені взаємністю і, мабуть, щоб позбутися моєї уваги запропонувала мені вступити до студії. І я це зробив. Це був 2005 рік.

Євгеній розповів, що з дитинства любив творчість, але у мистецтві опинився випадково. Фото з особистого архіву актора

— Багато з ваших колег розповідають, як вони ретельно готувалися до вступних іспитів і який там був великий творчий конкурс, звідки ж у Вас була така впевненість у своєму успіху?

— Я з дитинства любив творчість, писав, вірші, співав в хорі, займався художньою самодіяльністю у школі — в нас з товаришем був бардівський дует і ми виступали на різних шкільних заходах. Крім цього, я завжди любив жартувати вдома чи в компанії, і бабуся часто мені казала: «Ну ти, Женя, артист!». То ж, розповісти вірш, заспівати та розказати анекдот на іспиті для мене не було проблемою.

— Якими були Ваші перші кроки в акторській професії?

— Впродовж року я займався у студії, потім, по завершенні спробував свої сили у самостійних постановках зрозумів, що треба вчитися ще і знову вступив в студії, де провчився ще один рік. Потім я почав грати потрошку у деяких виставах «Чорний квадрат» епізодичні ролі.

Паралельно ще знімався у рекламі та телепроектах, працював аніматором на святкових заходах. Як тільки я зрозумів, що мені вистачає грошей від творчості, щоб якось себе годувати, я з радістю покинув професію юриста і занурився у сферу театрального мистецтва, де працюю вже 18 років.

— Скільки на Вашу думку, триває процес становлення актора?

— Зі свого акторського досвіду у театрі-студії «Чорний квадрат» та досвіду моїх колег, скажу, що у середньому це займає десь 3-5 років. За цей час формуються акторська база, скажімо так середнього рівня.

Звичайно трапляються і винятки, коли приходять люди надзвичайно обдаровані, які за рік чи два не поступаються за рівнем великим майстрам сцени, однак такі непересічні таланти та особистості трапляються досить нечасто.

Іноді виникають і протилежні ситуації: коли актор багато над собою працює, а результат не приходить. Вони докладають титанічні зусилля і б’ються, але марно. А потім випадково, скажімо через 6 чи 10 років, відбувається якийсь творчий прорив, і ти розумієш — наскільки виросла ця людина, як творча особистість.

Але у середньому, процес становлення при регулярних заняттях, триває десь 3-5 років.

Євгеній Колораш за роки роботи в театрі втілив чимало яскравих образів. Фото з особистого архіву актора
Фото з особистого архіву актора

— Розкажіть, будь ласка, як розпочалася Ваша викладацька діяльність?

— Десь у 2015 році я почав викладати у студії театру «Чорний квадрат». Згодом я став куратором курсу і ми почали робити вистави.

За цей час встигли зробити три вистави — «Крилатим ґрунту не треба», «Скляний звіринець» та «Королева краси з Лінана», але з початком війни студія закрилася. Тож після стабілізації ситуації у Києві, я не припинив опікуватися своїми вихованцями, які хотіли продовжити акторські заняття. Це усе переросло в окрему творчу спільноту «Кolorash».

За ці два роки ми зробили дві нові вистави — «Фатальна вісімка» та «Діаманти в ліфчику». Таким чином, на сьогодні маємо п’ять вистав, які з успіхом йдуть на театральних майданчиках Києва. Зараз працюємо над постановкою ще двох нових вистав, прем’єра яких очікується вже цієї осені. Також я продовжую вести групу учнів, що займається театральною імпровізацією та акторською майстерністю. Дехто з них має акторські амбіції, дехто займається для себе.

Імпровізація є важливою частиною акторської майстерності. Фото з особистого архіву актора

— Як актор зі значним театральним досвідом, розкажіть, що легше: грати імпровізацію чи ставити виставу за якоюсь конкретною п’єсою?

