Консультуємо під вибухи і кулеметні черги: розмова з психологом гарячої лінії «Варто жити»

Широкомасштабна війна в Україні триває вже два роки й кидає багато викликів усім українцям незалежно від того, де вони проживають і чим займаються. Постали нові завдання і перед фахівцями, які зараз спеціалізуються на ментальному здоров’ї.

Як це: бути психологом гарячої лінії у розпал великої війни; як підтримати себе у тривожних стресових станах; як правильно поповнювати свій ресурс та відновлюватися, — про це та інше, журналістка «Вечірнього Києва» поспілкувалася з доктором психологічних наук, професором, психологом гарячої лінії для військових і членів їхніх родин «Варто жити» Віталієм Шмаргуном.

КУДИ МЕНІ БІГТИ: ВІЙСЬКОВІ ТЕЛЕФОНУЮТЬ З ПОЛЯ БОЮ

— Віталію Миколайовичу, ваш науковий і викладацький стаж — 26 років. За цей час ви встигли стати доктором психологічних наук і професором. А з початком широкомасштабної війни ви пішли працювати психологом-оператором «гарячої лінії» для військових «Варто жити». Що вас спонукало?

— З початку великої війни я знову почав шукати себе, нові сенси. Іншими словами: де мій досвід може бути корисний. Зараз я залучений у роботу кол-центру «Варто жити», у якому функціонує «гаряча лінія» допомоги й підтримки військовослужбовців та членів їхніх родин. Наш номер 55-22. Лінія працює анонімно й безкоштовно. Щодня з 11:00 до 19:00, крім суботи та неділі. Телефонувати можна необмежену кількість разів.

— Звертаються здебільшого військові?

— Буває по-різному. Телефонують їхні рідні, друзі. Іноді дзвінки надходять прямо з поля бою. Консультуємо під вибухи й кулеметні черги.

— Тобто телефонують солдати з «нуля»? З якими питаннями вони звертаються у таких випадках?

— Частіше за все у них проблеми з орієнтацією, коли має місце акубаротравма (контузія — загальне ураження організму, внаслідок різкого механічного впливу — ред.) Вони просять зорієнтувати. Питають, куди бігти. Мовляв, я не можу прив’язатися до системи координат. Розгублені й не розуміють, що робити.

— А як можна допомогти на відстані?

— Наша психіка функціонує відповідно до певних законів і дуже важливо у момент невизначеності, дезадаптації — знайти опору. Умовну чи уявну. Іншими словами: треба заякоритися.

Маючи певний тактильний контакт — відчуття поверхні, ви приходите в себе, а далі вже психіка допрацьовує сама. У кожної людини є ресурс, знає про це вона чи ні. Але цей ресурс є, і психіка спрацьовує як запобіжник. Вона витягує, навіть в дуже складних ситуаціях. Якщо ми кажемо стосовно географічного розташування, то важливо ідентифікувати себе тут і зараз. Спочатку ти маєш чітко розуміти де ти, а вже потім прийде усвідомлення того, що відбувається.

— Окрім телефонних дзвінків з передової, з якими проблемами звертаються українські захисники?

— Екзистенційний вакуум — це проблема багатьох військових. І не тільки. Простими словами, коли людина переживає апатією, виснаження, порожнечу. Коли втрачає сенс життя. Ми всі втомилися від війни. Абсолютно всі.

Наша лінія працює і з родинами військових, тому запити, скоріше, притаманні воєнним реаліям: тривога та страхи від жахіть війни, емоційне вигорання; сімейні конфлікти; панічні атаки й проблеми зі сном; зниження рівня якості життя; біль від втрати близької людини або чекання з полону; порушення психічного стану після травматичної події.

ДЛЯ БУДЬ-ЯКОГО РЕСУРСУ ПОТРІБНІ СЕНСИ

— Так, війна зачепила кожного, хоч як би ми не намагалися триматися. Звідки у такий нелегкий час черпати ресурс?

