У Києві перейменували вулицю Білгородську на честь дисидента, журналіста Василя Овсієнка

Топонім, який нині має ім’я українського журналіста, правозахисника та дисидента Василя Овсієнка, досі тричі переназивався. На початку 20 століття, у 1912 році, коли вулиця тільки виникла на мапі, її називали Суворівською, у 1944 — сталось ще одне перейменування — шляху дали ім’я української письменниці та літературної критикеси 19 століття Марка Вовчка, а за 11 років на будинках з’явилась табличка з назвою «Білгородська». Так вшанували російське місто Бєлгород, яке насправді знаходиться на історичній території Слобідської України.

Саме з Білгородщини нині летять ракети та «шахеди» на український Харків. Адже між містами відстань 79, 5 км, її можна подолати на авто за 1 годину 40 хвилин.

Цей драматичний період історії українці ще переосмислять після Перемоги у визвольній російсько-українській війні, яка триває нині. Але наразі історична справедливість врахована, вулиця отримала ім’я людини, яка заплатила за Свободу і Незалежність України за дуже великим рахунком.

Вулиця Василя Овсієнка розташована у місцевості, яку здавна звуть Олександрівська Слобідка, вона на Солом’янці. Дорога завдовжки 390 метрів. Знаходиться між проспектом Валерія Лобановського та вулицею Преображенською. Найближча станція метро — Деміївська, а залізнична — Караваєві Дачі.

Це мікрорайон, насичений навчальними закладами. Поблизу КНУБА, а також Інститут інноваційної освіти, відтак вчені та студенти — одна з верств, які тут живуть та працюють і навчаються постійно.

Василь Овсієнко народився на Житомирщині у 1949 році.

Після закінчення 1966 року школи працював у колгоспі, в 1967 р. — літературним працівником районної газети в селі Народичі Житомирської області.

У 1967—1972 рр. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Навесні 1968 р. виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та поширював самвидав у середовищі студентів.

У 1972 допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати VI («київський») випуск журналу «Український вісник», і «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Лісового.

З серпня 1972 р. працював учителем української мови та літератури в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району Київської області, де написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників». Він робив записи літературного характеру, які пізніше були використані слідством для шантажу психіатричною експертизою.

Заарештований 5 березня 1973 року за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації й пропаганди.

Мустафа Джемілєв, один із провідників кримськотатарського національного руху, правозахисник, учасник дисидентського руху, політичний в’язень переконаний, що завдяки українським дисидентам країна виборола Незалежність. А Василь Овсієнко був одним з них і зберіг пам’ять для наступних поколінь.

«Завдяки йому народ України багато знає про правозахисний рух. Це був героїчний видатний рух. Я пригадую британський журнал „Індекс“ написав, що 45% дисидентів та правозахисників були українцями. Так що внесок цього руху у здобуття Незалежності й становленні державності величезний. Якраз Незалежність і державність Україні не подарував ніхто — її здобули дуже великою кров’ю і ціною. У тому числі подвигами таких скромних і дуже сильних людей як Василь», — сказав «Вечірньому Києву» пан Джемілєв.

Дослідник історії української преси, Вахтанг Кіпіані згадав жарт Василя Овсієнка, якого посадили у 1973 році, тоді як більшість «замели» у 1972: «Я вскочив у останній вагон!», — любив казати покійний.

Між його двома «відсидками» у таборах політв’язнів був лише короткий період на волі.

«Фактично два найбільші покоління — ті, що зі зброєю воювали за Україну, і ті, що словом — культурницькими ініціативами чи правозахисною діяльністю, він поєднав і застав. А у Незалежній Україні він став таким „провайдером“ цінностей ідей дисидентства у молодіжному середовищі. Він мав тисячі зустрічей зі школярами, ніколи не відмовлявся йти до дітей, щоб розповісти свідчення історії. Ніхто так не їздив до дітей! Багатьом людям він голосом свого покоління розповів про тих, хто сидів у таборах. 90% свідчень Овсієнка — не про себе, а про інших».

