Штучний інтелект не забере хліб у творчих людей, — київська ілюстраторка

У червні минулого року росіяни підірвали Каховську ГЕС. Було затоплено чи підтоплено майже 80 населених пунктів. Масштабна катастрофа потрясла українців, які вкотре мобілізувалися на допомогу тим, чиє майно забрала вода. І в цей час усі соцмережі обійшов малюнок — хлопець із собачкою у човні, а під ними, у глибині, обриси будинку.

Згодом з’ясувалося, що авторка — Валентина Романова, чудова ілюстраторка з виразним авторським почерком, портфоліо якої анімація кліпу та книга. Про те, як захоплення стає професією і чому штучний інтелект ніколи не забере хліб у митців Валентина Романова розповіла «Вечірньому Києву».

ВІД ЗАХОПЛЕННЯ ДО УНІВЕРСИТЕТУ

— Валентино, коли ви вирішили стати художником-ілюстратором?

— Я киянка. Малювати почала відтоді відколи себе пам’ятаю. А ще завжди любила робити щось руками, навіть якщо не було матеріалів для поробок, то все одно створювала свої іграшки, мала малесенький блокнотик, куди записувала ідеї.

Хотіла вчитися і мама відвела мене у художню школу. На першому уроці нам дали абстрактне завдання — намалювати каракулю із заплющеними очима, а потім відкрити очі і намалювати з неї якогось персонажа. Мені це здалося легко й інтуїція підказала, що нема чого там робити. Тож попросила купити мені книги із академічного малюнка і самостійно їх вивчала, при цьому писала все, що в голову стрельнуло, а фантазії у мене було чимало.

Коли йшла в 11 клас, настав час думати про професію. Усі предмети мені давалися однаково добре: піти могла будь-куди, тому серйозно поставилася до вибору. Але хотілося обрати те, до чого лежить душа, а не просто те, куди «проходжу».

На уроках профорієнтації переконалася: все ж таки найкраще, що я вмію робити — це малювати. Думала ще про операторський факультет у Карпенка-Карого, але, зрештою, вирішила, що розпорошуватися у своїх захопленнях не варто. Треба обрати один напрям і по ньому готуватися, тож я обрала ілюстрацію.

— Але щоб вступити на цю спеціальність у будь-який виш необхідна спеціальна підготовка, принаймні художня школа?

— Так, тому від «великої» мрії — вступити в Академію мистецтва — довелося відмовитися, оскільки була підозра, що за рік академічний рисунок на високому рівні не опаную. Вирішила податися у Київський національний університет будівництва і архітектури. У них на архітектурному факультеті була мистецька спеціальність зі спеціалізацією дизайну інтер’єрів. Записалася до репетитора і за рік пройшла програму художньої школи. Під час творчого конкурсу рисунок здала на 200 балів, живопис — на 195, а композицію — на 190.

При цьому переживала, адже не знала, який середній зріз по абітурієнтах, бо ходила на підготовку не в університет, де купа людей, а приватно, і не бачила, хто як малює.

Після екзамену вже заспокоїлася і не повторила свого першого «подвигу», коли малювала п’ять годин поспіль, навіть не відходячи від мольберту, аж до кріпатури.

ОЧІКУВАННЯ І РЕАЛЬНІСТЬ

— Після університету працювали за спеціальністю?

— Спробувала, і мене чекав сюрприз, бо зрозуміла, що робота в офісі мене не так надихає, як уявляла в студентські роки. Вирішила, що хочу спробувати щось нове, наприклад, створювати мультики. Але у той час у нас не було університету, де цьому навчали. Тож коли з’явилася нагода вивчати моушн-дизайн у Ізраїлі із задоволенням поїхала.

— Це були курси чи магістратура?