— Для будь-якого ресурсу потрібні сенси. Навіщо ти це робиш? Для себе, для людей, для бога, для країни… Взаємодіючи з певними військовими структурами, ми приходимо до висновку, що людина, яка воює має знайти сенс у війні, як би парадоксально це не звучало. Для чого мені ця війна: прокачати якісь скілси, для того, щоб відчути національну ідентичність, подивитися на себе з іншого ракурсу, втекти від токсичних стосунків, заробити гроші.

Якщо ти знаходиш для себе сенс, ти точно можеш функціонувати якийсь час. Якщо сенсу нема, то війна «виїсть» мозок і точно зруйнує психіку.

У мене багато знайомих серед військових і вони самі мені розповідають. Хтось із них каже: мені дуже цікаві технічні складові, я ніколи не знав, що зброя це моє. А хтось не був реалізований у цивільному житті, а тут став супердронщиком і від свого успіху отримує задоволення.

Тому один із критеріїв, який дає ресурс, — це пошук сенсу життя. Як би пафосно це не звучало, але це дозволяє стабілізуватися.

КОЛИ ГОЛОВА ПЕРЕВАНТАЖЕНА — Я ВТОМЛЮЮ ТІЛО

— Пане Віталію, а в чому особисто ви шукаєте ресурс?

— Що роблю я? Я займаюся кількома речами, які приносять мені задоволення. Іншими словами — це швидкий успіх. Я, наприклад, треную дітей і бачу результат, коли дитина не вміла і навчилася.

Ще один дуже дієвий спосіб відновлення ресурсу — це перемикання між різними видами діяльності. Часто саме воно виступає як фактор відновлення. Коли голова перевантажена — я втомлюю тіло.

Думаю кожен відчував стан, коли ви втомлені, вам потрібно думати, а мисленнєва діяльність просто відмовляє: ви не можете сфокусуватися, думки розпорошені.

Не можна себе змушувати — продуктивності не буде, результативної роботи теж. Тому краще на щось перемкнутися. Пошук ресурсу — це вміння розслаблятися не на словах, а по факту, коли ви відчуваєте м’язове розслаблення, нервове розслаблення, коли ви можете усамітнитись і почути власні думки.

— А якщо ти відчуваєш постійну напругу й не можеш собі дозволити цього зробити. Тобі весь час здається, що війна і ти не маєш права розслаблятися. Діти, родина, робочі справи, «тривоги» й купа думок, які просто атакують твою голову?

— Я переконаний, що людина може досягти всього при умові, якщо у це повірить її свідомість. Треба дозволяти собі думку, що ви можете розслабитися. Ви маєте дозволити своїй психіці повірити в те, що ви на це заслуговуєте. Ви плідно працювали й тепер ви маєте право якісно відпочити, аби відновити свій ресурс. Ви не допоможете ні дітям, ні родині, ні роботі, якщо будете виснажені. Це як правило в літаку, коли кисневу маску ти спочатку одягаєш на себе, а потім на дитину.

Складіть список активностей та речей, які приносять задоволення та роблять вас щасливішими. Це можуть бути дрібниці: наприклад, спокійно випити чашку чаю вранці або поїхати в інше місто та провести час з близькими.

Коли список готовий, спробуйте спланувати тиждень так, аби щодня дозволяти собі дві ресурсні активності. Де брати ідеї для цього? Спробуйте перерахувати те, що приносить вам радість, дає енергію та сили. Це можуть бути зустрічі з друзями, ранкова кава, нова книга, прогулянка в парку, свіжий хліб, подорож у машині під улюблену музику, спортзал і т.д.

— А коли у людини в житті відбулися якісь значні потрясіння, які просто вибивають з колії й вона геть не може думати про себе…

— Психіка не боїться разових сильних потрясінь. Навіть такі речі, якими наразі переповнена наша свідомість — трагедії, смерті… Вони впливають, вибивають з колії, але разове сильне потрясіння організм здатен амортизувати.

Психіка боїться «стресопланктона» — це маленькі подразники на постійній основі. Це психоемоційний фон.