— Думаю, що такої чіткої відповіді немає, оскільки усе дуже індивідуально. Є актори, яким подобається вчити багато тексту, а є такі, яким більше до душі несподіваність та спонтанність, які люблять придумати щось нове, поза межами звичних шаблонів та стереотипів.

Хтось вважає, що імпровізація — це невизначеність, тому це страшно, бо раптом нічого не вийде, тому надає перевагу саме постановочному театру, у якому можна повторити свою роль багато разів, відрепетирувати і зіграти без суттєвих ризиків…

А імпровізація — це така штука, де, як у бойових мистецтвах, треба бути надзвичайно сміливим, пластичним, уважним та гнучким, мати гарну фантазію, оскільки доводиться постійно щось придумувати.

В середньому для пересічної людини та актора імпровізувати складніше, ніж грати за текстом, але є люди, так би мовити «творчі авантюристи», для яких все навпаки.

Крім того, важливо зазначити, що класичний театр потребує багато часу для вивчення і шліфування ролі, тоді як імпровізація можлива навіть без будь-якої підготовки. Отже, дорослі люди, які займаються для саморозвитку і мають паралельно роботу, сім’ю, часто обирають саме імпровізаційний формат. До речі, це одне з пояснень чому школи та клуби імпровізації наразі стають в Україні все більш популярними.

Будь-яка імпровізація розповідає про життя. Фото з особистого архіву актора

— Розкажіть, будь ласка, про свою глядацьку аудиторію?

На вистави до нас ходять глядачі різного віку, від дітей до літніх людей, але здебільшого це дорослі люди, яким цікавий формат аматорського театру професійної якості, адже всі наші актори мають гарну акторську і імпровізаційну школу та досвід.

У своїх виставах ми піднімаємо одвічні питання щодо любові, милосердя, відносин батьків та дітей тощо, але робимо це бадьоро і з гумором, щоб глядач не нудьгував, багато імпровізуємо. Також, людям це цікаво, тому що багато хто мріяв у дитинстві грати в театрі, і от він чи вона дивиться на наших акторів і розуміє, що у будь-якому віці реалізувати мрію можливо.

Що стосується комедійної імпровізації, то її звичайно дивиться здебільшого молодь, яка легше сприймає все нове, менш закута у шаблони та стереотипи сприйняття театральної творчості, любить гумор.

Фото з особистого архіву актора

— Яких навичок вимагає від актора імпровізація? Чи кожен актор може легко з цим впоратися або ж це вимагає ще додаткових умінь та зусиль?

— Взагалі будь-яка театральна імпровізація розповідає про життя. Тобто ми, як актори програємо звичайні мало не буденні ситуації, які трапляються з нами досить часто. Тому чогось надзвичайного для цього не потрібно, головне розслабитися та максимально включитися у ту ситуацію, яка відбувається між героєм і партнерами на сцені. Не примішувати до цього велике бажання сподобатися чи не облажатися, а чесно проживати запропоновані для гри обставини. Важливо, ще вміти добре відчувати партнера, реагувати один на одного.

Також надзвичайно важливими є сміливість, спонтанність, внутрішня свобода та розкутість. Коли ти не боїшся експериментувати, пробувати відчути себе в різних життєвих реаліях та образах.

Взагалі, на мою думку, імпровізація — це не лише про те, щоб чомусь навчитися, а скоріше — розучитися бути скованими. Оскільки з дитинства багатьох із нас вчили, що поводь себе тихо, не проявляй себе, не видавай надмірних емоцій, не кажи нічого. І тому важливо — подолати цю нерішучість, повернувшись знову у невимушений, вільний, більш природний для людини, стан.

Думаю, що розповсюджена у нашому суспільстві скутість — це пережитки радянської системи виховання, оскільки спілкуючись з колегами із закордону, я розумію, що в іноземців таких проблем є значно менше.

