Урочище Замковище на Пріорці: місцеві перекази та фотоекскурс у 1960-ті

На Пріорці є давня історична місцевість — Замковище. За припущенням дослідників, назва виникла ще за часів Київської Русі і тут начебто розташовувалася заміська князівська резиденція.

Колись це урочище було поєднанням лук, полів, городів, зрідка порізаних ярами, з єдиною височиною — Липинкою: крутою горою і такою високою, що з неї проглядався Вишгород. За легендами, тут любили полювати й відпочивати київські князі.

Але якщо про стародавні часи згадок збереглося не так багато, то останні два століття можна уявити завдяки спогадам старожилів Замковища.

Урочище було оточене міським лісом з боку сучасного мікрорайону Виноградар, з боку Сирця — дібровою з кількома ставками, струмками та річкою Неструїхою. З боку Куренівки — залізничним полотном. А з боку сучасного мікрорайону Нивки — Замковище межувало з піхотним стрільбищем, яке колись займало територію Нивок і Берковецького цвинтаря.

Близькість полігону ніяк не бентежила киян. Навпаки — рідкісні навчання вносили пожвавлення у розмірене життя, коли навколо ставили оточення з солдатів і гуркіт гармат заповнював всю округу.

Із середини ХІХ ст. на Замковищі селилися міщани, а влітку приїздили київські дачники. Займалися землеробством та садівництвом, вирощували різну городину на продаж і вважали, що годують овочами пів Києва.

Землі, зайняті під стрільбище, орендували, сіяли на них жито, пшеницю і платили за це скупщину — кожен четвертий сніп. При тому, селяни хитрували: ті снопи, які йшли на «скупщину», були вдвічі-втричі тонші, ніж ті, що готували собі.

Місцева дітвора влітку пасла корів, і при цьому заробляла у рази більше працівників-землеробів: діти збирали на стрільбищі кулі, реалізовували перекупникам або самі продавали їх «на свинець»; ловили у ставках «павуком» чи «топтухою» краснопера, а під корчами — величезних раків; взимку ходили до міського лісу за дровами.

З холодами бувало, що і вовки робили набіги на садиби селян, полюючи на овець.

Торгівлі в селищі не було, хіба що одна полька торгувала тютюном, і тому раз на тиждень містянам доводилося ходити на Куренівський базар за продуктами. Їжею селяни себе не балували: пекли хліб та гречані млинці з салом, їли овочі, фрукти та гарбузове насіння.М’ясо бувало лише взимку, коли різали худобу. Влітку обходились салом. У свята та у суботу всі разом ходили до церкви на Пріорку.

У 1911 році на Білицькій вулиці побудували дитячу туберкульозну лікарню. Ліворуч, на мальовничих схилах, у лісі, серед ставків розташовувалися дачі багатих киян: Калашнікова, Міхельсона, Сосновського.

На ставку біля дачі Дитятина спорудили купальню, і розводили коропів. Якщо деякі райони Києва вважалися кримінально небезпечними, то Замковище — тихою і мирною територією.

На початку ХХ ст., у хаосі громадянської війни, місцевих рятувала згуртованість. Був випадок, коли на селище налетіла банда. Люди не розгубилися і дали достойну відсіч, успішно відстрілявшись. Бандити пустились навтьоки.

У драматичні 1930-ті роки багато місцевих попали під розкуркулення: забирали худобу, зменшувалися посіви, приватні господарства припинили діяльність. Землі Замковища стали пустирями.

Після Другої світової війни земельні ділянки надавали для будівництва індивідуального житла. При цьому особливими пільгами користувалися фронтовики.

Водопроводу та світла в селі не було. Була єдина криниця — на вулиці Зоряній. За водою ходили на джерело або купували у водовоза, що розвозив на віслюку. За бочку води платили четвертак (двадцять п’ять копійок). А особливо кмітливі, щоб зекономити, збирали дощову воду.

Унікальний мікроклімат урочища слугував утворенню поруч радгоспу «Пуща Водиця». За спогадами старожилів свою діяльність підприємство розпочало із придбання 16 корів, а згодом освоїли вирощування овочів, полуниці, винограду і навіть кавунів.

Уздовж вулиці Замковецької і до самого Берковецького цвинтаря розкинулися сливові, черешневі, горіхові та яблуневі сади. Збудували свій винзавод.

Неподалік контори радгоспу, що розташовувалася на вулиці Полковій, діяли продовольчий і галантерейний магазини, а також пошта з ощадкасою. У будівлі контори у вихідні дні показували кінофільми та організовували танці, на які сходилася молодь селища.

До урочища Замковище примикає чудовий ліс із віковими дубами. У лісі росли гриби, водилися зайці та білки. Діти ганялися за білками, намагалися загнати їх на невисокі дерева.

Подейкують, що така велика кількість вивірок в окрузі й утворила назву місцевості «Біличе поле» та однойменної вулиці. За лісом доглядав лісник на прізвисько «Соловей». Він об’їжджав угіддя на коні та забороняв мешканцям косити траву.

Існувала думка, що ліс був кимось посаджений, оскільки він чітко ділився на дубовий, грабовий, березовий і сосновий. Колись, у глибині лісу була свиноферма.

Свиней іноді годували кавунами з місцевого радгоспу і дітлахи чекали, коли їх привезуть. Запах від свиней стояв такий важкий, що перехожі затикали носи і швидко пробігали повз свинарники.

За свинофермою розташовувалося мальовниче озеро, що називалося Корчі. З його дна били сильні крижані ключі.

Біля озера працювали водокачки: одна для свингоспу, інша — для паровозів, які проїжджали залізничною колією. Неподалік озера працювала залізнична станція «Сирець».

Озеро регулярно чистили: зливали воду та корчували пні. У ньому водилася різноманітна риба, а містяни збирали мушлі — беззубки для підгодовування качок.

У вихідні дні до озера приїжджала автолавка, що забезпечувала продуктами відпочивальників. За чутками, у 80-ті роки через викиди підприємств, озеро загинуло.

Вздовж вулиці Білицької було ще кілька озер. У них водилися бобри та ондатри. На берегах стояли вікові верби. А взимку діти каталися на ковзанах. Але з часом і ці водойми зникли.

Олександр РУБЕЛЬ, Володимир КУХАРСЬКИЙ для «Вечірній Київ»