«Ми розуміли, якщо їх пропустимо, то завтра вони будуть в Дніпрі»: розповідь ветерана ЗСУ про бої за Мар’їнку

Про свій нелегкий шлях солдата розповідає уродженець Горлівки, нині киянин, співробітник КП «Муніципальна охорона» Олег Щербина. Він поділився спогадами про бої за Мар’їнку у лютому-квітні 2022 року.

ОДНИМ З ОСТАННІХ ПОТЯГІВ ВИЇЖДЖАВ З ДОНЕЦЬКА НА ВІЛЬНУ ТЕРИТОРІЮ

Про себе Олег розповідає, що після строкової служби в армії шість років працював у Горлівці на шахті. Коли ж у військкоматі дізнався, що набирають добровольців до Миротворчого контингенту, він пройшов підготовку та підписав контракт із ЗСУ. Кілька років він їздив у складі українського миротворчого контингенту до Африки — до Сьєрра-Леоне та Ліберії. Має три медалі «На службі миру» від ООН.

«Пам’ятаю, коли виїжджав одним з останніх поїздів з Донецька, на вокзалі жінка похилого віку попросила допомогти розібратися в телефоні. І це мене врятувало, бо платформою ходили днрівські патрулі і на моїх очах висмикували з черги хлопців, пакували в автобуси, везли в комендатуру, мотивуючи: „куди ж ви всі роз’їжджаєтеся, треба ж комусь тут воювати“. Мене не зачепили — напевно подумали, що родичку проводжаю».

У Дніпрі Олег записався до добровольчого батальйону «Артемівськ» і разом із бійцями батальйону «Шахтарськ» проходив підготовку.

З 2014 до 2015 року включно воював у «Артемівську». Підрозділ звільняв це місто — нині Бахмут — від бойовиків так званої «ДНР» та російських проксі. Тоді траплялися різні ситуації: приходили ДРГ, обстрілювали наш БТР біля міськвиконкому з гранатомета. А у 2015 році батальйон почав розпадатися — половина хлопців пішла до Нацгвардії, інші — до МВС. А Олег добровольцем пішов до ЗСУ. Саме у 2015 році наново формувалася 54 бригада, з якою віні пройшов свій шлях до поранення, яке стало причиною комісування. Бійці бригади були й у Дебальцевому, й на Світлодарській дузі, й в Авдіївці…

«ПЕРШІ КОЛОНИ РОСІЙСЬКИХ ТАНКІВ МИ ЗУСТРІЛИ НА ТРАСІ ДОНЕЦЬК — МАР’ЇНКА»

«15 вересня 2021 року ми зайшли на позиції біля траси Донецьк — Мар’їнка, що за 3 — 4 кілометри від Донецька і місто видно було без бінокля. Ми зустрічали перші колони рашистів по 300 одиниць техніки у лютому 2022 року. Під час першого масштабного обстрілу рашисти розібрали місто Мар’їнку за 1,5 години. Потім вишикувалися на трасі, підняли прапори і маршем поїхали в нашому напрямку», — згадує Олег Щербина.

Вороги били зі ствольної артилерії та танків по позиціях 54-ї бригади, по постах на трасі, гадаючи, що всі там загинули й не чинитимуть опору. Українські захисники відійшли в посадки, перечекали обстріл, а коли колона окупантів рушила, з гранатометів та ПТУРів спалили її частину. Інші повтікали.

«Продовжилися жорстокі обстріли всіх наших позицій, яких було збудовано через кожні півкілометра. З перших днів широкомасштабного вторгнення рашистські обстріли тривали з 6:00 до 20:00. По черзі по нас працювали САУ, гармати, танки, літаки та гелікоптери. Ми з хлопцями жартували, що по нас не прилітали лише підводні човни. А вночі зазвичай росіяни засипали нас фосфором і касетними снарядами. Десь із 30 квітня обстріли збільшилися вдвічі: били вже з 4 ранку до 23:00. Вони хотіли взяти Мар’їнку до 9 травня й просто шаленіли, що не можуть нас звідти вибити».

Щербина розповідає, що обстріли на 9 травня 2022 року не припинялися взагалі: щогодини прилітало по 4 пакети «граду», а це 40 пострілів. І так щоранку.