— Восьмимісячні курси. При чому дуже цікаво продумані — чотири місяці власне навчання, а чотири — стажування. Тоді до мене прийшло усвідомлення, що до цього часу я не сприймала ілюстрацію, як можливість заробітку. Мовляв, художники завжди бідні. І для того, щоб займатися таким хобі треба мати нормальну роботу. Але на «нормальних» роботах мені ставало погано, нецікаво. А в Ізраїлі переконалася, що ілюстрація спокійно може бути прибутковою роботою.

— Чи не було спокуси залишитися в Ізраїлі, чи, наприклад, поїхати працювати в Америку?

— Чесно, в Ізраїлі мені було важко. Не була знайома з цією культурою, і хоч маю єврейське коріння, мене виховували як звичайну, українську дитину. Під час курсів з’явилися нові друзі, було цікаво, але був мовний бар’єр — курси англійською, я нею вільно розмовляю, але не розумію івриту. Тож постійно через це почувалася чужою, бракувало підтримки.

Крім того, ближче до закінчення усі почали шукати роботу і зіткнулися з тим, що ринок праці маленький, бо країна маленька. Велике значення мають рекомендації та знайомства при влаштуванні на роботу. Я від цього була дуже далека, бо в Україні звикла, що подаєш резюме, і максимум через тиждень отримуєш відповідь. Крім того, перевагу надають місцевим…

Інші країни я для себе навіть не розглядала. Це був 2018 рік. Вирішила, що повертаюся в Україну, якийсь час живу з батьками, відновлюю свої сили і починаю пробувати щось нове.

Раніше я працювала в традиційних техніках, малювала олівцем, в університеті олійними фарбами, Але цей класичний малюнок дуже трудомісткий процес, коли щось пішло не так, то треба повністю переробляти. Тож вирішила спробувати цифрову ілюстрацію. Перекваліфікація далася легко, бо у мене освіта була, і я вивчала тільки нові інструменти, пройшла курси візуального сторітелінгу в анімації.

ІЛЮСТРАЦІЯ, ЯК ПРОФЕСІЯ

— Після цих курсів була нова робота?

— Так, пішла шукати проєкти на біржу праці Upwork. Здається, це американська компанія, де багато фрилансерів і роботодавців з усього світу. Перше замовлення було — набір ілюстрацій для індійського магазинчика. Замальовки про різні ситуації з життя та локації. І хоча оплата була маленька, але була щаслива. Оці 10 картинок я зробила доволі швидко, бо мала мотивацію — гроші. Виявилося, що саме вони дисциплінують.

У роботі над цим проєктом передивилася купу літератури та ілюстрацій — переосмислювала для себе. На цій платформі працювала деякий час на «портфоліо». І саме там знайшла замовника з яким взаємодіяла декілька років — ілюструвала застосунок для персоналу зі сфери готельного бізнесу. Це був своєрідний освітній проєкт, де використовувалася відео і ілюстрація. Було цікаво.

В ілюстраторському відділі, який працював як стартап, власне було два підрозділи — ілюстраторський (я одна) та анімаційний (двоє осіб), які тісно взаємодіяли. Зрештою, у мене ж був досвід моушена. Також робила невеличкі анімації для себе, або у волонтерських проєктах.

А паралельно із цією роботою малювала портрети на замовлення.

— У цих портретах дуже відчувається ваш авторський почерк. На них був попит у замовників?

— Так, вони подобаються багатьом. Спочатку це було хобі, але подобалося багатьом, тож вирішила це монетизувати. Роблю портрети сольні, парні, сімейні, з тваринками. Це така віддушина. Мені радісно, що хтось розділяє моє бачення світу. І приємно, що мої ілюстрації є подарунком для когось.

Паралельно я пробувала друкувати листівки. Це доволі популярна тема серед ілюстраторів, особливо коли цифрова спеціалізація — хочеш отримати щось, що можна потримати в руках. Листівки і постери допомагають вийти за межі віртуального світу.

МУЗИКА І АНІМАЦІЯ

— Але в якийсь момент ви знову змінили напрям творчості саме через бажання вийти за межі віртуальної ілюстрації? Що з цього вийшло?