Отже, підсумовуючи, можна сказати, що основними, навіть не навичками, а рисами характеру, необхідними для занять імпровізацією, є бажання вчитися, віра в себе та наполегливість, а всьому іншому можна навчитися вже безпосередньо у процесі занять.

— Розкажіть, будь ласка, про своїх учнів чи є у них яких якась акторська підготовка?

— До нас приходять люди дуже різні, хтось грав у КВК, хтось займався іншими видами творчості в дитинстві чи молодості. Тому у кожного своя життєва історія і свій досвід. Звичайно приходять і люди без досвіду, отже для мене, як для викладача, є важливим надати усім можливість розкритися та проявити себе.

Євгеній Колораш під час виступу на сцені. Фото з особистого архіву актора

— Які складнощі виникають під час занять з імпровізації?

— На своїй практиці я часто стикаюся з тим, що наша культура, телебачення, книги вчать людей бути сильними, бути першими, бути успішними, кращими, при цьому дуже мало уваги приділяється взаємодії між людьми. Дуже часто люди за своїми власними турботами, не чують та не звертають уваги на потреби інших. А в імпровізації — це є базою, фактично фундаментом на якому побудовано усе, оскільки ми відштовхуємося від того, що роблять на сцені партнери, і це для нас є своєрідною подією, навколо якої ми вибудовуємо подальшу сюжетну лінію.

Іноді, коли мені колеги чи учні кажуть, що вони не знають про що грати, я раджу подивитися на партнера і на те, що він каже, як себе поводить. І зробити це для себе Важливим! Так завжди буде що грати.

Мистецтво імпровізації вчить взаємодіяти з людьми. Фото з особистого архіву актора

— Євгенію, що для Вас легше: грати на сцені, імпровізувати самому чи віддавати свій досвід своїм учням?

— Ну звісно, що викладати набагато легше, адже ти можеш зі сторони побачити якісь певні недоліки та їх виправити. Приємно також бачити й результат своєї роботи, коли у твоїх учнів починає виходити те, що довго не вдавалося.

Також мені надзвичайно імпонує режисерська робота, але це трохи лінива справа, порівняно з акторством. Взагалі, для мене викладач і режисер — це людина, яка сидить перед великим екраном. Так він багато докладає зусиль та енергії, відчуваючи власну відповідальність за те, що відбувається на сцені. Однак це лише краплина у морі, порівняно з тим широким спектром емоцій і почуттів, які переживає на сцені актор.

Окрім того, усі актори мають побоювання, що раптом глядачам не сподобається вистава, або ж що вони сьогодні погано зіграють… І для них, якщо є якась невдача, то це завжди сприймається досить драматично і болісно. І навпаки, коли чудова акторська робота, овації та море квітів — то це для актора справжнє щастя, після якого не легко повертатися до звичайного буденного життя, а на завтра вже знов починати готуватися до нової вистави, нового виклику і нового стресу відповідно.

Між цими двома станами — акторського успіху чи невдачі, завжди величезна прірва, по який, як по канату ї ходить все життя актор.

До речі, коли я став режисером, то почав простіше ставитися до власних акторських недоліків. Бо для режисера набагато важливіше — загальна картинка, баланс всіх елементів вистави. І цей погляд режисерський, як і викладацький є більш об’єктивним за акторський, де усе сприймається суб’єктивно, крізь призму бачення лише себе та свого героя.

Тому, коли я став режисером, то з часом відчув, як мені набагато легше стала вдаватися акторська гра. Тому що я вже з різних ракурсів можу побачити що і як краще зіграти. До того ж з досвідом розумієш, що актори, як усі живі люди, не застраховані від невдач, буває виступ краще чи гірше, але головне — розуміти, що обов’язково буде наступний, а отже більше зосередитися на процесі гри, ніж на результаті.

З 2015 року актор також реалізовує себе, як режисер-постановник. Фото з особистого архіву актора

— Чи є у Вас улюблені вистави у театрі?