«Тоді на позиціях з роти вже залишалося 15 людей з 76, з якими ми заходили у вересні 2021 року. З моєї роти після тих боїв був лише один не поранений хлопець — ми думали, що він заговорений. Але, на жаль, нещодавно він загинув. Всі інші хлопці або загинули, або поранені декілька разів».

Були дні, коли захисникам не було нагоди підвезти воду. Продукти, воду та боєприпаси залишали за кілька кілометрів у посадці. Бійці вночі ходили їх забирати.

«У деяких з нас були думки: скоріше б убили чи поранило. Тому що на той час був мінімум боєприпасів і води, не було якоїсь допомоги. Мобілізованих ще не підвозили. Потім якось усе налагодилося. Тільки ціною неймовірних зусиль, та ціною життя моїх друзів і побратимів нам вдалося втримати ворога на Мар’їнському напрямку в 2022 році. Ми всі розуміли, якщо ми їх пропустимо, то завтра вони будуть у Дніпрі. І кожен з нас готовий був віддати життя заради перемоги», — говорить Олег Щербина.

ПРО ЕВАКУАЦІЮ ПОРАНЕНИХ: 117 ОСКОЛКІВ У ТІЛІ, ПРОТЕ ХЛОПЕЦЬ ВИЖИВ

На запитання, як під таким постійним вогнем противника проходила евакуація численних поранених, розповів таку історію.

«До найближчого села, де була наша точка евакуації, десь 8-10 кілометрів. Ми мали машину, спочатку Ниву, потім старенький джип, які стояли в капонірі для БМП. Хлопці боялися виходити з бліндажу, коли триває обстріл. А машиною на відкритій місцевості проскочити було взагалі нереально.

Найближча точка до ворога — 260 метрів, а в середньому — до 500 метрів. І вздовж цієї лінії треба було їздити забирати поранених. Коли моєму товаришеві залетіла граната з підствольного гранатомета в пахву і вирвала шматок артерії, він був дуже важкий 300-й. Кров йому якось зупинили, і по рації нам пообіцяли, що приїдуть медики на суперброньовику.

Ротний каже: поїдеш забереш, він не може чекати. Сів у машину, перехрестився, вдягнув каску і на цьому китайському джипі поїхав за товаришем.

Зупинився біля воронки, що диміла, завантажив пораненого. Весь цей час по мені стріляли орки, а наші їм відповідали. Це був перший поранений, якого я евакуював. Із села забрав на позицію їжі-води, боєприпаси. Але назад було їхати ще страшніше, адже у машині боєкомплект. Повертався вже у темряві, і головне було не наскочити на нашу міну.

Буквально наступного дня я забирав з тієї ж точки ще п’ять поранених воїнів.

Я тоді відчергував з 2 години ночі до 6 ранку. Починався обстріл. Всі стоять на постах, а я наче вільний, бо змінився, і не було кому їхати. Проблема в тому, що в машину можна взяти ну 3 людей… Вирішив забирати важких, а легких потім. Подумав тоді, що коли перша евакуація була вдалою, то оця друга точно ні.

Коли доїхав, поранених виявилося вже 7 (!) та один 200-й. Навколо все у воронках, димитися… Поки їхав, по машині відпрацьовувала ЗУшка, а наші із ДШК давали їй відсіч. Так і проскочив.

Були тяжко поранені, які не розмовляли, були легші. В одному бійці було 117 осколків! І я питаю: хто найважчий? Усі кричать: «Я! Я!». Тоді забрав тих, хто не говорив. Це були 5 бійців та медик, який їх тампонував та первв’язував дорогою. А двох 300-х та загиблого треба було залишити. Мені було дуже важко дивитися їм у вічі. Пообіцяв по них повернутися.

Поранених поклали в машину штабелями. У одного хлопця напіввідірвана нога і її треба було тримати.

У момент, коли я рушав, ворожа ЗУшка відірвала нашій машині переднє колесо, вилетів радіатор. Але машина була ще на ходу, хоч й закипала. І таким чином ми виїхали за посадку у поле та рухалися, поки машина не встала. З села нам прислали іншу машину. У людині, у якої відірвано ногу, впізнав хлопця, з яким у 2015 році служив.

