Від оборони Києва до звільнення Луганщини: інтерв’ю з головним сержантом мінометної батареї 112 бригади ТРО

24 лютого 2022 року о четвертій годині ранку президент рф заявив про проведення так званої «спеціальної військової операції», метою якої було захоплення України. Одразу ж почався один з найбільш масованих ракетних обстрілів.

По аеродромах, військових штабах і складах майже по усій території України було випущено 67 ракет.

Військові зазначають, що найбільше враження зазнали населені пункти Київщини та столиця. Після ракетного обстрілу почалися атаки авіації та сухопутних військ.

Битва за Київ стала однією з ключових під час широкомасштабного вторгнення. Окупанти наступали з північно-західного напрямку, з боку зони відчуження ЧАЕС та білорусі.

Як бути: виїхати чи залишитись? У найстисліші терміни кожен вирішував для себе сам. Поки на захід країни неслись переповнені потяги, з тими, хто евакуювався, у столичних військкоматах вишикувались черги. В одній з них стояв і Олександр Мартинюк, який до цього працював у муніципальній охороні.

Якими були перші дні великої війни оборонців столиці? Що з відстані двох років здається найважливішим військовому сьогодні? Як ті, хто обороняв Київ, сьогодні воюють на Донбасі?

Про це в інтерв’ю «Вечірньому Києву» до другої річниці великої війни розповів головний сержант мінометної батареї 112 бригади Олександр Мартинюк.

— 24 лютого 2022 року стало днем, який зафіксувався в пам’яті майже у 40 мільйонів українців. Яким він був у вас?

— Моє «24 лютого», як початок війни, стартувало раніше. Ми з товаришами працювали у муніципальній охороні й записались у ТРО.

Наш контракт набрав чинності 24 лютого.

Як і всі, я зранку почув вибухи. Вивіз сім’ю і пішов у Святошинський військкомат, де формувався 131 батальйон 112 бригади.

— Що ви побачили там?

— Це була вже десь 18 година. Був похмурий день. Я побачив багато людей, які отримували зброю.

Мене призначили на посаду головного сержанта першої стрілецької роти. Згодом знайшли командира і почали формувати першу стрілецьку роту.

— Що й досі стоїть у вас перед очима?

— Вразило, як багато було охочих — люди у величезній черзі, падав сніг, було холодно, ніхто не розходився. Підходили нові й нові люди, Їх записували. Так ми зібрали у свій підрозділ 56 осіб, завантажилися та виїхали у Гостомель.

— Гостомель з летовищем був дуже гарячою точкою. Росіяни тоді намагались з гелікоптерів висадити десант. До Банкової, де Офіс Президента та до урядового кварталу, звідти зовсім недалеко…

— Перші години боїв за аеропорт «Антонова» у Гостомелі були найважливіші. Якби ворог його захопив, то зміг би висадити велику кількість десанту та військової техніки всього за 25 кілометрів від Києва. Коли ми в’їхали у місто, це була 23 година. Людей не було видно, ніби все завмерло. Тільки спалахи та вибухи вдалечині.

— Яким було ваше перше завдання?

— Ми виїхали у Гостомельський аеропорт, там треба було евакуювати поранених та загиблих бійців. І от ми на «Ікарусах» з магазинами по чотири штуки на одного, без «броніків» приїхали у саму гущу…

Добре, що було у роті з 56-ти людей, хоч кілька чоловіків були з бойовим досвідом. Це ті, які пройшли АТО — ООС. І ми допомагали хлопцям, бо багато з них були навіть без навичок стрільби з автоматів.

— У Гостомелі якраз збивали ворожі гвинтокрили, щоб не дати висадити десант… а далі що робив ваш підрозділ?

— Ми потрапили біля аеропорту під обстріл і чекали поки вийдуть хлопці з бригади. До нас ніхто не вийшов. Тоді ми відійшли до перехрестя на так званий «м’ячик» — до Євро-2012. Нам дали команду окопуватися та зустрічати ворога на цих рубежах.

Нацгвардія на той час більшість гвинтокрилів вже знищила.

— Бої за летовище у Гостомелі розпочалися 24 лютого 2022 року й тривали до 31 березня. У розвідці заявили, що окупанти з високою ймовірністю могли захопити Київ, якби під їхнім контролем опинився аеропорт. Так що ви, з ще необстріляними бійцями, були в потрібному місті у потрібний час.

— Так! Десь уже 2-3 числа була команда посилити 72 бригаду і ми біля підірваного мосту стримували ворога, щоб він не переправився через річку Ірпінь.

— Скільки там тримались?

— Десь місяць. А потім росіян розбили та погнали з Київщини.
Наші були без втрат слава Богу, тільки з третього взводу хлопці поболіли запаленням легень.

— Два роки поспіль після тих подій все здається у вашій розповіді легким.

— Час пройшов і я розповідаю так, що ніби легко. А так всі переживали за країну! Ворог під Києвом — це було зненацька. Якби вони спробували прориватись, то у нас була команда — тримати урядовий квартал у столиці.

Ми сиділи під аеропортом — найстрашніше було, коли нас обстрілювали міномети та гранатомети. Вони виявили вже за тиждень наші позиції та почали обстрілювати.

Екскаваторник, який нам допомагав копати окопи — отримав поранення…

— Що було складно, адже ви були з новими людьми, усіх вас зібрали за кілька годин — і одразу на війну?

— Всі люди з одного району мало були знайомі, поки злагодження та комплектування командири відділень взводів — все це було на ходу у військкоматі поділили по взводах, а ми вже потім випитували у хлопців чи був хтось в армії. У нас було більша частина хлопців за 40 років. Спочатку це було добре, а потім, за два місяці, коли треба було вже окопи копати — люди втомились.

Молодь почала підтягуватись. Дехто з-за кордону приїхав і копав окопи — тільки б взяли у військо!

— Багато охочих було?

— Так! Пригадую, що батько, син, зять та два товариші — всі з Бучі, просились воювати. А ще двоє приїхали з Німеччини, де працювали, щоб боронити Україну.

— Що згадуєте зараз?

— Холод, сніг, а люди були без спецодягу. Дехто просто в шкірянках. Адже нам одяг пізніше підвезли. Дивишся на ранок — снігова кучугура ворушиться, а з-під снігу людина вилазить. «Буржуєчка» така маленька була, біля неї трішки погрілись і ніхто нікому не дорікав. І черги стояли, щоб воювати.

— Оборона Київщини для вашого підрозділу обійшлась без втрат?

— Втрати у нас були вже у першому відрядженні у жовтні 2022 року. Ми були прикомандировані до Луганської бригади ТРО і разом з ними воювали на тому напрямку.

Ми воювали у Серебрянському лісі, під Кремінною. Отак з 12 жовтня до 20 лютого 2023-го, коли нас вже вивели, ми втратили «Студента» і «Пороха», це позивні наших побратимів. Вони разом загинули в день виводу, 20 лютого 2023 року.

А найперший у нас загинув 19 жовтня Євген «Змій» Маліновський. Ми не знайшли його тіло, коли відходили. Знали, що він «200», а тоді треба було терміново витягувати іншого пораненого. Коли ж мали змогу повернутись на місце — то тіла там не було.

— Серебрянський ліс на Луганщині, біля Кремінної, це унікальне місце з погляду біології. З реліктовими деревами, з червонокнижними рослинами… але через війну, яку розв’язала росія проти України, ліс увійде не лише у підручники біології, а й історії. Насамперед — це місце артдуелей, де противник без упину штурмує позиції українського війська. Чим страшний цей ліс для військових?

— Думаю, що від лісу там вже нічого й не залишилось… Росіяни намагаються взяти цю територію вже понад рік, адже тоді вони можуть здійснити вихід на адміністративні кордони Донеччини з боку окупованої Кремінної. Але їх там не пропускають далі.

Серебрянський ліс, якщо порівнювати його з Кліщіївкою — то вона страшніше. 131 бат повернувся звідти, там чимало втрат…

— Чому там було важко?

— Тоді тільки почались ті дрони, їх не було так багато, працювала артилерія, а у нас було мало снарядів. Часом ми голову не могли підняти й окупанти цим користувались, обстрілювали й близько підходили.

— Нав’язували контактні бої?

— Так. Під час такого контактного бою загинув Вова «Молох»… Тоді ще дрони працювали, як розвідка — у нас, у 131 батальйоні. Не було скидів з безпілотників вибухівки. Як зараз — кинув гранату та полетів за другою.

— Голод на снаряди та вибухівку відчували?

 — З патронами проблем не було. Гранатомети були, але в лісі вони не потрібні. дефіцит мін, ми є мінометники.

Мій син був у нас у батальйоні був командиром «мінометки» — я запитую чого ти не допомагаєш, а він каже, що немає мін.

Найтяжче було у Кремінній, коли танк за 1, 5-2 км починає «зрівнювати» спостережний пункт. Але потім підійшов наш артпідрозділ і відкинув «вагнерівців» та російську техніку далеко…

— А що ваш підрозділ там робив?

— Ми спочатку мали бути як «спостережники» для артилерії, це значить, що якщо на нас йде наступ, ми мали відходити та попереджати військових, що відбувається. Але потім зробили зі спостережних пунктів «опорники».

— На цьому етапі у вас вже немає проблем з одягом та необхідними речами?

— Ні, нам дуже допомагали волонтери. Командир наш працював на ТРК «РАДА» Максим Нефьодов, з позивним «Борщ», у нього було багато знайомих. І волонтери нам привозили теплий одяг, і їжу. А коли виїхали на Кремінну, то допомагали родини. І на дрони, і на тепловізори, і на прилади нічного бачення. Нас забезпечували раціями й дронами.

Наприкінці весни з нашого підрозділу вже зробили мінометну батарею.

— Зараз ви у Києві?

— Так, у шпиталі лікуюсь. Скоро до хлопців, на фронт.

— Два роки від початку широкомасштабного вторгнення: про що думаєте зараз? Як оцінюєте сили ЗСУ та вміння бійців?

— Хлопці дуже сильні й вчаться швидко. Потрібна сучасна зброя, ми б швидше просувались уперед. Треба не забувати, якими ми були згуртованими у перші дні та тижні. Треба триматись всім разом, ворог намагатиметься ще не раз нас розсварити, але не повинні піддаватись. Україну ми звільнимо!

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»