Дізнавшись про рішення Київради назвати вулицю на честь борця за Україну, Кіпіані поділився спогадами:

«Гарна новина. У Києві відтепер є вулиця Василя Овсієнка. Найскромнішої й найпрацездатнішої людини з усіх, кого я знаю. Це була людина з тієї невеликої Стусової щопти, який віддав себе Україні, був тричі покараний за своє українство і гідність таборами, тюрмами та засланням. Це була людина найвищої проби. Дякую членам топонімічної комісії, тим, хто підтримав цю пропозицію під час голосування, і депутатам Київради».

Він також поширив фото Валерія Милосердова, відомого фотокора, який зазнімкував Василя Овсієнка в арештантській робі. Колишній політв’язень зберіг її й вдягнув, коли був поміж таких же, як він сам, вже після звільнення та фактичного закриття табору.

Василь Овсієнко тримав ключі від колишнього барака у себе вдома. Він мешкав у скромній однокімнатній квартирі в Голосіївському районі. Коли розповідав у інтерв’ю про тих, з ким провів роки в ув’язненні, діставав тюремний одяг та ключі й кореспонденти відчували «холодок» від близькості моторошних історичних часів.

Як журналіст та дослідник дисидентства, Овсієнко зробив справді титанічну роботу — він їздив по всій Україні, по малих селах та містечках, відшукуючи тих, хто заплатив роками у засланнях в радянських таборах, виборюючи Незалежну Україну.

Йосип Зісельс, громадський діяч та дисидент єврейського походження, діяч українського єврейського руху, виконавчий співпрезидент Ваад України, виконавчий віцепрезидент Конгресу національних громад України, який був учасником УГС, розповів просто:

«Деякі люди вміють бути вірними собі, своєму вихованню, батькові-матері та отриманому у церкві, куди вони ходили в дитинстві. Багатьом це не вдається, але Василь це зберіг».

Він згадав, що познайомився з Овсієнком, коли Василь вийшов із зони вперше, а Йосип ще не зайшов туди вперше.

«Це було наприкінці 1970-х років. Він був тихою і дуже скромною людиною. У нього був дуже міцний внутрішній стрижень. І це вело його через все життя — і через зону і поза зоною. Він не привертав увагу, але зробив таку величезну роботу — ми на нього всі молились останні 30-40 років. Василь зібрав дані про всіх політв’язнів, краще нього це ніхто не знав. У нього всі записи були систематизовані, він їх публікував. Дуже багато хто брався за такі матеріали, правозахисні групи — Харківська, наприклад, і всі звертались до нього по допомогу. Бо він був попереду всіх!»

Василь Овсієнко став автором книги спогадів «Світло людей». Вона пережила кілька перевидань. Про що він писав? Кожне речення дихає справжнім життям. І так автору вдалось увічнити для майбутніх поколінь справжніх батьків-засновників самостійної України.

Колишній в’язень сумління з майже 14-річним «стажем» пропонує півсотні статей, написаних за 20 років волі, — про співкамерників Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Левка Лук’яненка, про в’язнів сумління Оксану Мешко, Миколу Руденка, Петра Григоренка, Євгена Сверстюка та інших видатних особистостей.

Василь Овсієнко частину великого спадку передав за життя у Музей шістдесятництва, частину — у бібліотеку Вернадського, там дещо ще треба буде розшифровувати та передати музеям.

Помер правозахисник 19 липня 2023 року, він заповів бути похованим біля матері у селі Ставки, Радомишльського району на Житомирщині.

«Вечірній Київ» писав про те, що у столиці перейменували бульвар Кольцова на честь правозахисника Миколи Руденка.

«Вечірній Київ» писав також про те, що у Оболонському районі вулицю Єрмака перейменували на честь борця за незалежність Михайла Гориня.

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»