Коли доїхали до пункту евакуації, я настільки був у крові поранених, що мене кинули на ноші, вкололи знеболювальне і почали різати штани. Відбився від медиків і поїхав за пораненими, що залишилися.

Пам’ятаю радість та сльози у поглядах тих хлопців, за якими повернувся. Потім ще раз повертався, щоб забрати загиблого. Слава Богу, що вдалося того дня забрати всіх — і всі поранені хлопці вижили! Вижив навіть той боєць, у якому було 117 уламків. Досі підтримую з ними стосунки і вони мені буває сняться.

Так потроху і возив людей, коли був не в бою, а машини могли їздити. Возив доти, доки сам не став 300-м. На Мар’їнці я виконував обов’язки замкомвзводу, був головним сержантом взводу».

«Я НА ФРОНТІ, А РІДНІ В ОКУПАЦІЇ, СИТУАЦІЯ ДЛЯ МЕНЕ БУЛА ВАЖКА»

Перше поранення він отримав у 2014 році. А у 2022 році знову був поранений двічі. За 2-3 метри від нього розірвалася 120-міліметрова міна, коли їхній підрозділ обороняв Мар’їнку і тримав трасу з Донецька. Олег отримав осколкове поранення і потрапив до шпиталю майже на свій день народження. Потім були госпіталі у Дніпрі, Луцьку та Києві. Одужавши, він повернувся на фронт.

Тяжку контузію він отримав через кілька місяців, коли його бригаду перекинули на Білогорівку Луганської області. Олег пройшов шість шпиталів. Після цього його визнали непридатним до військової служби та зняли з обліку. Наразі він має інвалідність другої групи через поранення.

Родину втікачів з Донбасу від «руського миру» ворог наздогнав друге. На запитання про те, що сталося з його родиною в Горлівці, Олег Щербина розповів, як вивіз маму та сестру того ж 2014 року тому, що залишатися їм там було дуже небезпечно через свавілля, яке творили росіяни та днрівці. Він відправив їх до Херсона, і його товариш влаштував жінок пожити в кімнаті своєї сестри. Усі тоді думали, що тимчасово покидають рідні місця — максимум на півроку.

Через деякий час рідні Олега отримали кімнату у гуртожитку для переселенців, побудованому коштом Євросоюзу. Сестра на той час народила дівчинку. Через тривоги та хвилювання мами під час вагітності у малюка діагностували дитячий церебральний параліч. 2022 року рідні Олега потрапили під російську окупацію в Херсоні.

«Я на фронті, рідні в окупації. Моя дружина, після кількох років шлюбу та купівлі спільної квартири в Бахмуті, встигла розлучитися зі мною якраз 23 лютого 2022 року, забрала документи на житло та поїхала до батьків на росію. Будинок стерли артилерією під час боїв за Бахмут. Отака була ситуація. У Горлівці колись у нас були квартири мами та сестри… Тепер мої рідні мешкають у Німеччині».

Одразу після визволення Херсона Олег їх забрав з міста: знав, що спокою там не буде і орки рознесуть його артилерією. Якийсь час благодійна організація допомагала родині винаймати будинок у Львівській області. Потім треба було платити за оренду та комунальні, і це було дорого.

«У листопаді минулого року я відправив їх до Німеччини, де влада надала їм двокімнатну квартиру, а в реабілітаційному центрі надає допомогу дитині. І в мене душа вже спокійна. Я ж переїхав до Києва, влаштувався працювати в КО „Муніципальна охорона“. Винаймаю собі квартиру, живу, працюю. Щоправда ціни у Києві високі. Однокімнатна квартира на Вітряних горах мені коштує 12 тисяч гривень плюс комунальні витрати. На це йде вся армійська пенсія», — розповів Олег Щербина.

Він говорить, що повернувся б до армії, але за станом здоров’я його вже не беруть. У травні Олегу виповнилося 48 років, 20 з них він віддав службі в ЗСУ й має посвідчення ветерана Збройних Сил України.

Читайте також: «Показуєш кожний рух ворога, коригуєш артилерію, супроводжуєш штурмові дії»: розповідь командирки аеророзвідки».

Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»