Герой АТО з ампутованими кінцівками переміг на марафоні

Нещодавно він здійснив ще один подвиг, спортивний – взяв участь у марафоні морської піхоти США, здолавши дистанцію 10 кілометрів у Арлінгтоні. До забігу запросили американці, побачивши, як азартно Вадим тренувався під час реабілітації у їхньому госпіталі. Українці – учасники АТО стали переможцями тих змагань. Свириденко пробіг дистанцію за годину й сім хвилин замість відведених на це двох годин. 

ДЕБАЛЬЦЕВСЬКИЙ КОТЕЛ

На війну Вадим вирушив за повісткою військкомату влітку 2014 року. Оскільки мав медичний диплом і трохи стажу роботи фельдшером у геолого-розвідувальному технікумі, був зарахований на таку ж посаду до медичної роти 128-ї окремої гірсько-піхотної Закарпатської бригади Збройних Сил. Тут він уперше зблизька побачив жахіття війни. Допомагав пораненим, рятуючи їх від смерті. А вона чекала, щоб зазирнути хлопцеві в очі у лютому 2015-го під Дебальцевим…

Тоді наші військові з блокпосту «Балу» потрапили в оточення. На виручку прибув БТР із шістьма бійцями, серед яких був і Вадим зі своїм 23-річним командиром Денисом Чабанчуком. Ледве встигли зайняти оборону, як ворог пішов у атаку. Снаряд російського танка розірвався буквально в кількох метрах, обох поранило. 

Їх доправили бронетранспортером до штабу бригади, де хірург Олександр Данилюк «заштопав» рани. Під вечір мали опинитися у госпіталі Артемівська, але не судилося. БМП, у якій їхали Вадим із Денисом, підірвалася на міні  та спалахнула. Фельдшер втратив свідомість, але командир не розгубився й витягнув його через бокові дверцята, практично врятувавши життя. 

Навколо вирував бій, рятувати їх було нікому. Згодом живих завантажили до дивом уцілілого «Уралу», та коли він рушив, поблизу розірвалася міна. Вибухова хвиля підкинула Вадима - від жорсткого удару йому  пошкодило тазові кістки та хребет, після чого хлопець практично втратив можливість рухатися.

Лютневу ніч із 25-градусним морозом вони з Денисом зустріли в кабіні машини з вибитим склом. Вадим намагався не спати і не давав заснути командирові. Марно. До ранку той не дожив… 

Свириденко вирішив дочекатися порятунку в машині з працюючим двигуном. Голод вгамовував, гризучи замерзлу тушонку із банки, яку знайшов під сидінням, замість води смоктав сніг… Найтяжче було боротися зі сном, і він таки здолав Вадима на третю ніч. А вранці побачив, що до машини наближається ворожий бронетранспортер. Коли бійця вкинули до десантного відсіку, він втратив свідомість. 

Прийшов до тями в Донецьку. Потім був допит сепаратистів, який закінчився двома зламаними ребрами. Згодом дізнався, що ввечері його передадуть українській стороні в обмін на бойовиків. І справді, невдовзі Вадима доправили у Дніпро, в лікарню імені Мечнікова. Після Дніпра був Київ, Центр пластичної і термальної хірургії.       

І ЯК ДАЛІ ЖИТИ?  

Обстеження дійшло до невтішного висновку – потрібна ампутація кистей рук і ступнів. Вони були сильно обморожені, стрімко розвивався некроз. Місяць у реанімації. Тяжкі фізичні та душевні муки і водночас – непоказна, але така потрібна повсякденна підтримка медперсоналу, рідних, друзів і навіть незнайомих людей. 

Якось волонтери принесли йому книгу про паралімпійців, тож довелося навчитися гортати сторінки без кистей рук. Потім освоїв планшет, за допомоги  якого зміг навіть писати.

Вадим поставив собі мету: в усьому бути якомога самостійним. Найбільшим же його досягненням під час перебування в опіковому центрі було те, що він зміг стати на ноги-протези і почати ходити. Треба було вчитися жити по-новому. 

Під час перебування в лікарні його відвідувало чимало різних людей. Серед них була й група американців, котрі розповіли про спеціальну програму Пентагону для лікування, протезування та реабілітації учасників Антитерористичної операції на Донбасі. Вони запропонували Вадиму пройти цей курс у США.

Так разом з іншими нашими воїнами він опинився у Національному військовому медичному центрі ім. Волтера Ріда під Вашингтоном. Американські лікарі зі здивуванням споглядали наші вітчизняні протези Свириденка і говорили, що вже й забули про існування подібних пристроїв. Тож їх замінили на сучасні, значно зручніші та функціональніші. З ними Свириденко тренувався щодня, невдовзі навчився самостійно їсти, користуватися побутовими предметами, готувати їжу і навіть… шити.  

Після восьмимісячної  реабілітації він повернувся на батьківщину ніби зовсім іншою людиною. Спілкуючись із Вадимом, незнайомі люди часто і гадки не мали, що перед ними – інвалід. У громадському транспорті його  просили поступитися місцем бабусям і дітям. Довелося пересісти за кермо автомобіля «Української асоціації інвалідів АТО», де Свириденко працює нині. 

А їздити йому доводиться майже щодня, допомагаючи бійцям АТО  вирішувати їхні проблеми. Часто відвідує госпіталі, підтримує тяжко поранених, підказує, що потрібно для швидшого одужання. Один лише вигляд цієї мужньої людини наочно переконує, що немає у світі сили, здатної здолати дух справжнього українського воїна, позбавити його жаги яскравого і повноцінного життя.  

Нагадаємо, що столичні активісти борються за квартиру для учасника АТО.