— Вирішила, що хочу відпочити, переосмислювати свою творчість і те, що роблю в цьому житті, куди хочу рухатися. Війна стимулює до екзистенційних роздумів і пошуків. Не варто витрачати свій час на щось несуттєве. Тому в туристичному стартапі я протрималася до літа 2022 року і звільнилася. Знову дійшла до точки, коли зрозуміла, що не розвиваюся…

У листопаді 2022 року я написала своєму знайомому військовому та музиканту, який шукав аніматорів та ілюстраторів для одного цікавого проєкту. Надіслала йому три маленькі анімації. Зізналася, що великого досвіду не маю, але дуже відповідальна, і в те, що мене захоплює, вкладаюся сповна.

Відповіді тоді не отримала, бо він пішов на фронт. Не перепитувала про результати, бо розуміла: йому, мабуть, не до цього. Але у січні, після Нового року він мені написав: «Мені подобається твій стиль. Давай працювати разом! Потрібно зробити анімацію до пісні «Сумую».

— І яка була ваша реакція на таку пропозицію?

— У першу секунду: «Вау! Я буду працювати з Олександром Ремезом!». У другу секунду: «О, Боже, це ж така відповідальність». По правді, стало страшно!

Олександр Ремез розповів мені, яка у нього концепція. Від неї я і відштовхувалася. Запропонувала персонажів і розкадровку, ідеї для розвитку сторітелінгу. Олександр все затвердив і з великою вдячністю сприймав мої пропозиції — це дуже мотивувало.

Це була одна з найкращих колаборацій і співпраць! У нас вийшов неймовірно творчий і синхронний тандем, ми розуміли один одного з пів слова. Для мене цей проєкт був не про гроші, а про цінності. Виклик самій собі, можливість швидкого розвитку навичок і нові можливості.

Раніше я тільки мріяла про анімовану ілюстрацію кліпу. Уважно передивлялася, як це зробив «Океан Ельзи», закордонні музиканти. Думала, як це круто, поєднати музику і малюнок — це ж ідеально! І отримала таку нагоду створити щось сама!

Найцікавіше, до речі, було те, що я питала в Саші, як він мене вибрав, людину, без необхідного досвіду. І він зізнався, що звертався до анімаційних студій, але йому не сподобався їхній прагматичний, бізнесовий підхід. Він не відчув, що люди щиро зацікавилися цим проєктом. А для Ремеза було важливо, щоб пісня резонувала.

Приємно, що є щось у чому я можу конкурувати з анімаційними студіями. Не тільки зробити класно, а й душевно — це важливо для мене. Мабуть, тому у мене не так багато проєктів, але всі вони особливі.

МАЛЮНОК, ЯКИЙ ЗВОРУШИВ КРАЇНУ

— Ось саме тут запитаю про ілюстрацію, яка у дні після затоплення Каховської ГЕС облетіла всі соцмережі. При тому, що спочатку не знали автора. Як так сталося, що вона «вистрелила» і чому була не підписана?

— Все просто. Мені дуже боліло — це емоція, яку не могла тримати у собі. Намалювала дуже швидко. Виклала на сторінці в Інстаграм. Раніше не ставила підпис на малюнки, бо не хотіла видаватися людиною, що аж так переймається за свої роботи. Зрештою, малюнки виставляла у своєму акаунті. Здавалося, що цього буде достатньо. Але виявилося, що ні. Була шокована, коли на сторінку почали масово підписуватися, зверталися з різних видань, просили поділитися ілюстрацією. Тоді я вже додала підпис. Але ілюстрація уже жила своїм життям. Хтось її обрізав, хтось наклав фільтри, її почали поширювати відомі люди.

Тоді вирішила зробити з ілюстрації постери і продавати їх. Здивувалася, як багато людей їх замовляли: Харків, Одеса, десятки маленьких міст, назви яких досі не чула, відправляла навіть за кордон. Українці відгукнулися, їм було важливо підтримати Україну і мою творчість — це гріло. Зібрала понад 30 тисяч гривень і відправила у благодійні фонди, які допомагали людям, що постраждали від наслідків затоплення ГЕС.

