Син "ворога народу" забезпечив управління космічним польотом "Союз–Аполлон"
Серед тих, хто творив українську кібернетику і славу вітчизняної науки, є незаслужено призабуті сучасниками і не обтяжені надмірною увагою нашого брата-журналіста. Один з них – Юрій Тарасович Мітулінський, якому в грудні цього року виповнилося б 90 років.
У другій половині 50-х років минулого століття норовливе дитя геніального Норберта Вінера на ім’я «кібернетика» нарешті відкрито з’являється і на теренах радянської науки. 1957-го в Києві починає працювати обчислювальний центр АН УРСР, що незабаром перетворюється на потужний полюс тяжіння для молодих і амбітних вчених, яких охоче бере під своє крило легендарний академік Глушков.
Серед загалу талановитої молоді йому конче необхідно було віднайти справжніх унікумів, здатних не лише продукувати перспективні ідеї, але й перетворювати їх на реальність такої потрібної для держави (а надто – для її обороноздатності) продукції. Глушков майже ніколи не помилявся в кадрових призначеннях. Керівником інженерно-конструкторського відділу, а згодом директором Спеціального конструкторського бюро (СКБ) математичних машин і систем у складі новоствореного Інституту кібернетики він робить тоді ще мало кому відомого інженера Юрія Мітулінського.
Про масштаби діяльності організації із доволі стандартною абревіатурою СКБ дає певне уявлення хоча б кількість її працівників – понад три тисячі. То був потужний автономний комплекс із власними науковими підрозділами, конструкторським бюро та дослідним заводом. Саме у стінах цього СКБ побачили світ перші українські ЕОМ (електронно-обчислювальні машини), що надали відчутного імпульсу автоматизації народного господарства колишнього Союзу. Свою посаду Мітулінський обіймав 20 років.
…У затишній квартирі на проспекті Науки ведемо розмову із сином Юрія Мітулінського Тарасом, теж інженером за фахом. Кремезної статури чоловік, чия богатирська постава дещо контрастує із підкреслено шляхетними манерами, згадує:
– Батько був надзвичайно інтелігентною, тактовною людиною. Ніколи не підвищував голос на підлеглих, не піднімав руку на нас із братом. Любив робити несподівані маленькі подарунки нашій мамі, яку дуже кохав…
– Ваші батьки побралися ще у студентські роки?
–Так, вони навчалися тоді на електротехнічному факультеті інституту кіноінженерів (нині це акустичний факультет КПІ). З боку мами то був доволі сміливий крок, адже вона, дочка полковника радянської армії, орденоносця, пов’язувала своє життя із сином «ворога народу»…
– Маєте на увазі свого діда?
– Тараса Спиридоновича Мітулінського, який обіймав посаду голови Київської міської ради та був розстріляний у 1937 році. Його реабілітували лише 1957-го. А тоді… Уявіть собі почуття мого батька, одинадцятирічного підлітка, коли у школі дівчинка, його сусідка по парті, підводиться й урочисто виголошує, що не бажає сидіти поруч із сином «ворога народу». У ті часи дітей «ворогів народу» направляли до спеціальних інтернатів, змушували відрікатися від рідних. Батькові вдалося уникнути цієї лихої долі лише тому, що знайшлася добра душа – двірник Степан Якович Камешкан наважився сховати хлопчика на горищі будинку по Великій Житомирській, де вони мешкали.
(Подробиці читайте в черговому номері газети «Вечірній Київ», 24 листопада)
Нагадаємо, що дівчата-"технарі" ламають гендерні стереотипи.