Я думаю у кожного був такий стан, коли звечора проблема видається надскладною і зовсім інакше ця проблема виглядає зранку, коли ви виспалися, відновилися, маєте ресурс. А ще коли зранку ви випили смачної кави, почули з приймача улюблену мелодію, вас обійняли діти … І ви кажете собі: та я можу!

Зараз ми всі переживаємо кризу адаптивності стосовно того, що ми маємо адаптуватися до змін навколишнього середовища. Кожен день несе якісь зміни, і, на жаль, більшість і з них не є приємними: тривожність за дітей, батьків, людей, які потерпають від війни, військових.

Зараз, мабуть, нема жодної родини в Україні, яка не має представника на війні. Ми молимося, тревожимся, думками з ними. Подолання кризи адаптивності залежить від якості й рівня внутрішньої свідомості й від впливів зовнішніх факторів.

Поєднання цих двох компонентів і формує нашу стресостійкість, життєстійкість. Звичайно цьому треба вчитися. Зараз в Україні існує багато програм, які спрямовані на посилення адаптивності та підвищення життєстійкості психіки військових і цивільних, відновлення психічного здоров’я людей.

НІХТО КРАЩЕ, НІЖ БАТЬКИ НЕ ЗНАЄ ДИТИНУ

— Віталію, а як правильно з дітьми говорити про війну?

— Є діти, які можуть чути вибухи, бути свідками якихось трагічних подій, але подразник не перевищує по їх чутливості й вони реагують типовою реакцією. Іноді не усвідомлюючи глибину наслідків, іноді не розуміючи причинно-наслідковий зв’язок подій.

А є діти дуже чутливі. Ми їх називаємо дітьми з тривожно-помисливими рисами характеру. Вони все сприймають дуже близько до серця. Вони відчувають тональність голосу. Особливо, якщо у них тісний зв’язок з мамою. Тут ми маємо чітко розрізняти типологію характеру. Я скажу так — ніхто краще, ніж батьки не знає дитину.

Тут ви маєте контролювати свої емоції, бо діти чітко розрізняють і реагують з наслідуванням ваших реакцій. Якщо ви емоційні, якщо на вашому обличчі чітко видно страх, то діти це зчитують. Дитина може не ідентифікувати причину страху. Тому це прохання для всіх батьків: має бути контроль розуму над почуттями.

Коли у вашому оточенні знаходиться дитина, ви маєте чітко розуміти, що вона слідкує за вами. І всі ці реакції передаються їй автоматично. І тоді в схожій ситуації — типовій — вона реагує на рівні асоціацій. Тобто свідомість її включена, а тіло реагує на стан і вона відтворює те, що вже було, мозок не реагує.

ЩОБ НЕ ТРИВОЖИТИ МОЗОК, ЗАЙМІТЬ РУКИ

— З власного досвіду: маючи чутливу дитину, завжди веду себе спокійно і навпаки — заспокоюю її. А донька все-одно переживає.

— Буває таке, що заспокоєння навпаки виступає, як сигнал-антипод. Це зворотна реакція, бо енергію стресу дуже важко контролювати, а дітям то взагалі. Важливо цю енергію спрямувати в якесь інше джерело — в турботу про тварину, читання казок, проговорювання якихось скоромовок. Дуже добре зайнятися дрібною моторикою — це можуть бути пазли, малюнки, пластилін.

Рівень обізнаності дитини суттєво відрізняється від обізнаності дорослих, які можуть аналізувати. Дитина не може збагнути наскільки складний дорослий світ. Їй простіше відстежувати сигнали тіла — комфортно чи ні, смачно чи огидно і т. д. Тож, щоб дитина відчувала комфорт тіла, маєте зайняти руки.

ЯК ВІДВОЛІКТИСЯ ВІД НОВИН ТА ПРОДОВЖУВАТИ ЖИТИ…

— А як нам дорослим перестати читати новини з усіх телеграм-каналів, відстежувати траєкторію руху ракет під час «повітряних тривог» і таке інше?