А ще ця ілюстрація була на виставці в Українському домі в рамках документального проєкту «Поліна Райко. Зникоме», реакцію на руйнування будинку-музею художниці в Олешках. І дуже тішилася, що моя робота була розміщена поруч із постерами ілюстраторок якими я захоплююся: Грася Олійко, Марія Кінович, Марія Фоя.

НОВІ ВИКЛИКИ І «СНИ ПСА ПАТРОНА»

— А ще нещодавно вийшла книга із вашими ілюстраціями. Як отримали це замовлення?

— Випадково побачила, що є конкурс на створення ілюстрацій для дитячої книги. Зібрала портфоліо і відправила у видавництво «Свічадо». Мене зацікавила тема — проєкт для команди пса Патрона. Мені подобається цей собачка і те, як довкола нього створюється ціла легенда, з’являються мультики, пишуться книжки. Для одного благодійного проєкту я уже малювала цього відважного собачку. Тож додала цю ілюстрацію. Можливо, саме вона і спрацювала, що обрали мене. Видавництву сподобався мій стиль. І мені було легко співпрацювати з редакторами та авторкою історії Галиною Ткачук над книгою «Сни пса Патрона».

Спочатку створювала ескізи, які йшли паралельно написанню історії. А потім був час інтенсивної праці. Тож сама ставила завдання — за день намалювати одну велику картинку, або дві маленькі.

Дуже люблю тварин, але коли довелося малювати багато собак, та ще й у взаємодії, то спочатку впадала у ступор — яка лапа звідки стирчить. Все має бути реалістично та стилізовано водночас. А ще ж треба думати про композицію, емоції, освітлення — все це зібрати, щоб було красиво. Інколи все одразу виникає у голові, а інколи можу компонувати декілька годин.

Результатом залишилася задоволена і я і видавництво — це цікавий досвід.

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ& МИТЕЦЬ

— Чи використовуєш у своїй роботі інструменти штучного інтелекту?

Зараз люди розділилися на декілька таборів. Хтось каже, що ми зупинимо себе у розвитку, якщо не будемо досліджувати нові інструменти, тож не треба боятися, що штучний інтелект забере роботу. Треба опановувати його вже зараз, щоб бути попереду інших. Я маю трохи іншу думку, мені здається, що такий підхід націлений суто на заробляння грошей — це бізнес. Звичайно, такі інструменти можуть пришвидшити роботу. Але чи буде там душа? Мені здається, що такі ілюстрації поширені на замовленнях найнижчого рангу, де треба швидко і багато.

Але на великих об’ємних проєктах, які, наприклад розповідають про ідеологію компанії використовувати його вважаю недоречним. До речі, у багатьох компаніях це ще й заборонено. Бо на продукт, створений штучним інтелектом, не можна оформити авторське право. Навіть коли використав якийсь маленький штрих. Тому для багатьох світових мультиплікаційних компаній на це повне табу.

Про це я дізналася на лекції від української художниці Торі Польскої, яка зараз працює в Дісней. Вона пояснювала, що якщо хтось ризикне створити персонаж за допомогою штучного інтелекту, а потім вставить його у мультфільм, то можуть виникнути великі питання до авторського права. Тому цей аспект прописано у контракті кожного співробітника і за порушення — звільнення.

Для мене невикористання штучного інтелекту — це свідомий вибір. Як працює штучний інтелект — він бере звідусіль і без дозволу, генерує сотні ідей практично в момент. Але він практично завжди потребує редагування (і шість пальців — це не найстрашніше), а ще ж треба витратити чимало часу, щоб підлаштувати його під себе, навчити користуватися потрібними інструментами.

Але навіщо на це витрачати час, якщо я можу створювати своє і вкладати в це душу.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»