Директор Інституту української мови про найпопулярніші мовні міфи

Директор Інституту української мови про найпопулярніші мовні міфи

Інститут української мови Національної академії наук було створено в жовтні 1991 року на базі україністичних відділів Інституту мовознавства імені О. Потебні. Нині цей авторитетний науковий заклад по праву вважається головним координаційним центром з питань функціонування, розповсюдження та розвитку української мови. «Вечірка» зустрілася  з директором Інституту доктором філологічних наук, професором Павлом Гриценком.

– Павле Юхимовичу, нещодавно, на одному із “круглих столів” слухав виступ літньої жінки, члена правозахисної організації жінок- переселенок, яка вимушена була терміново залишити рідну домівку в Луганській області й нині мешкає у Києві. Що її дещо заспокоювало у цій драматичній життєвій ситуації – це можливість насолоджуватися спілкуванням у столиці українською. Однак була шокована, що у владних кабінетах зазвичай послуговуються не державною, а мовою агресора…

– На жаль, ситуації, коли очікування людей щодо вживання української мови не справджуються, не поодинокі. Інколи уявляють, що є міста в мовному плані абсолютно однорідні. Скажімо, очікують від Львова, що всі там говорять виключно українською. І ці уявлення, які не спираються на реальність, часто породжують внутрішні суперечності та конфлікти, виступають причиною великих розчарувань. Насамперед треба збагнути, що етнічно-  і мовнооднорідних населених пунктів не існує. В містах, а особливо у мегаполісах, одномовність населення є недосяжною. 

– Тобто, це можна сприймати як нормальне явище?

– Цілком. Як правило, при цьому слід брати до уваги частину етнічних росіян, що перебувають на конкретній території (як і українці перебувають у будь-якому російському місті), незважаючи на міжнародну ситуацію і воєнний конфлікт. По-друге, є українці за походженням, які більшу частину свого життя говорили російською. Звісно, це не справжня російська мова, але і не українська. Тобто вони відірвалися від української і змогли опанувати лише невеликий функційний сегмент російської. Не варто забувати й про міфологію щодо якості та ролі російської і української мов. 

Згадаймо, стосовно української постійно, у завуальованій формі чи цілком відверто, поширювалися міфи як про недомову…

– Мовляв, що це лише діалект російської чи польської або одночасно і російської та польської, словом, – мішанина.

– Улюблене твердження тих, хто хотів би принизити українську мову, що це якийсь суржик. Але що таке суржик? Він має місце в усіх без винятку мовах, адже міжмовна взаємодія – універсальне явище. Проте незнання суті цього питання саме і призводить до того, що на рівні психо-емоційних оцінок намагаються принизити роль української мови, тим самим нібито підвищуючи роль російської. Скажімо, на уроках російської мови та літератури зазвичай говорилося: «Вот будете знать русский, соответственно, вам будет подвластна любая работа в Советском Союзе. Со знанием украинского – только работа в Украине. Вы мир не увидите, ничего не увидите». І людина до 7– 8 класу вже нехтувала українською мовою. Особливо, якщо відповідна контрробота не велася вчителем української мови. Та чи багато аргументів було в останнього?! Адже у переважній більшості факультетів українських вишів викладання було російськомовним.

(Повний варіант інтерв’ю читайте в черговому номері газети «Вечірній Київ» -17 листопада ц. р.)

Нагадаємо, що у Києві відбулося віче на захист української мови.