— Ось саме такі справи й забирають наш ресурс і призводять до спустошення. А ще не дозволяють сфокусуватися на важливих справах. Спитайте себе: чим мені допомагає те, що я роблю цієї миті? Як воно впливає на мене, можливо, розвиває чи навпаки забирає енергію й сили?

Я тут хочу розказати історію з досвіду своєї родини. Кілька разів на день ми беремо кошик і збираємо туди всі телефони. Причому свої телефони з дружиною ми перші в нього кладемо. Потім кладуться три дитячих. Перші рази це викликало суперечки, обурення. Бо це зазіхання на свободу. Але згодом всі змирилися. Це, до речі, важливо з погляду виховання, дисципліни. Важливий, насамперед, власний приклад.

Ми можемо сто разів розповідати, що треба тренуватися, робити зарядку. Але якщо дитина бачить, що тато сидить з телефоном і радить займатися спортом, бо це важливо і корисно, то це точно не працює. Якщо ви хочете запровадити якісь правила, то ці правила мають поширюватися на вас самих. Приклад наочності — ось що дієво, все інше — це маніпуляція.

— Але ж ви дорослі, в цей час можете пропустити якийсь важливий дзвінок. По роботі, наприклад.

— Це вже про ієрархію цінностей. Навіть важливий дзвінок не вартий того, щоб відмовити собі провести час з дітьми. Якщо я перетелефоную комусь через годину, навряд чи щось глобально зміниться.

— Як продовжувати жити під час війни?

— На сьогодні ми всі знаходимося на межі соціального неврозу. Всі без винятку. Не зважаючи на те, чи ми воюємо, чи допомагаємо, чи ми чекаємо. Чи просто живемо, намагаючись ігнорувати наявність війни у нашій країні.

Ми всі знаходимося у зоні ризику. Але ризик — це не значить, що ми вийдемо травмованими. Стрес впливає, але на кожного по-різному.

У кожного різний рівень стресостійкості, адаптивності. Не перекладайте відповідальність за те, що з вами відбувається, не очікуйте, що хтось прийде і скаже: я хочу навчити тебе танцювати. Хочете вчитися — йдіть і вчіться зараз. Кращого часу не буде. Ви ніколи не дізнаєтеся: є у вас ці здібності чи ні, якщо не спробуєте себе реалізувати.

Спробуйте прямо сьогодні те, у чому ви собі відмовляли, кажучи — не зараз, не на часі. Кращого часу точно не буде. Навіть, незважаючи на те, що війна. Ми маємо після перемоги бути сильними і з нормальною психікою.

Ви маєте чітко устаткувати свій побут з погляду правильних звичок. Тих звичок які забезпечують ваше функціонування — без зайвих енерговитрат, без виснаження, з високим рівнем відновлюваності.

Подумайте, чого не вистачає і де «йдуть збої». Чи вас не задовольняють стосунки, чи ви не можете ефективно відновлюватися, чи є проблеми зі звичками, чи, можливо, у вашому оточенні є багато людей, які постійно скиглять, які постійно формують негативне психоемоційне середовище. Виходьте з нього.

ТОП-5 ЛАЙФГАКІВ ВІД ПСИХОЛОГА

— Віталію Миколайовичу, і насамкінець хотілося б почути від вас кілька лайфгаків, як не ставити життя на паузу?

— Перше — не філософствувати, а конкретно поставити мету і досягати її.

Друге — не зловживати уявою. Багато речей, які потенційно можуть загрожувати, — на щастя, з нами ніколи не трапляться.

Третє і дуже суттєве: підберіть форму відпочинку, вона вас витягне. Тут досить індивідуально — хтось готує і кайфує від цього, хтось малює, хтось вірші пише, а хтось — гирі тягає.

А ще неабияк важлива якість. Але вона здебільшого залежить від освіти. Є сфери діяльності, які вчать долати труднощі. Стійкість не розвивається на словах. Стійкість розвивається, формуючи досвід подолання: перешкод, лінощів.

На завершення, скажу словами мого сина: найголовніше в житті — не здаватися!

Також читайте: як підтримати близьку людину, яка воює: поради психотерапевтки.

Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ»