«Київ сам обирає кому подобатися»: інтерв’ю з гідесою, яка виросла на Бессарабці

Ідея поспілкуватися з Тетяною Литвин виникла зовсім випадково — у тіктоці. Саме там 42-річна киянка розповідає про популярні й не дуже столичні локації, спростовує міфи та дивує — і не легендами, а справжньою історією.

Сьогодні вона себе називає гідесою та блогеркою, організовує авторські екскурсії містом та планує віртуальні тури. А у її соцмережах — тисячі підписників та мільйони переглядів.

Ми запросили Тетяну на інтерв’ю, щоб за чаєм поспілкуватися про її захоплення, яке переросло у заробіток. Це мала бути розмова більше про її роботу екскурсоводом та блогерство, але випадково вийшла окрема історія: про київське дитинство, бабусині розповіді та сімейні драми, які обернулися великим успіхом. І все це розгорталося на вулицях улюбленого міста.

Інтервʼю записуємо символічно — у Будинку Підгорського, на вулиці Ярославів Вал.

Ще підіймаючись сходами, пані Тетяна професійно починає розказувати про минуле цих стін:

«Будинок відомий як «Замок барона», хоча до барона Штейнгеля, якому його приписують, він жодного відношення не мав. Цю будівлю польський магнат Міхайль Підгорський замовив архітектору Миколі Добачевському — як прибутковий будинок. Тут були 10-ти або навіть 15-кімнатні квартири для дуже багатих людей. Сам Підгорський тут ніколи не мешкав, і взагалі помер за рік після його зведення. Кияни ніяк не могли зрозуміти, кому він належить, тому дуже швидко з’явилася легенда.

З приходом більшовиків будівлю спіткала сумна доля: просторі квартири розділили на маленькі кімнати, які бачимо й досі».

«ЦЕНТР КИЄВА — ЦЕ РАЙОН МОГО ДИТИНСТВА»

— У соцмережах вас можна знайти як «Тетяну гід Київ». Або ж, як ви часто себе називаєте, «київська гідеса». Особистої інформації не так багато. Розкажіть про себе більше.

— Що ж… Я киянка, росла на Бессарабці, на вулиці Дарвіна. Тому центр Києва — це район мого дитинства. Коли мені було п’ять років, дідусь навіть якось випадково загубив мене на Бессарабському ринку. Стрес був страшенний (сміється, — ред.)

Ходила у 87-ому школу їм. Олександра Довженка, на теперішню вулицю Антоновича. Після закінчення вступила у Київський національний університет культури та мистецтв, на культурологію. Тому за освітою я менеджер міжнародного культурного співробітництва, але якщо простіше — я культуролог, історик. Навчалася в аспірантурі, але захиститися не встигла: потрапила на роботу на телебачення. Хоча в кадрі не працювала, була лише адміністратором.

Потім заміжжя і декрет, в якому я застрягла на цілих 15 років (сміється, — ред.) Чоловік переконливо наполягав, щоб я залишалася вдома, займалася дитиною, сім’єю. А я була не проти.

— А чому почали організовувати екскурсії?

— Так сталося, що на 16-тому році мій шлюб неочікувано розпався, чоловік пішов в іншу історію… А оскільки всі ці роки я була повністю на його утриманні, і як тепер кажуть, «економічно залежна» — то мені на четвертому десятку довелося чи не вперше шукати роботу. Це сталося за кілька місяців до повномасштабної війни.

Сьогодні я про цю історію говорю спокійно та відкрито, і навіть намагаюся бути прикладом для жінок, які мали чи мають схожий досвід. Бо саме такий критично важкий період у 40 років вперше змусив мене розвернутися до себе і зрозуміти: хто я, чого хочу та що вмію. Щастя, що у «15-річному декреті» я постійно читала книги, бо часу було багато, тому назбирала гарний багаж знань.

Активно екскурсіями я займаюся півтора роки. А ролики знімаю або сама, або син допомагає. До речі, саме він наполіг почати вести тік-ток. Я ж раніше думала, що це якась підліткова соцмережа, а тепер — це частина роботи.

Взагалі Київ я люблю та вивчаю все своє життя. Пригадую, колись родичі приїжджали, і мене — як найбільш обізнану — агітували їм розповідати про місто.

— Згадала, якось ви обмовилися, що походите з козацького роду.

— Так, корінною киянкою я себе все-таки назвати не можу. Мої дідусі й бабусі по батьковій та маминій лінії переїхали у столицю лише близько 50 років тому.

Але знаю, що по лінії батька походжу з козацького роду, з Чернігівщини. Мої прабабця і прадід одружилися в кінці 19-го століття. Цікаво, що прабабця була нащадком козаків, з роду Пархоменків, а прадід Литвин був з кріпаків. І хоч кріпацтво вже 30 років як скасували, але видавати доньку за нащадка «не панів» ніхто не поспішав. Та, як бачите, мій прадід був наполегливий і таки добився свого з третьої спроби.

«КИЇВ — ЦЕ НАБАГАТО ГЛИБШЕ, НІЖ ТЕПЕРІШНІ ПІДЗЕМНІ ПЕРЕХОДИ ТА ЇХНІЙ ВИГЛЯД»

— Підозрюю, хтось вам мав прив’язати цю любов до Києва. Хто це був?

— Мабуть, тут ключову роль відіграла моя бабуся по татові — «бабушка Ліда». Вона була простою медсестрою і переїхала з моїм дідусем-військовим у Київ у 70-х, але, здається, знала про наше місто більше, ніж багато місцевих. До слова, цікава історія: коли дідуся мали переводити по службі, бабуся сказала: «Я поїду або в Київ, або в Париж». Про якийсь Чернігів вона й чути не хотіла. І визначила долю нашої родини на роки уперед.

Так от, саме бабця водила нас з сестрою — у мене є сестра-близнючка Ірина, яка віднедавна живе у Швеції — гуляти на Липки, у Маріїнський парк. Бувало, слухали концерти на літній сцені в Міському саду… Перед очима зараз Шовковична, «Шоколадний будиночок», «Будинок з химерами».

Пригадую, як бабуся інтригувала, що підемо до будівлі з величезними моторошними фігурами. І я засинала з думками про них, уявляла, домальовувала фантазією, лякалася.

— Аж дивує, звідки ваша бабця все це знала. Кажете, що була медсестрою.

— Теж дивуюся. Ця жінка була глибокого консервативного виховання, жила «за чоловіком», тихенька, без амбіцій, але водночас була така начитана, вміла розповідати й змогла закласти нам фундамент. До речі, моя сестра зараз також веде свій блог, але про Швецію, її історію та побут.

Щось розповідала про Київ і мама, яка, до слова, була моїм класним керівником. Від неї я вперше почула легенду про Хрещатик, назва якого нібито походить від місцевості, якою князь Володимир вів людей на хрещення. Але коли почала вивчати більше цю тему, з’ясувала, що до хрещення Русі Хрещатик насправді жодного стосунку не мав.

Під впливом рідних вже під час навчання я постійно писала реферати на тему київських пам’яток. Мені це все було знайоме і зрозуміле. Але найголовніше, що я в захоплені від Києва досі.

— Хоча сьогодні можна почути доволі критичні думки про місто. Є ті, кому воно категорично «не таке».

— Я завжди кажу так: Київ сам обирає кому подобатися. Я вірю в сильну енергетику цього міста. У нас найбільше «Лисих гір» в Європі. Київ бачив стільки доль, стільки трагедій та радостей, його стільки разів захоплювали. Тому Київ — це набагато глибше, ніж теперішні підземні переходи та їхній вигляд.

«ЗА ТИЖДЕНЬ У ТІКТОЦІ — 20 000 ПІДПИСНИКІВ»

— Таню, ваші ролики у соцмережах подобаються аудиторії ще й через вашу таку, без перебільшення, впевнену українську та гарну дикцію. Але здогадуюся, що зростали ви росли у російськомовному оточенні?