— Ну я б міг обрати одну чи декілька назв, але мені здається, що я тоді буду нещирим, оскільки мені однаково дорогі усі мої роботи.

Наприклад, кілька років тому ми зробили виставу «Крилатим грунту не треба», і це така класна п’єса і люди завжди такі зворушені наприкінці, і я її щиро полюбив.

А потім зробили складну виставу «Фатальна вісімка» за п’єсою Робера Тома.

І перші її покази вийшли не дуже. Ми почали її переробляти та репетирувати, змінилися деякі аткриси. І от, останній раз, коли ми грали цю виставу, усе вдалося зробити дійсно класно. І тоді я відчув такі шалені емоції, що тепер безмежно люблю і її теж. І так, в принципі, з багатьма виставами. Для мене вони, як діти, де кожна з вистав є улюбленою по-своєму.

— Чи є у Вас якісь ролі або вистави, які Ви мрієте чи плануєте зіграти невдовзі?

— Зараз ми активно репетируємо відому п’єсу американського письменника і драматурга Вільяма Гібсона «Двоє на гойдалках». Головними героями є люди з різних світів: танцівниця Гітель та адвокат Джеррі Райан. Ця зустріч і любов перевернула їх життя і багато чому навчила. Вони сваряться, миряться, розходяться і знову сходяться, намагаються зрозуміти один одного…

Це дійсно дуже цікава для мене робота. Також нещодавно почалися репетиції вистави «Сиротливий захід» Мартіна Мак-Дона.

В обох виставах я одночасно режисер і один з акторів, і хоча це складніше, ніж просто грати чи режисирувати, я відчуваю, як через свої ролі набагато швидше закохуюся і у вистави в цілому. Хоча, у п’єсі Мак-Дони і граю роль ще того покидька. Але, у кожного покидька є душа, яка прагне гармонії та щастя. Я це зрозумів ще в ті часи, коли у 90-х роках зростав на Троєщині у дуже суворих обставинах. (сміється — прим. «Вечірній Київ»)

Для Євгенія кожна роль-це мистецтво опановувати щось нове. Фото з особистого архіву актора

— Про що ви мрієте, як викладач та режисер?

— Перш за все мрію, що у нас, театральної спільноти «Kolorash» була повноцінна школа, яка б дала змогу широкому загалу людей швидко та без травм опановувати акторську майстерність та мистецтво імпровізації. Щоб мої учні вміли грати імпровізацію так, щоб неможливо було відрізнити від постановочного театру. Щоб люди думали під час показу: «Хто автор цієї геніальної п’єси?!». А авторами були усі виконавці одночасно.

Звісно також мрію і про коло однодумців, для реалізації певних проєктів. А ще, щоб після кожної вистави глядачі виходили задоволені та щасливі.

Ще хочеться, щоб цього літа знов відбувся театральний виїзний інтенсив, який ми проводимо разом з моїм другом, актором та режисером Славою Ніконоровим наприкінці серпня. На цьому інтенсиві люди мають змогу отримати або покращити навички гри театральної імпровізації, побути у колі однодумців, відволіктися від турбот та жахів нашого буремного життя. Тож, щиро запрошую усіх бажаючих.

— У Вашому творчому портфоліо на сторінці театру «Чорний квадрат», Ви схарактеризували себе одним словом — Експеримент. Що мається на увазі та в чому це проявляється?

— Колись давно я їхав у метро і випадково побачив рекламний слоган: «Ти в експерименті». Тоді я зловив себе на думці: «Стоп, а це реально про мене!».

З дитинства у мене є цікава звичка, що мені щось важко зробити чи повторити однаково декілька разів. Це мене дуже напружує, оскільки мені завжди хочеться щось змінити, якось покращити зроблене.

Також, як творчій людині мені надзвичайно цікаво опановувати все нове. Оскільки, мені здається, що головне щастя людина отримує від розвитку, від еволюції своїх знань, вмінь. А коли людина покращується — покращується і її життя.

Актор захоплюється футболом і до травми грав з колегами. Фото з особистого архіву актора

— Євгенію, розкажіть, які маєте захоплення окрім театру?

— З дитинства мені дуже подобається футбол. Я навіть пішов на секцію записуватися, але мене не взяли тоді, віддавши перевагу іншому хлопчику, що мав кращі фізичні здібності. Але усе життя мені подобалося грати з друзями у дворі, чи на якихось аматорських змаганнях.

Зараз ми з дружиною живемо на Русанівці. І мої вікна виходять на велике футбольне поле, і я залюбки спостерігаю за тим як хлопці грають у футбол з ранку і до вечора. Трохи навіть їм заздрю: оскільки у часи ковіду пошкодив хрестоподібну зв’язку на нозі, і вона так і не відновилася, тож не можу бігати, як вони. Але залишаюсь палким уболівальником футболу. Серед футбольних клубів мені дуже подобається Манчестер-Сіті, а серед нинішніх футболістів захоплююся Кевіном де Брюйне.

Взагалі футбол мене приваблює тим, що за видовищністю та емоціями він не поступається театру. Є багато інтриги під час гри, ефект несподіванки, особливо коли значно слабший суперник раптом перемагає сильнішого. А ще — у футбол грає команда і самотужки там щось важко зробити. Я, навіть, під час репетицій інколи використовую футбольну термінологію, типу: тобі ж дали пас — приймай його!

Певний час я також захоплювався рибалкою. Мій батько був рибаком, і навчив мене ловити рибу. Я багато рибалив. Але не можу сказати, що це приносило мені велике задоволення. Якось я почав уявляти, як боляче і неприємно рибі, коли її ловлять. Після таких роздумів, я зрозумів, що маю залишити риболовлю.

Ще одним моїм захопленням є складання віршів. Це чи не єдине моє хобі, яке я не полишаю ніколи. Тому що, для цього нічого не потрібно, окрім серця і мозку.

Пишу у різних жанрах: є лірика, є сатира, щось політичне. Люблю гумористичні вірші: зазвичай розповідаю в них якісь комічні ситуації, що трапляються у моєму житті.

Євгеній Колораш розповів про вплив війни на глядачів та на життя театру. Фото з особистого архіву актора

— Як на творчих людей впливає війна та події останніх 2,5 роки?

— На початку війни здавалося, що театральне життя взагалі зупинилося, але на щастя, ситуація потроху змінюється.

Щодо театру, то зараз ми всі вистави граємо українською, хоча раніше, навпаки, ми грали та імпровізували переважно російською. Можу сказати, що для деяких моїх колег це було досить складно, особливо, коли вистава вже йде на сцені тривалий час. Але ми здолали цей бар’єр.

Також відчуваю, що змінився глядач, оскільки через війну усі люди переживають травматичний стан, багато страху, болю та гніву. Але усі ми стали десь глибшими у проживанні наших емоцій та відчуттів. Багато з того, що здавалося цікавим та захопливим колись, наразі тобі є байдужим. І навпаки.

Можливо, ми просто раптово подорослішали. Але сподіваюся, що усі складнощі і проблеми, з якими зіштовхнулися українці у час війни, будуть подолані і це приведе наше суспільство та людей до глобальних змін до чогось кращого.

Довідка.

Колораш Євгеній Володимирович, актор, режисер

Народився 1 липня 1980 року в місті Києві.

У 1997-2003 роках навчався у Київському торговельно-економічному університеті.

2000-2006 роки працював юристом в Антимонопольному комітеті України.

2003-2004 роки навчався у акторській студії В.М.Неведрова.

2005-2007 роки навчався у студії театру імпровізації «Чорний квадрат».

З 2007 по наш час — актор театру «Чорний квадрат», реклами та кіно.

З 2015 року викладає акторську майстерність та мистецтво імпровізації.

З 2022 року — режисер та художній керівник творчої спільноти «Kolorash».

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»