Як київські тероборонці звільняють Донбас: розповідь солдата

Відбиття ворожих штурмів, російська хімічна зброя, сім поранених в бліндажі та відбиття атаки удвох. Як воюють кияни у 126-му Дарницькому батальйоні 112 бригади ТрО ми розпитали у гранатометника 1-ї роти Павла Щибрі (Ронін).
Батальйон почали формувати з киян до широкомасштабного вторгнення. Навесні 2022 року його деякий час тримали в резерві перед відправленням на фронт. До 2024 року поповнення у підрозділ не приходило. Перше ж поповнення –мобілізовані мешканці передмість столиці, районів Київщини та навіть інших областей — прибуло до них зовсім недавно.
З Павлом, до війни — співробітником Департаменту муніципальної безпеки, ми познайомилися 18 лютого 2022 року, коли він працював у столичному рекрутинговому центрі та консультував кандидатів на вступ у територіальну оборону міста.
«Відверто кажучи, я не вірив у те, що кремлівський маньяк заподіє те, що сталося, що це набуде аж таких масштабів. Але керувався принципом „готуватися до найгіршого і сподіватися на краще“, тому активно залучав людей до 112 та 114 бригад територіальної оборони і заздалегідь підготував необхідне спорядження та припаси», — розповідає він.
Були припущення про серйозне загострення в зоні АТО, можливо, вторгнення на прикордоння Харківщини чи Сумщини, але аж ніяк не про таке відверте безумство, свідками якого став весь світ 24 лютого 2022 року.
— Павле, тобто, ви одразу долучилися до бригади ТрО?
— Того ж дня став до лав тієї самої 112 бригади, до якої закликав людей. Як тодішній мешканець Дарницького району, записався стрільцем у відповідний батальйон. Адже було б аморально вчора популяризувати підготовку та службу в резерві, а потім «злитися». Крім того, на перших порах сподівався стати певним взірцем для тих, хто на той момент ще вагався, і залучити їх до лав оборонців.
— Розкажіть, як вас готували в ті дні до боїв?
— Ще з 2014 року я бував на полігонах, тож отримав уявлення про поводження зі зброєю, відвідував заняття з тактичної медицини… І, як показали подальші події, це стало в нагоді.
В цілому в перші дні та тижні це був скоріше обмін досвідом між резервістами — серед нас були як учасники бойових дій, так і ті, хто вперше взяв до рук зброю. Все починалося з імпровізованих занять, вивчення штатної зброї та її балістики, вивчення вмісту аптечок. В подальшому резервісти відвідували заняття з поводження зі зброєю та тактики малих груп. Також на власні очі регулярно спостерігав підготовку майбутніх мінометних розрахунків на подвір’ї частини.
Неподалік від Києва точилися бої, і ми очікували, що нас теж от-от відправлять на фронт, проте залишалися в резерві до червня. Нас залучали до служби на спостережних пунктах ППО-ПРО та до роботи на блокпостах, а за бойовими діями спостерігали переважно в Інтернеті.

— А коли Дарницький батальйон потрапив на фронт?
— У червні у нас з’явилося бойове розпорядження щодо передислокації. Прибули на полігон, де впродовж місяця всі без винятку пройшли підготовку за різними напрямами, потім опинилися в околицях Краматорська та на горі Карачун, де займалися фортифікацією. Ближче до серпня-вересня батальйон брав участь у визволенні Святогірська та Богородичного.
Ми тоді були підпорядковані 81-ій бригаді ДШВ. Саме в дні боїв за Богородичне вперше потрапив під обстріл, допомагав з евакуацією поранених десантників.
У серпні-вересні батальйон був залучений до дій, що передували звільненню Лиману, і я не збрешу, стверджуючи, що певною мірою 126-ий теж доклався до звільнення містечка.
Взагалі ж восени та на початку зими 2022 року батальйон переважно брав участь в обороні Білогорівки (Луганська область) — саме там моя рота зазнала перших втрат пораненими й загиблими, хоча основний тягар бойових дій на той момент і на тій ділянці лягав на підрозділи НГУ та 81 бригаду ДШВ як більш оснащені та боєздатні підрозділи.
— Коли ж відбулася перша ротація?
— В середині грудня. Був період відновлення з січня по березень 2023 року, тоді наш підрозділ періодично відвідував полігон та проходив підготовку як із інструкторами, направленими Командуванням СТрО, так і офіцерами нашого ж батальйону. Приблизно в той же період і пізніше, десь до кінця квітня 2023 року, чергували на постах протиповітряної оборони столиці.
Аналогічні завдання виконували, коли нас із Києва відправили в один із прикордонних з білоруссю район Чернігівщини: вночі чергові наряди з кулеметами та прожекторами полювали на «Шахеди» та патрулювали території, а вдень всі гуртом будували опорні пункти, обладнували траншеї, бійниці та бліндажі… До речі, саме в цей період моя рота вчергове потрапила на заняття на полігоні — саме тоді я опанував РПГ.
— Я знаю, що ви воювали під Куп’янськом, під Кремінною…
— Ми були на одній із ділянок сумнозвісного Серебрянського лісу, неподалік від тимчасово окупованої Діброви. Пробули там з вересня 2023 року і до кінця лютого 2024, працювали пліч-о-пліч із 63-ою бригадою.
За цей час відбивалися від розвідок боєм чи спроб штурмів, були й бої на відстані 50 метрів, а одного разу вночі — ще ближче: русня використала термоковдри, які не дозволяють ефективно виявляти її в тепловізори та навіть прилади нічного бачення, відтак їх можна лише почути. Кількість обстрілів та вогневі контакти навіть не беруся перелічувати — порівняно з Серебрянським лісом Білогорівка видається санаторієм. Непоодинокі випадки, коли наш батальйон і суміжники захоплювали полонених.

— Як воює ворог? У нього є якісь особливості ведення бою?
— Скажу про наболілу відмінність: вони мають регулярні ротації. У нас же бракує людей через розладнаність державної політики та не прийнятий закон про мобілізацію, самодіяльний рекрутинг, демотивацію громадян. Тому маємо ротації раз на 5 — 6 місяців, а хтось — так взагалі раз на рік. Декотрі підрозділи просто відводять десь 3-ю лінію трохи прийти до тями, аби вже невдовзі завести назад без поповнення…
У нашого підрозділу були різні супротивники: траплялися і зовсім «відбиті», яким, мабуть, розказали про «тупых и перепуганных укропов» й наобіцяли відро медалей і відпустки. Заїжджають, від двох до п’яти днів намагаються вести активні бої, потім добряче «вихватують» від роти вогневої підтримки, ударних дронів та оборонців СП (спостережний пункт) на нашій ділянці, і на деякий час втихомирюються.
Коли чергову навалу свіжих «заїжджих» відбили, і нема активності «гастролюючих» ДРГ, котрі намагаються штурмувати спостережні пункти, нишпорити місцевістю, то в цілому все спокійно, взагалі нам у цьому сенсі більш-менш поталанило. В тому сенсі, що буквально щоденних стрілецьких контактів немає, але артилерійські обстріли (в перші місяці 2024 року — ще й «стволкою»), прильоти fpv-дронів, скиди з безпілотників і таке інше — це практично рутина, звичні будні.
— Про тяжкі бої у Серебрянському лісі біля Кремінної регулярно повідомляють військові медіа-ресурси.
— Ну так… Наприклад в останню декаду січня у нас була конкретна заруба на кількох позиціях. Я туди зайшов зі своїм товаришем, взводним медиком. Того ж дня його поранило під час прямого влучання міни в накат над бійницею, поранення було не важке, але все ж довелося накладати турнікет.
Я сидів зовсім неподалік, тож мене трохи оглушило, але загалом минулося без поранень — а все завдяки тому, що під час попередніх, більш-менш спокійних змін на цьому СП ми, не шкодуючи сил його укріплювали. Але міна лишила чималу діру в цій конструкції.
А наступного дня почався інтенсивний бій, що тривав добу з невеликими паузами.

Під час цього бою русня прорвалася на сусідню позицію. Спочатку — на відстань кидка гранати, а потім почали буквально застрибувати в траншею. Ми цих сусідів підтримували як могли, але й у нас роботи не бракувало. Потім поранені хлопці, які звідти вийшли, казали, що кількох загарбників розстріляли так званим кинджальним вогнем, майже впритул, а одного — то й взагалі забили чи то прикладами, чи то лопатами — майже як у Другу світову.
Під вогнем оборонців СП та нашого РВП (роти вогневої підтримки) натиск ворога дещо вщух. На тій позиції все ще залишалися один поранений й один боєздатний вояк, який продовжував утримувати позицію. Іншого пораненого в шию звідтіля затягли до нас під неприцільним вогнем, і я надавав йому допомогу.
— Як же ви вели бій?
— Обстріл і стрілянина, трохи вщухли. Проте одночасно і пораненим треба допомагати, яких лише додається, і ще й не дати себе вбити та позицію втримати. На той момент нас залишалося троє людей на позиції, хто міг вести вогонь, а потім і третій отримав контузію і осколкові поранення після прильоту, і мусив шукати укриття та допомоги від «легких» в бліндажі.
Потім, мені показували відео з дронів, і повідомили, що за цей час лише в зоні відповідальності батальйону — а це не надто великий відрізок фронту, «пакетизували» понад 100 русаків, тобто майже по взводу щодня, а вони все ще подекуди лізли і лізли.
Під час того бою, до нас пробивалися побратими з сусідньої позиції. Ворог їх помітив й відкрив вогонь тоді, коли вони були майже на сходинках у траншею. Якби ми там не встановили під час попередніх змін додатковий товстий бруствер з мішків, то швидше за все обоє були б «200». А натомість відбулися вогнепальним поранення долоні — в ній застрягла і стирчала куля, й наскрізним вогнепальним пораненням коліна.
І ось так ми з побратимом удвох до ночі обороняли СП, і ще паралельно відслідковували стан сімох поранених у бліндажі та допомагали їм — наприклад, заварити чаю, прослідкувати, щоб випили таблетки, таке інше.


— А коли вас потравили хімією?
— Тоді ж і відбувся скид хімічної гранати — нас намагалися викурити з позиції, під вогонь мінометів та стрілецької зброї. Поки натягли протигази встигли надихатися. Потім, коли русня не досягла бажаного газовою атакою, скинула дві бойові гранати. Але й цього разу життя та здоров’я вберегла наша імпровізована «боброва хатинка» з зібраних довкола спостережного пункту уламків дерев.
— Окрема тема — облаштування бліндажів. Бачу, у вас є своя думка щодо цього.
— Що характерно для нашого війська: від укріплення твого СП залежить твоє життя, а бійці часто-густо лінуються щось зробити.
Зрозуміло, що в ідеалі потрібен час, безпечна відстань, землерийна та інша техніка, бетон, габіони, будівельна деревина, але якісь речі елементарні людина може собі сама підготувати, поліпшити, перекрити хоча б ще одним накатом траншею, щоб на голову нічого не кидали, щоб там було бодай ще щось крім так званої «бронеплівки» та маскувальної сітки. Ми цим займалися, щойно з’являлася вільна хвилька.
Хтось сам працював, когось доводилося штурхати. І це, можливо, врятувало не тільки того пораненого міною, а й врятувало тих, хто до нас зайшли з іншого СП. Тому, що у нас був бруствер завтовшки в три мішки й висотою вище грудей, траншея, поглиблена щонайменше вдвічі, додаткові бійниці на загрозливих напрямках, розчищені сектори вогню…



— А як щодо домедичної підготовки, яку проходять на навчаннях?
— Люди її мають вивчати так само ретельно, як власну зброю. Тому пораненому в шию бійцю кров стікала з шиї в рукав, і він скаржився на біль у руці, то хтось зопалу наклав йому турнікет на абсолютно неушкоджену, як виявилося під час огляду, руку. Людина ледь не втратила абсолютно здорову кінцівку…
Я такі історії чув не один раз, це досить поширена біда: накладають турнікет на кінцівки, які взагалі не потребують цього, бо не можуть розрізнити критичну кровотечу і звичайну. Турнікет це доволі непроста штука.
При травматичній ампутації — коли руку чи ногу відірвало або сильно пошкодило, тоді він потрібен, адже вочевидь там буде кровотеча з артерії. За інших варіантів це не завжди потрібно, хоча завжди слід перестрахуватися, можете накинути цілих два турнікети — аби лише була можливість оглянути пораненого в умовно безпечній зоні і зняти їх, якщо вони не потрібні.
Та ж венозна кровотеча при тиснучій пов’язці затромбується, численні осколкові поранення можна без проблем щільно та ретельно тампонувати і потроху попускати турнікет, візуально контролюючи наявність\інтенсивність кровотечі та вербально — стан свідомості пораненого. Крім того, в аптечках бійців є гемостатичні бинти, які при вмілому використанні теж врятують не одну кінцівку.
Аптечки в нас нормально укомплектовані, та й бійці перед виходом на позицію самі можуть їх доукомплектувати тим, що вважають за необхідне… До комплектування ж особистої завжди ставлюся дуже ретельно. На щастя, обидва поранення в районі Діброви були легкі, тож і її вміст мені не знадобився.
— Наразі ваш підрозділ вивели на відпочинок. А що буде далі?
— У мене в планах максимально ефективне використання отриманого перепочинку для реабілітації та опанування безпілотників різних моделей, в тому числі FPV. Маю намір перекваліфікуватися на оператора дронів, адже ще на момент приєднання до Сил Оборони мав обмежену придатність у зв’язку з серйозним захворюванням опорно-рухового апарату, і ці два роки в піхоті ще більше далися взнаки.
— Ваш батальйон займається рекрутингом?
— Я про це знаю не так багато. Чув, що нібито 112 бригада й сили тероборони взагалі, займаються активним рекрутингом у підрозділи на вакантні посади операторів дронів, останнім часом відкриваються й інші вакансії.
Але ж насправді в основному потрібні ті, хто бере участь у бойових діях — піхота, яка найбільше вибуває із строю. Це найважча робота й туди найскладніше набрати людей. Якщо підрозділ тривалий час веде бойові дії, ця проблема, ясна річ, тільки загострюється.
Читайте також: Я літав до останнього вечора оборони ‚Азовсталі‘, доки не зловив ракету», — азовець про 86 днів оборони Маріуполя
Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»