— Так… Вдома розмовляли російською. Навіть моя бабця, яка до переїзду мала гарний ніжинський діалект, заговорила російською, «по-столичному»…

Але у школі на мене дуже вплинула моя вчителька української мови та літератури, яка попри хиткі 90-ті, була, як ми тоді вважали, переконливою «бандерівкою». Сьогодні Ярославі Іванівні Остаф вже, мабуть, далеко за 80. Щира вдячність їй за позицію і за правильні думки. Згадую про неї із повагою та захопленням!

Взагалі я колись мріяла стати актрисою, але вже тепер, з погляду віку розумію, що мене приваблювало не так вмирати на сцені щодня від нещасливого кохання, як відчувати популярність, справляти враження. Мені це подобається, я цього не боюся. І коли зараз мене хтось впізнає у метро, то я окрилена.

— У фейсбуці у вас зараз 56 тисяч підписників, у тіктоці — близько 45 тисяч, якщо не помиляюся. Гарні цифри, як для такого відносно короткого періоду вашого блогерства.

— Я починала по-аматорськи. Не мала ані відповідної техніки, ані мікрофона нормального. Але навіть такий формат «вистрілив». Пригадую, як у тіктоці у мене буквально за тиждень з’явилося 20 тисяч підписників. Я була шокована. Та навіть мій син, який мене до цього підштовхнув, також не очікував аж такого результату.

Якось від підписниці почула, що на мою сторінку можна зайти й «залипнути» на годину. Це найкращий відгук про мою роботу.

— Розкажіть про авторські екскурсії. Як виникла ідея тематичних прогулянок?

— У тік-тоці проанонсувала, що проводитиму екскурсію Подолом. Думала, для початку буде добре, якщо навіть четверо-п’ятеро людей прийдуть. Йду я, значить, до фонтана «Самсон», де домовилися зібратися, дорогою ще повторюю дати, прізвища… Аж раптом бачу, що біля фонтану стоїть гурт людей. Два десятки точно. Може, якийсь захід чи ще що — майнуло в голові. І тут всі вони обертаються в мої сторону і кажуть, що вони з тік-току, до мене.

Це був і шок, і несподіванка, і якийсь коктейль емоцій. Але мені сподобалося і я вирішила не зупинятися. Постійно придумую різні теми, як от «Відоме та невідоме середмістя Києва», «Дохристиянський Київ» і так далі.

Згодом почала потрохи монетизувати ці зустрічі. Теми — різні, вікові категорії — різні, маршрути — різні: незмінне тільки захоплення Києвом та його історією.

До речі, підкреслю, що я працюю абсолютно легально, сплачую податки. Для мене це важливо, особливо зараз, в час війни.

«НА ПОДОЛІ ЗАВЖДИ КАЖУ: ОСЬ КИЇВ, ВІН ТУТ, ПІД ВАШИМИ НОГАМИ»

— Цікаво, а яка історія чи легенда найбільше вражає або подобається учасникам ваших екскурсій?

— Люди справді дуже люблять легенди, і всі ці загадкові історії гарно працюють на аудиторію. Але легенди настільки популярні, що часто затуманюють справжнє минуле. І коли я починаю навіть киянам розповідати реальну історію, вони щиро дивуються і кажуть, що відкривають для себе місто заново.

Наприклад, згадую, як розвивалося Магдебурзьке право на Подолі. Що п’ять століть Київ «дорівнював» Поділ, або навпаки. Що у Верхньому місті було всього 200 будинків, і також окремо у нас був Печерськ. Все. А увесь Київ концентрувався на Подолі: Контрактові ярмарки, Києво-Могилянська академія тощо — все це було тут.

Люди із цікавістю реагують і на первинний герб Києва.

— Стріла з луком.

— Так. І якщо проаналізувати геральдику Середньовічної Європи, то такі герби мали ті міста, які постійно оборонялися. Тому я завжди риторично перепитую моїх слухачів: а що тепер змінилося? Це умовно, якби зараз у нас була зображена система ППО Patriot на гербі.

— Погодитеся з тим, що багато людей чомусь асоціюють Київ лише з епохою Київської Русі?

— Я вам скажу, що багато людей не асоціюють Київ навіть з епохою Київської Русі. Для багатьох Київ — це Хрещатик, і коли вони дізнаються, що теперішній вигляд вулиці існує неповних 100 років, то дуже дивуються. Та й сам Хрещатик має таку «давню» історію, аж з кінця 18 століття.

Тому на Подолі я завжди наголошую: ось Київ, він тут, під вашими ногами.

ПРО МІСЦЕ СИЛИ І «ЩАСЛИВІ» ЛОКАЦІЇ

— Чи є у вас якесь своє улюблене місце у Києві, куди ви втікаєте, чи де залишаєте думки? Скажімо пафосно, «місце сили».

— Для мене це місце Десятинної церкви. Якось я сфотографувалася там, і хтось прокоментував, що ще в радянські часи, коли там була інша бруківка викладена, на місці вівтаря завжди була витоптана трава. Люди приходили й інтуїтивно ставали саме у це місце.

Я також думаю, що першу в Києві церкву недаремно спорудили саме на цьому місці. Київська гора здавна оповита легендами, визнана істориками як «Лиса гора». Тобто, це дуже сильне енергетичне місце. Там світ відчувається по-іншому. Зрештою, щось схоже можна відчути й на Щекавиці, і на Хоревиці, і на Володимирській гірці.

— Кажуть, що автор слів пісні «Як тебе не любити, Києве мій» Дмитро Луценко ніяк не міг придумати продовження рядка «де колишуться віти закоханих мрій». Якось він з композитором прогулювався Володимирською гіркою, і власне десь там почув зізнання хлопця дівчині «Ну як тебе не любити». Після цього Луценко ніби й використав репліку, завершивши куплет тепер офіційного гімну Києва.

— Цікаво. Не чула про це, але все може бути. До того ж звідти відкривається така ефектна панорама, що справді «Як тебе не любити, Києве мій» (сміється, — ред.)

— Ваші екскурсії не примітивні, але ви точно мали справу з питанням, де в Києві загадати бажання, щоб стовідсотково здійснилося?

— О, ну звісно ж! Це один з популярних запитів. Таких легендарних локацій у нас вистачає. Якщо брати пам’ятники, то найбільш натерта у нас напевно скульптура Проні Прокопівній та Голохвастому на Андріївському узвозі. Там і носи треба терти, і каблучки на руці, і жука — все що завгодно. Щось відповідає за багатство, щось — за щасливе заміжжя, щось — за успіх. На будь-який смак, як кажуть (сміється, — ред.)

Натомість, на наш сором, у Києві досі немає пам’ятника Івану Мазепі.

— Йому принаймні припинили читати анафему у Києво-Печерській лаврі. При тому, що він є одним з найбільших меценатів монастирського комплексу. Сподіваємося, що на черзі й достойний пам’ятник.

— До речі, якось особисто познайомилася з українським митцем та скульптором — Володимиром Журавлем, він готовий взятися. Може, ця думка зацікавить меценатів. Не можу змиритися, що ми досі належно не вшанували Мазепу. Це як підігрувати москві.

— Тетяно, а як ви бачите своє майбутнє? Хоч я розумію, що ви тільки на старті своєї кар’єри, але все ж: про що мрієте?

— Я не забобонна, тому сміливо озвучую свої бажання. Хочу й надалі розвивати свої соцмережі, створювати онлайн-прогулянки, які можна буде дистанційно придбати навіть з Канади. Зараз наша діаспора по цілому світі, багато сумують за домом, за Києвом. Думаю, це матиме попит, бо вже є запит.

Від авторських екскурсій навіть за роки повністю відмовлятися не буду. Хіба, можливо, проводитиму їх рідше, для окремих груп. Тому що мені це у задоволення. Енергетика, реакція людей — додому повертаюся піднесена.

Користуючись нагодою, запрошую читачів наступного тижня на прем’єрну екскурсію «Київ за часів радянської окупації». Обіцяю — буде цікаво.

— Дякую вам за те, що знайшли час, і за цікаву розмову.

— Колись моя бабця виписувала ще газету «Вечірній Київ», а сьогодні я прийшла до вас на інтерв’ю. Думаю, вона була б щиро вражена. Дякую вам за цю можливість!

Розмовляла Олена ПЕТРИШИН, фото Борис КОРПУСЕНКО «Вечірній Київ»